WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Українська мова в контексті теорії крос-культурної комунікації: до питання про пріоритетні напрямки лінгвістичних досліджень - Реферат

Українська мова в контексті теорії крос-культурної комунікації: до питання про пріоритетні напрямки лінгвістичних досліджень - Реферат

Реферат на тему:

Українська мова в контексті теорії крос-культурної комунікації: до питання про пріоритетні напрямки лінгвістичних досліджень

Американські антропологи Кейвін Аврач та Пітер Блек зазначали у своїй праці, присвяченій проблемам крос-культурних конфліктів, що культура, носієм якої виступає певна особа, дає нам "лінзу", через яку ми бачимо світ; "логіку", за допомогою якої ми його організовуємо; "граматику", завдяки якій він набуває сенсу" [Avruch and Black 1993]. З цим положенням не можна не погодитися, оскільки саме багатогранність людського суспільства, національно обумовлена специфіка, що виявляється у моделях світогляду і світосприйняття, визначають різницю в поведінці представників різних етнічних колективів, відмінність їх реакцій на одні і ті ж події, неоднозначну інтерпретацію одних і тих же фактів, і в кінцевому результаті – різні мовні сценарії, які вони реалізують у процесі комунікації. Усвідомлення цього є запорукою встановлення міжнаціонального контакту, уникнення міжкультурного конфлікту, формування крос-культурної комунікативної компетенції.

Особливої актуальності ці проблеми набули в другій половині ХХ-ого століття, коли виникла об'єктивна потреба у встановленні ділових і політичних контактів з представниками інших культур, коли розпочалися процеси, відомі сьогодні як технологічна революція, глобалізація економічної діяльності, інтернаціоналізація культурного життя. Одночасно відбувалися зміни у світоглядних цінностях носіїв європейської цивілізації, європоцентричні підходи в галузі гуманітарних і суспільних наук поступилися позиції відкритості до сприйняття набутків інших культур, і не лише сприйняття, а й визнання абсолютної цінності кожної культури, незалежно від того, чи є це культура високоосвіченої, технологічної європейської нації чи невеличкої острівної країни, зосередженої на внутрішньому емоційному світі особистості. Як зазначає Міра Бергельсон, людство усвідомило загрозу культурної уніфікації, до чого могло призвести знищення величезної кількості традиційних культур і мов, і це дало поштовх формуванню нової групи антропологічних дисциплін, які базувалися на новому феномені в історії людства – відкритому і щирому інтересі народів планети один до одного [Бергельсон 2003]. Серед цих дисциплін – етнолінгвістика, етнопсихолінгвістика, соціолінгвістика, лінгвокультурологія, етнографія мовлення Д.Х.Хаймса (ethnography of speaking), народне мовознавство Х.Хьонігсвальда (folk linguistics), когнітивна лінгвістика, етнолінгвістична семантика, етнопрагмалінгвістика, теорії комунікації тощо.

Як досить часто буває в історії науки, на момент усвідомленого суспільством запиту на вивчення міжкультурних взаємодій, зокрема в мові, вже було нагромаджено чималу теоретичну базу та проведено численні практичні дослідження. Серед піонерів такого етнокультурного підходу до аналізу мов найвизначніше місце займає американський антрополог і лінгвіст Франц Боас, який своїми роботами, присвяченими мовам північноамериканських індіанців, здійснив наприкінці ХІХ-го – на початку ХХ-го століття своєрідний теоретико-методологічний переворот в етнології [Юдин 2003]. Позиція Ф.Боаса полягала в тому, що при спільній несвідомій природі мовних процесів і культурних явищ, останні іноді можуть зазнавати вторинної раціоналізації, що стає на заваді вивченню процесу їх утворення, тоді як лінгвістика, аналізуючи мовні явища, які ніколи не були предметом усвідомлення, дає можливість відкрити глибинні процеси формування мовних категорій.

Проте інтерес до національного компонента в мові має набагато глибшу наукову традицію, сягаючи праці В. фон Гумбольдта в німецькій лінгвістиці та О.Потебні в українській. Від філософського вчення, що сформувалося навколо проблеми людини, німецький вчений прийшов до вчення про людську мову, що втілює культуротворчі властивості народу і тому є засобом вираження народного духу, який обирає різноманітні форми залежно від внутрішньої форми самої мови та її структури. У статті "Характер мови і характер народу" відзначалося: "Виявлення істини, визначення законів, у яких знаходить чіткі межі духовна сутність, не залежать від мови; але мова дає людині передумову для розвитку внутрішніх сил, коли ми прагнемо до безкінечного, перший поштовх, відвагу й енергію на цьому шляху ми одержуємо від мови" [Гумбольдт 1995: 375]. Прогрес в області взаємодії мови і мислення не можна змішувати ні з прогресом суспільних починань і початку, тобто морального вдосконалення, ні з успіхом у царині науки і мистецтва, хоча ці успіхи тісно пов'язані і з першим, і з другим. Вплив мови виражається в подвійній перевазі – вивищенні чуття мови і формуванні світобачення. Мова при цьому, позначаючи, а насправді витворюючи, надає форму і злагодженість неясним думкам і захоплює дух, підтриманий працею багатьох, на нові шляхи в сутність речей [Там же: 375-376]. Отже, національна мова, на думку В. фон Гумбольдта, виконує роль внутрішньої рушійної сили, яка вибудовує власне світобачення народу і, з другого боку, є тією силою, впливовою субстанцією, яка спонукає до духовного розвитку народу.

Етнічна структурованість людства є базовим поняттям мовної концепції О.Потебні, найвидатнішого українського лінгвіста другої половини ХІХ-го століття, який продовжував розробки Вільгельма фон Гумбольдта щодо "внутрішньої форми" слова. Він також розглядає мовні одиниці як символи національної культури, продукти творчо-духовної діяльності народу. Наголошуючи, що існування мови відбувається виключно у мовленнєвому акті, вчений досліджував її динамічний аспект. Мовна діяльність ґрунтується на єдності етносу-культури-мови. Одночасно, розглядаючи мову як мовну систему, О.Потебня зауважує, що лише з плином тисячоліть, після сформування запасу слів та правил, мова стає самостійною силою, своєрідним засобом нагромадження попереднього досвіду. Вона безпосередньо відбиває потреби й інтереси певного народу, охоплюючи переважно ті явища, що входять до їх кола. Саме тому мова відтворює не стільки субстанційні якості немовного світу, скільки ставлення людини до нього. О.Потебня витлумачує мову як проміжну реальність між людиною та світом, як повідомлення про те, як людина сприймає ці предмети, а не те, як вони називаються. Тому вчений говорить про певне мовне світобачення народу, яке виявляється через властиве різним мовами семантичне членування [Скорик 1996: 283]. До речі, на думку О.Потебні, національний (етнічний) компонент впливає не лише на формування світосприйняття, а й на сам процес розгортання думки: "Людина, яка говорить двома мовами, переходячи від однієї до іншої, змінює разом з цим характер та напрям розгортання своєї думки, причому так, що зусилля її волі лише змінює колію її думки, а на подальше її спрямування впливає лише опосередковано. Це зусилля можна порівняти з тим, що робить стрілочник, який переводить потяг на інші рейки...(переклад автора статті)" [Потебня 1976: 260].

Різні мови не є різними позначеннями одного й того ж предмета, але різними баченнями його. Процес мовного осягнення світу через акти первинної категоризації визначає О.Потебня як засвоєння людиною в процесі оволодіння мовою способу поводження з предметом, що визначається певною традицією. Тому, на думку вченого, ця, так би мовити, мовна детермінація не лише пізнавальних, а й світоглядних процесів виступає як сукупність способів дії на зовнішні впливи. Говорячи про народність (народ, націю), О.Потебня стверджує, що вона "є визначальною тільки стосовно свого минулого", оскільки визначається головним чином сукупністю накопиченої в мові інформації, яка, своєю чергою, через мову зберігається та передається. Мова "є не тільки однією із стихій народності, а й найбільш досконалою її подобою" [Потебня 1993: 160-161]. Людей однієї національності пов'язує єдність елементарних прийомів думки (оскільки О.Потебня вважає, що ментальні зміни тісно пов'язані з мовними, а отже розвиток мови знаходиться у тісному зв'язку з розвитком національної (народної) психології).

Сучасна людина, приходячи у світ, застає рідну мову вже сформованою, з історично закріпленою в ній системою значень. Згодом ця система значень займає місце між людиною та світом, опосередковуючи їх стосунки. О.Потебня вважає, що, оволодіваючи мовою, людина успадковує й той спосіб поводження зі світом, який пропонує певна мовна традиція. Мовна традиція представляє певний стиль національного мислення та опосередковує собою стосунки людини зі світом. Мова для О.Потебні є єдиним засобом внесення ідеї законності і порядку в хаос відчуттів та вражень від навколишнього світу [Потебня 1993: 162-163]. Через мову людина структурує світ, у мові фіксується специфічна саме для цього народу картина світу. Тому О.Потебня підкреслює цінність кожної етнічної (національної) мови для розвитку всього людства: "Якби об'єднання людства за мовою і взагалі за народністю було можливим, воно б спричинило загибель загальнолюдської думки, як заміна багатьох почуттів одним... Для існування людини потрібні інші люди; для народності – інші народності (переклад автора статті)"[Потебня 1976: 229].

Розглядаючи філософію мови як базис для розвитку інших галузей гуманітарних досліджень, О.Потебня визначає фундаментальні закономірності, які заклали підвалини для вивчення багатьох явищ культури. Взаємовідношення людини та культури, в якій вона існує, обумовлюється існуванням мови як традиції, що її несвідомо вбирає ця людини як складова частина даного етносу. Тому цілком виправданий такий висновок: національна мова є мовною матерією духовної культури суспільства і одночасно становить її мовну форму, бо визначає в своїх словотворчих моделях, притаманні національній культурі парадигми мислення, специфіку відображення дійсності засобами мови, характерні риси комунікації в діахронному та синхронному плані [Цицалюк 1994: 18].

Loading...

 
 

Цікаве