WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Мовна свідомість як поняття лінгвістики - Реферат

Мовна свідомість як поняття лінгвістики - Реферат

Реферат на тему:

Мовна свідомість як поняття лінгвістики

Принципу історизму в історико-лінгвістичних дослідженнях треба витримуватися системно й послідовно: не лише щодо форм існування мовної матерії в її динаміці, а й стосовно всієї сукупності лінгвістичних і екстралінгвістичних чинників, які цю мовну матерію породили. Тривалий час у вітчизняних історико-мовознавчих працях не брали до уваги такий важливий чинник, як мовна свідомість досліджуваного періоду, хоча певною мірою цієї проблеми торкався В.Виноградов. Уважаючи, що історія мови літературно-художніх творів органічно входить у загальну історію мови і разом із нею – в історію культури, він наголошував на тому, що словесна структура художнього твору повинна розкриватися в контексті сучасного йому "мовного життя" [Виноградов 1930: 20].

Питання мовної свідомості в діахронії привертають останнім часом пильну увагу українських і зарубіжних лінгвістів [Єрмоленко 2000; Єрмоленко 2003; Мацюк 2001; Вендина 2002; Живов 1996; Успенский 1996]. Предметом дослідження стають мовні уявлення книжників Московської Русі другої пол. XVII ст. [Сиромаха 1979], мовна свідомість Московської Русі [Успенский 1996], мовна рефлексія минулих історичних епох [Запольская 1998] тощо. Реконструкція мовної свідомості попередніх періодів є одним із важливих завдань сучасної історичної лінгвістики, оскільки дає можливість "зсередини" подивитися на мовні явища і процеси минулого, а також на питання мовної норми.

Дослідники виділяють два підходи щодо розуміння мовної свідомості. Г.М.Яворська використовує терміни "мовна свідомість" і "лінгвістична свідомість" як синоніми, щоб відрізнити зміст поняття "мовна свідомість" від тлумачення О.С.Ахманової як "особливостей культури та суспільного життя даного людського колективу, що відзначили його психічну своєрідність і відобразилися у специфічних рисах даної мови" [Яворська 2000: 143]. Г.М.Яворська пропонує модель дії мовної свідомості з урахуванням того, що рефлексія над мовою, на думку дослідниці, може реалізуватися у двох основних планах: перший (поверхневий) її рівень складається з поглядів на мову, характерних для даної мовної спільноти або окремих суспільних верств; другий (глибинний) рівень реалізується у мовній поведінці, а саме – в активному виборі мовних варіантів, які вважають правильними чи більш прийнятними, за рахунок інших варіантів, що сприймаються, відповідно, як непридатні [Яворська 2000: 143]. Отже, "мовна свідомість постає як сукупність культурно й соціально зумовлених установок щодо мови, які відбивають колективні ціннісні орієнтації" [Яворська 2000: 145]. Таке розуміння певною мірою співзвучне з традиційним у польському мовознавстві трактуванням мовної свідомості як усвідомлення наявних у підсвідомості суспільних мовних норм, що є особливо важливим у моменти вагання щодо правильності певної форми або слова (Gołąb 1968: 568).

Г.П.Мацюк, услід за І.І.Коваликом, розрізняє практичну лінгвальну свідомість носія мови і теоретичну лінгвістичну свідомість носія мови – мовознавця, визнаючи, що та сама людина, якщо вона знає певну мову і водночас її науково вивчає, є носієм двох, за своєю природою відмінних, свідомостей – лінгвальної та лінгвістичної [Мацюк 2001: 50].

Інтерес лінгвістів до мовної свідомості в діахронічному аспекті закономірний. Мовна свідомість, як відомо, – категорія історично змінна, як і мовна норма, поняття якої щодо багатьох періодів розвитку староукраїнської літературної мови ще чітко не окреслене. До мовної свідомості попередніх століть не можна підходити з позицій сучасної мовної свідомості, до того ж філологічно обтяженої. Розглядаючи староукраїнську літературну мову без урахування специфіки мовної свідомості тогочасних авторів, дослідник кваліфікує її елементи передусімза їх походженням. Справді, з генетичного погляду староукраїнська літературна мова характеризується складним співвідношенням одиниць, передусім східнослов'янських і південнослов'янських (церковнослов'янських). Проте, як зауважує В.Живов, аналізуючи подібну ситуацію, яка склалася в російській літературній мовіXVII століття, "cаме по собі походження елементів не визначає пов'язаних із ними соціокультурних конотацій, істотним є не походження елемента, а його кваліфікація у мовній свідомості носіїв (виділення наше – Л.Г.), тобто не генетичні, а функціональні параметри" [Живов 1996: 19].

Ще Р.І.Аванесов звертав увагу на специфіку мовної свідомості давньоруських книжників: "...давні руські книжні люди були носіями двох систем – книжно-писемної і народно-діалектної. Ці дві системи... становили одну складну систему, яка була єдиною в одних своїх ділянках і відрізнялася в інших" [Цит за: Силина 2002: 198–199]. Проте і книжно-писемна система мови цього періоду не була однорідною: "Давньоруські книжники нерідко вдавалися до поєднання церковнослов'янської і давньоруської мов у межах того самого твору. Це особливо характерно для літописання і мемуарно-оповідної літератури. Саме тут мовна основа могла постійно змінюватися: після церковнослов'янської виступала давньоруська і навпаки" [Русанівський 1985: 20–21]. Стосовно староукраїнського періоду В.М.Русанівський зауважував, що українські письменники використовували церковнослов'янську мову і в світській літературі, внаслідок чого розвивалася словенороська мова (церковнослов'янська у своїй основі, але пересипана українізмами). Відмежовуючи її від староукраїнської, лінгвіст все ж визнає, що "разом із староукраїнською мовою словенороська становила ніби єдину систему (виділення наше. – Л.Г.), структурні різновиди якої служили своєрідними стилями – високим і середнім" [Русанівський 1985: 138].

Початок поєднанню цих систем у мовній свідомості книжника давала початкова освіта, яка, як відомо, полягала у вивченні церковнослов'янської азбуки, формуванні навичок читання, а також у заучуванні напам'ять Псалтиря і Часослова, при цьому розуміння заучуваних напам'ять текстів відбувалося з допомогою ресурсів розмовної мови, засвоюваної з дитинства. В.Живов з цього приводу слушно зауважує, що коли носій вивчив напам'ять великий корпус текстів (такий, наприклад, як Псалтир), це істотно позначається на його культурній і мовній свідомості; вона відрізняється від тієї, яка притаманна нам завдяки належності до культури нового часу, і безпосередньо впливає на характер мовної діяльності особистості. У людини з'являються готові блоки для опису ситуацій, дій і переживань, які відтворюються автоматично, коли вона орієнтується на книжний виклад і разом із тим пише про те, що в тому чи іншому вигляді вже трактувалося у вивчених текстах.

Сформований такий чином дискурс служить індивідові все життя; індивідуальну свідомість поглинає в цьому процесі домінантна ментальна традиція [Живов 1996: 24]. Цікаво в цьому зв'язку згадати, що автори проекту навчання грамоти і за церковними книгами, і за "гражданськими законами" (кінець 1760-років) зауважували, що під час вивчення напам'ять Псалтиря "происходит, что мы в обыкновенных разговорах иное одобряем, иное хулим целыми стихами из псаломника" [Живов 1996: 25]. На цю особливість мовної свідомості освічених людей того часу звернув увагу і Я.Ісаєвич: "У свідомості читачів XVII – першої половини XVIII ст. не простежується чіткого розмежування художньої літератури і текстів нелітературного характеру. Високопоетичні сторінки Святого Письма, зокрема Євангеліє і Псалтир, формували не лише світогляд, а й естетичні смаки" [Ісаєвич 2002: 338].

Отже, при такому навчанні пам'ять носія може, напевно, генерувати не тільки фрагменти тексту, які описують якусь ситуацію, але й дрібніші текстові елементи – аж до окремих форм і конструкцій. Вивчені напам'ять тексти створюють запас зразків, які можуть відтворюватися, коли ці зразки виявляються якимось чином активованими (як правило, мотивацією створюваного тексту). Книжна мова за таких умов сприймається не як чуже наріччя, що існує незалежно від рідної мови (на відміну від латини у слов'яномовних країнах), а як культивований різновид рідної мови [Живов 1996: 30]. Слушне зауваження Б.Успенського щодо підходу до історії можна з повним правом поширити й на історію мови: "Культурно-семіотичний підхід до історії передбачає апеляцію до внутрішньої точки зору самих учасників історичного процесу: значущим визнається те, що є значущим з їхньої точки зору" [Успенский 2002: 11]. Уявлення ж про внутрішню точку зору освічених людей минулого дають створені ними тексти. Світло на мовну свідомість староукраїнських книжників може певною мірою пролити реконструкція лінгвістичної свідомості граматистів кінця XVI – XVII століть.

Loading...

 
 

Цікаве