WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Прийоми словесної орнаментації в українській бароковій поезії - Реферат

Прийоми словесної орнаментації в українській бароковій поезії - Реферат

Реферат на тему:

Прийоми словесної орнаментації в українській бароковій поезії

Бароко стало мистецтвом, до якого звернулися представники культур різних народів. Розпочавшись в Італії та Іспанії і поступово розповсюдившись на інші країни Західної Європи, бароко почало свій рух на схід, і як явище духовної й естетичної культури швидко стало претендувати на панівне становище, у тому числі в літературному житті. Поетика бароко не тільки впливала на локальні літературні смаки, а й набувала національних рис. Саме бароко виявилося найбільш суголосним емоційній українській душі.

Бароко є синтезом культур Середньовіччя і Ренесансу, але, незважаючи на це, воно має свої, властиві тільки йому, риси. Це – "рухливість, динамізм, у пластичному мистецтві... любов до складної кривої лінії, на відміну від простої лінії та гострого кута чи півкола ґотики та ренесансу" [Чижевський 1994 : 240]. У мові художньої літератури – це, відповідно, використання вигадливих, вишуканих, складних форм. Взагалі стиль бароко характеризується великою увагою до словесної орнаментації твору. За нашими спостереженнями, крім обов'язкових прийомів словесної орнаментації, а саме: вишуканих порівнянь, несподіваних алегорій, нагромадження синонімів, епітетів, ефектних протиставлень, оксюморонів тощо, ними могли бути й особливі складні синтаксичні конструкції, а також незвичне поєднання стилістичних фігур і тропів.

Барокові поети віддавали данину інтелектуалізмові, любові до фрази, словесній віртуозності, так званому вітійному стилю, який за словами М.Ласло-Куцюк, характеризує літератури Європи часів Ренесансу, і ще більше посилюється в час бароко [Ласло-Куцюк 1974 : 133]. Але, як відомо, використання урочистого вітійного стилю "плетіння словес" у поезії українського бароко було продовженням власних традицій, лише переосмислених за канонами нового стилю.

Стиль цей став загальним для християнського слов'янства у XIV – XVI століттях. Як стиль експресивно-емоційний, він розвинув емоційну виразність мови, змусив письменників уважно ставитися до значення слів, до їх звучання. І цей пишний урочистий стиль знайшов свої засоби в українській поезії нової доби, зокрема, засоби мовного декору.

Відомий дослідник стилю бароко А.Макаров виводить схильність українського бароко до прикрашування з національної ментальності українців, зокрема їх схильності до відчуття святковості, поетичності з не одразу помітним відтінком легкої задуми, ледь відчутного суму через те, що будь-який розквіт швидкоплинний і невічний [Макаров 1994 : 211].

Досліджуючи українське низове1 бароко, Г.Пехник наголошує, що частка мовного декору в низовому бароко зводиться до художнього мінімуму. Пояснює вона таку особливість українського низового бароко тим, що "внаслідок своєї спрямованості на людину з народу низове бароко відмовляється від тих художніх засобів і творчих принципів, які утруднюють прогнозовану рецепцію" [Пехник 2001 : 12]. Поезія ж високого бароко мала свого читача – читача компетентного, який через формально ускладнений зміст міг проникнути у прихований внутрішній зміст твору; читача, якого поезія бароко повинна була здивувати і захопити словесною грою.

У XVI – XVII ст. поети часто користувалися складними синтаксичними конструкціями. Взагалі структурно-синтаксична складність – одна з рис стилю бароко. Найчастіше поети будували свої тексти як періоди. Саме в періодичному мовленні найширше виявляються логіко-структурні можливості мови. Наприклад, обрамлений період, що виражає роздум:

h ; е :

, е .

е е, , е ,

е- h, е е h .

, - е h,

h h.

, е е ,

h (УП 2, 48).

Побудові періоду автори поетик і риторик XVII століття приділяли багато уваги, оскільки, на їх погляд, саме в періодах виявляється семантична цінність, повнота, функціональна потужність слова, риси, які високо цінували в той період. Лише вдало підібравши і творчо поєднавши слова, можна було виконати настанови бароко: повчати, хвилювати і розважати. Порівн., класичний період, в якому в алегоричній формі описано Києво-Могилянську академію:

Где ясный палац Фебов, розный в будованю,

В положеню высокій, сличный в маліованю,

Где свhтлый лихтар в небh, з седми лямп зложоный,

От всhх сторон крыштальом моцне обточоный,

Где ест мhстце планетом и звhздам грунтовным,

Отколь свhтлость променем спадает кляровным,

Там мысль тая наука людськую заносить,

През що скрытых познане натур до нас вносить,

Астролюг бhг солнечный в Зодіацh знает (УП 2, 180).

Ще однією, не менш поширеною ніж період, композиційно-синтаксичною одиницею, де теж виявляється майстерне володіння словом, були надфразні єдності. Наприклад:

еh е е,

е

ее ?

h е. h .

е е, е .

е еее

е ее .

ее ее

ее е ,

ее е е,

h е.

h ,

е, ,

h

ее ,

е е ,

е, ?

, е,

ее

h ее ее

е е h,

h ее е h.

е е, е ,

е е,

е h (УП 1, 282-283).

Цей уривок становить відкриту надфразну єдність, в якій складові частини скріплюються словами е е, е .

Поширеність надфразних єдностей у барокових поетичних текстах пояснюємо частим використанням ампліфікованих анафоричних конструкцій, які скріплювали речення, фрази, абзаци в самостійну композиційну структуру, що передавала смислову єдність. Наприклад:

, отец мой, пан мой, на смерть шествует,

Всh стежки пречистою кровью знаменует.

ест моими грhхи потлаченый,

Тяжарем беззаконій моих обтяженый.

, , за Христом спhшися,

З тяжко-горким стогнаньем обфите слезися!

с поспhхом и вжды слезми стежки мочи,

Пренезмhрност болю, лзы обфитыи точи!

, а стопы его миле лобызати,

Не престань пречистои крве кроплh збирати! (УП 2, 158).

На надфразній єдності Кирило Транквіліон-Ставровецький побудував "Похвалу под метри страстей Христовых" з книжки "Перло многоцhнное":

h, е,

е,

ее ее,

е е

,

еh h.

е

е h е,

е

е еh h .

h h //... (УП 1, 295-301).

Надфразні єдності були не лише засобом втілення урочистості, піднесеності змісту, а й використовувалися для вираження психологічного стану автора, в даному випадку відчуття суму, жалю.

Отже, період і надфразна єдність подавали читачеві шлях розгортання своєї думки, її елементи, залишаючи йому право вибрати з них актуальні для себе або, навпаки, побачити зміст того, що читач пізнавав. Ці складні синтаксичні конструкції дозволяли сконденсувати висловлення, надати йому стилістичної довершеності, до якої прагнули поети бароко.

Поети бароко не приховували того, що вони насолоджувалися словами, їх звучанням, можливостями використання у структурі віршів. Тому повтори – улюблений і функціонально обтяжений прийом і мовностилістичний засіб. Порівн.: hh h е, // еh, h h, е, // е h, , // е , е е . // h е h // е , е е . // е , е, // е h еh е (УП 2, 227); , е , е е, // е, , ее, // h е е , // е h // е, hе, е // , hh , е , // , е // еh, ее // , , h , // , h // (УП 1, 169).

Як бачимо, багатокомпонентна тавтологія (1. Іменник (М.в.) + іменник (Н.в.) + прикметник (Н.в.) // іменник (Зн.в.) // іменник (Зн.в.) + іменник (Р.в.) // іменник (Р.в.); 2. Іменник (Р.в.) // прикметник (Н.в.) + прикметник (Н.в.) // прикметник (Д.в.) // прикметник (М.в.) + прикметник (Н.в.) // іменник (М.в.) // прикметник (Р.в.) // прикметник (Р.в.) // прикметник (Н.в.)), ускладнена прийомом контрасту (1. Свhтло – тма; 2. Добрыи – злыи), дала змогу зіставити: добра людина – добрі люди, добрі літа – добра ріка життя.

У текстах поетичного бароко настанова переконати читача, у т.ч. енергією впевненості самого автора в тому, про що він пише, часто реалізується анафоричним повтором у поєднанні з нанизуванням епітетів, риторичних звертань тощо. Наприклад:

, е,

ее,

е;

е! (УП 2, 320).

Поет не прямо звертається до мирського читача – його "співрозмовником" є біблійні особи або навіть абстрактні поняття. Порівн.:

, е ,

еh еh .

е , е, ?

h ?

-е е, е е,

, еh, , е,

, е, -е ,

h ;

h, е, h ,

h, .

е

, е , ?

е, е, ее ,

еh, е ? (УП 2, 149).

Стилістичні фігури і тропи часто утворюють словесне мереживо, яке нагадує стиль "плетіння словес", у якому на зміст і форму "працюють" повтори, епітети, порівняння, гіпербола, алегорії, перифрази, метафора в поєднанні з риторичними звертаннями, риторичними питаннями). Така емфатизація мовлення допомагала переконати читачів, емоційно вплинути на них. Порівн., анафоричний повтор і гіперболізація змісту:

е , ,

h .

е , ее е,

ее .

е , h е ,

е е е .

е е h,

ееh еhе еh.

е, ее ,

h е, , (УП 2, 157-158);

анафоричний повтор і риторичні запитання:

hе, , е е,

е е, е еее?

hе, е, е h,

е h?

, hе, е ,

е ?

hе, , е е,

е ее , ?

hе, е h ,

е , , е (УП 2, 162).

Отже, поєднання різноманітних стилістичних фігур і тропів, складні синтаксичні конструкції надавали мові творів українського бароко високої патетичності й особливої ритмічності. Інколи ці структурно бездоганні "плетіння словес" затемнювали зміст висловлювання, але цілком відповідали технічним вимогам стилю. Вони, на наше переконання, були не лише елементами орнаментації, а й засобом самовираження автора, який втілював у поетичній формі свої "бурі в душі", пошук істини, своє світобачення.

Література

  1. Ласло-Куцюк М. Питання української поетики. Бухарест, 1974. 210 с.

  2. Макаров А. Світло українського Бароко. К.: Мистецтво, 1994. 288 с.

  3. Пехник Г. Українське низове бароко: поетика стилю і жанру. Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.01 українська література. Львів, 2001. 19 с.

  4. Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). Тернопіль: Феміна, 1994. 480 с.

1 Школярської гумористики XVII – XVIII ст.

Loading...

 
 

Цікаве