WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Природа мовного престижу (на матеріалі старослов’янської та латинської мов) - Реферат

Природа мовного престижу (на матеріалі старослов’янської та латинської мов) - Реферат

Реферат на тему:

Природа мовного престижу(на матеріалі старослов'янської та латинської мов)

У чому суть цієї престижности, до якої стільки охочих? Із французької prestige – "це авторитет, повага, вплив, яким хто-небудь користується". Власне у цьому хто-небудь і криється запрограмована й неминуча поразка, позаяк престижність завжди повернута до зовнішнього, а не внутрішнього чинника, до форми – а не до суті, до розрахунку – а не до серця. Через те, попервах ніби творячи, вона насправді руйнує; захоплюючи більшість – вона так само згодом масовано відступає, і ця більшість, залишившись із нічим, знову в гонитві по престижність. Ця більшість перебуває поза усвідомленням себе, тому і сприймає цей світ винятково зовнішнім зором. Геґель, до речі, наголошував, що єдиний урок, який ми засвоюємо з історії, – це незасвоєння жодних уроків. Попри сумну правдивість цієї тези, таки озирнімося на історію.

Разом із християнством прийшла на наші терени чужа старослов'янська мова. У її тяжкому обладунку мучилася українська у писемних текстах і церковних богослужіннях аж до XVIII ст. Безперечно, що її престижність так само магічно впливала на владу, як і творила непорозуміння між владою і народом, що розмовляли різними мовами у прямому й переносному значенні слова: народ ще довго залишався язичником, влада з мечем у руках – ніби християнином. Як зазначено у "Повісті врем'яних літ", києво-руська громада "нача поимати у нарочитои чади дти и даяти на учениє книжноє". Отож дітей князів, бояр, дружинників, купецтва, священиків навчали в цих школах не мови смердів, а старослов'янської (тодішньої болгарської), якою були написані богослужбові книги, привезені з Болгарії. І першими вчителями були, очевидно, болгари. Родовиті учні опановували ту мову одні краще, одні гірше, але вже між собою, щоб відрізнятися від простолюддя, спілкувалися якщо не чистою старослов'янською мовою, то старослов'янсько-українським суржиком [Ющук 2003: 27] (згадаймо мовлення писаря Пістряка з "Конотопської відьми" Григорія Квітки-Основ'яненка чи Возного з "Наталки Полтавки" Івана Котляревського). А система називання українців, як до речі, росіян і білорусів, взагалі була заборонена. Бо ж ім'я та прізвище – духовний паспорт кожного носія. І вже як доконаний позамовний чинник, що кардинально зрушив мовне життя, був указ 1036 року київського князя Ярослава про введення церковнослов'янської мови як офіційної мови на території Київської Руси та підвладних володіннях. Відтоді почалася уніфікація мови на всіх теренах, хоч саме на території України паралельно існували і сакральна, і народна мови [Ющук 2001: 22]. Цей антагонізм між престижним і природним, сакральним і народним, себто старослов'янською (наднаціональною за характером та метою) та давньоукраїнською мовою (народною, простою) вилився в кілька знакових проблем:

1. Старослов'янська мова на тривалий час (до XVII–XVIII ст.) заступила в державному релігійному та культурному житті живу розмовну (просту) українську мову: "Ся мертвотина старослов'янська заважала розвиватися національній українській літературі, бо письменникам близькість старослов'янської мови не давала змоги подивитись на речі просто, без мудрацій. Вони не могли зрозуміти, що живе письменство можна здобувати тільки на ґрунті живої і до того ж своєї мови..." (Т.Зіньківський) [Царук 1998: 105–106].

2. Старослов'янська (хоч і з місцевими відмінностями) поєднала в згубний єдиний простір українців, білорусів і росіян – антропологічно, археологічно та ментально відмінних етносів. Серед причин, що поєднали українську і російську мову "нерозривними путами", видатний мовознавець С.Смаль-Стоцький називав:

а) назви "Русь", "руський";

б) спільну політичну історію;

в) спільність церковного життя і мови церкви, яка тривалий час виконувала також функцію писемної мови;

г) спільність писемних пам'яток періоду Київської Руси;

д) недостатній рівень знання української мови з боку славістів [Smal-Stockyj 1913: 495].

3. З огляду на повсюдне панування церковнослов'янської мови в Україні-Русі вивчення історії української мови перетворилося на постійний процес її вивільнення та очищення від церковнослов'янського впливу. Тому, як слушно зауважує Іван Ющук, судити за текстами "Повісті врем'яних літ", "Слова про закон і благодать", "Слова о полку Ігоревім" та ин. про народну мову часів Київської Руси – це однаково, що за творами М.Гоголя чи В.Короленка формувати уявлення про українську мову ХІХ – поч. ХХ ст. [Ющук 2001: 22].

4. Старослов'янська, побутуючи у вченій поезії, драматургії, теології, існувала як проивага до простої мови, що вилилась на поверхню гетьманської документації та місцевої влади під час національної революції 1648 р. і врешті перемогла "престижно-мертву" мову в добу романтизму (перша чверть ХІХ ст.) та в творчості Івана Котляревського, Григорія Квітки, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша і т.д.

5. Із цієї по-державному насадженої мови наче відкрилася скринька Пандори з усім подальшим мовним лихом: спочатку йшли церковнослов'янські насадження, що мали обов'язковий характер для знаті та писаних видань, а із ХІІІ ст. до ХХ століття – ополячення, орумунення, омадярщення, отюрчення, онімечення, оросійщення. Упродовж останніх семи століть усі сусідні народи без винятку мечем і вогнем насаджували свою мову, і то вважаючи на рівні державної політики абсолютно правильним належність України до своїх територій. Пальму першости у цих зазіханнях у третьому тисячолітті перейняла Росія, мабуть, не без древнього впливу колись спільної для нас офіційної старослов'янської, а тепер такої, що в складі російської мови становить понад 70% лексики (лексична розбіжність між російською та старослов'янською становить лише 27%) [Тищенко 2000: 267].

6. На загал ця мова, уповільнивши етнічний розвиток українства [Ткаченко 1993: 35] і вливши левову частку своєї сили у мову російську, – померла. Російський академік Олександр Шахматов зазначав: "Родина нашего великорусского литературного языка – Болгарія. Но образовался онъ въ Кіевh, гдh испыталъ впервые благотворное вліяніе народной среды. Окончательно онъ развился въ Москвh" [Огієнко 1991: 106].

Тоді як у нас панувала старослов'янська, Західною Европою тріюмфально крокувала латинська: вона повсюдно обслуговувала адміністративно-дипломатичну, науково-освітню та торговельну сфери. Якщо до XVIII–XIX ст. латинська фактично є спільною інтернаціональною мовою Европи, то у ХХ ст. її сфера звузилася до мови католицької церкви та офіційної мови Ватикану. Однак таке звуження сфер – це не останній наслідок у житті колишньої завойовниці. Її, колись могутню і престижну, насправді ковтнули, добре асимілювавши, корінні мови племен, на терени яких і прийшла завойовниця. Відомий історик Михайло Брайчевський зазначає, що утворення романської сім'ї народів та мов (італійська, еспанська, французька, румунська, португальська, молдовська) – аж ніяк не наслідок розпаду народу, що був носієм латинської мови, себто римлян, позаяк предки румунів – це гетодакійські племена Подунав'я та Прикарпаття, молдован – слов'янське плем'я тиверців, французів – кельтські та германські племена галів і франків, еспанців – іберійські племена Піренейського півострова [Брайчевський 1968: 15].

Отож латина, будучи мовою пришельців-завойовників, себто суперстратом (< лат. super "над", stratum "шар") перетворилася в адстрат (< лат. "при"), себто мова тубільців, зазнавши впливу від пришельців, стала самочинним організмом. Латина як міжнародна мова Европи – померла. Великий Данте Алігієрі (1265–1321), творячи першу національну мову в Европі – італійську (це найрідніше дитя латини), у своєму трактаті "Про народне красномовство" зазначав: "Із тисячі знавців латини розумний лише один: більшість використовує свої знання, щоб здобути гроші і почесті". Як легко проєктуються ці слова в сучасний мовосвіт.

Буває, звичайно, і протилежний процес, як у випадку з арабським завоюванням Єгипту: у VII ст. 3,5 тисячі арабських вершників завоювали Єгипет із багатомільйонним населенням. І за 150 років Єгипет заговорив арабською, а коптська мова, себто арабська мова в Єгипті, перетворилася в суперстрат.

На щастя, в час, здавалося б, непорушного тріюмфу латини, европейські народи від чехів до англійців мріяли найперше молитися своєю мовою. Міркування апостола Павла ожили і стали програмою дій: "Як говорить хто чужою мовою, той не людям говорить, а Богові, бо ніхто його не розуміє... Так і ви, коли мовою не подаєте зрозумілого слова, – як пізнати, що кажете? Ви говоритимете на вітер!... Бо коли я молюся чужою мовою, то молиться дух мій, а мій розум без плоду... Дякую Богові моєму, – розмовляю я мовами більше всіх вас. Але в Церкві волію п'ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою!" [Біблія, або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту 1991]. Релігійно-суспільний рух (Реформація) у західному християнстві, зародившись у Німеччині з виступу Мартина Лютера 1517 р., поширився на инші країни Европи. А першою справою цього руху стали переклади Біблії з латини народними мовами різних европейських країн, зокрема – це протестантські переклади XVI–XVII ст.: М.Лютера і Ф.Меланхтона (1522–1531 рр.) німецькою мовою, У.Цвінглі (1529 р.), Оліветана і Кальвіна французькою мовою, короля Якова (1611 р.) та Дж.Вікліфа англійською мовою [Головащенко 1999: 101]. Охопив цей рух і слов'янські народи. На думку відомого українського поета-романтика, а згодом російського академіка Ізмаїла Срезневського, переклад Біблії якоюсь мовою виправданий навіть тоді, коли цього потребує і одна людина... [Статеєва 2003: 238]. Перше друковане видання чеської Біблії вийшло в Празі 1488 р., Новий Заповіт сербо-хорватською мовою датований 1548 р., верхньолужицькою мовою уся Біблія побачила світ 1728 р., а нижньолужицькою – 1824 р.

У Польщі, де від початку ХІІІ ст. латинська мова безальтернативно панувала в церковному і громадському житті, навернення до рідної мови як одночасне протистояння двом мовним експансіям – латинській і німецькій – почалося вже наприкінці ХІІІ ст. Перше друковане видання Біблії (1561 р.) – це переклад з чеської Біблії поч. XVI ст., а найкращий з усіх перекладів – це Берестейська Біблія 1563 р. Паралельно із захопленням духовних просторів 1543 р. польську мову дозволено вживати поряд із латинською у суді, а вже від 1552 р. у сеймі польська мова переважає.

Визволителем і творцем сербської літературної мови став Вук Караджич, який перекладав Новий Заповіт 1847 року. Місцева аристократія всіляко висміювала нову літературну мову, продовжуючи користуватися церковнослов'янською мішаниною, називала нову літературну мову на народній основі "мовою баби Сміляни". Але саме ця мова стала сучасною сербською літературною мовою. Історія вкотре довела, що справжнім творцем мови є народ і в культурі живущим є те, що має в собі народний корінь [Мацько 2003: 22]. Старий Заповіт переклав знаний сербський філолог Д.Даничич 1868 р. – ці переклади стали справді народними і найпоширенішими.

Loading...

 
 

Цікаве