WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Українська книжна мова другої половини ХVI - середини ХVII ст.: „Non est inculta” - Реферат

Українська книжна мова другої половини ХVI - середини ХVII ст.: „Non est inculta” - Реферат

Реферат на тему:

Українська книжна мова другої половиниХVI- серединиХVII ст.: „Non est inculta"

Однією з іманентних ознак літературної мови є нормативність, яка забезпечує існування мови як цілісної одиниці у її різних функціональних виявах. В основі норм української літературної мови, зорієнтованої на живе розмовне мовлення, лежить відповідність до його внутрішніх законів розвитку. Закорінена у певному просторі, мовна норма зароджується і триває у часовому вимірі, набуваючи статусу загальноприйнятої і обов'язкової через кодифікацію. Становлення норм літературної мови відбувається головно у писемній практиці.

Неперервність історичного розвитку писемної (книжної, а згодом – літературної) мови від перших фіксацій українського слова (чи навіть звука!) у найдавніших писемних пам'ятках зумовлює погляд на еволюцію її норм як на закономірний, природний процес. „Момент, коли власне починається літературна мова, далеко не завжди піддається нашому пізнанню" [Булаховський 1975 : І, 325] – це твердження, очевидно, ставить під сумнів стрибкоподібний перехід від староукраїнської книжної до нової літературної мови. Ці зміни швидше еволюційні, кожен наступний етап випливає із попереднього, це новаторство, яке великою мірою виростає на ґрунті традиції. Інакше кажучи, формування літературної мови протягом тисячоліття, а не двох століть від „Енеїди" Котляревського, постійно супроводжується тенденцією до вироблення її норм. Регулярне і систематичне відтворення низки мовних особливостей у писемних пам'ятках певної епохи без огляду на жанр, стиль, призначення, територію, особу автора буде свідчити про те, що ці „натуральні", суголосні внутрішнім законам розвитку, мовні риси здобувають статус норми. Цю норму творять природні носії мови і вони ж відтворюють її – спочатку випадкові „описки в дусі своєї живої мови" [Кримський 1996 : 24], згодом свідоме уведення цієї мови у різноманітні тексти широкого тематичного діапазону, ще пізніше – опрацювання її у словниках та граматиках. Найтривалішим хронологічно – від берестяних грамот і „Руської правди" часів Київської Русі до творчості поетів-романтиків першої половини ХІХ ст. – був другий етап. У цих широких часових рамках зосередимо увагу на другій половині ХVI – першій половині ХVII ст. Серед причин найвагомішою є інтенсивна філологічна праця європейських та українських культурних діячів.

Хвиля ідей Відродження та Реформації пробуджує увагу до мовних питань, пов'язану насамперед із сферою релігії та освіти. Національними мовами європейських народів перекладають церковну літературу (зокрема, Св. Письмо), створюючи таким чином фонд для їх літературного розвитку. Тому й посилюється увага до їх вивчення, а відтак і унормування. XVI ст. у цьому аспекті – унікальний період, коли з'являються граматики німецької (1527), французької (1531), англійської (1538), угорської (1539), уельської (1547), чеської (1567), польської (1568), словінської (1584), баскської (1587) мов [Ковалик, Cамійленко 1995 : 38].

Опираючись на латиномовні граматики як на зразки, філологи епохи пізнього Середньовіччя виявляли самобутність досліджуваних мов. У низці граматичних праць безпосередньо поставлено проблему мовної норми, що свідчить про свідомі пошуки її та намагання зафіксувати. У тогочасних мовознавчих працях поняття норми трактується по-різному, часом навіть за діаметрально протилежними критеріями – від „пошани до того, що справді в мові існує" Яна Благослава і „відбиття тенденцій натуральних" Мартина Лютера до „принципового відштовхування від живого" італійця Кастільоне [Булаховський 1975 : І, 328 – 371].

Спроби перекладати Св. Письмо та інші релігійні твори національними мовами порушували звичну мовну ієрархію, що викликало реакцію з боку церковної влади і вилилось у дискусіях Questione della lingua, які відбувалися в Італії протягом XIV – XVI ст. Вислідом цих дебатів стала розробка поняття мовної норми, яке тісно пов'язане з визначенням мови „високого рівня гідності", тобто такої, що здатна служити мовою церкви, суспільства і літератури. Якщо до XVI ст. на теренах України сфери вживання церковнослов'янської та руської мов були розподілені (церква послуговувалася переважно церковнослов'янською мовою, а суспільні відношення регулювалися „по-руску"), то з початком XVIст. (вперше у Четії 1489р.) цей порядок порушується. Для руської мови відкривається царина релігійна. Статус культової передбачає піднесення мови до рівня культурної. А цей процес пов'язаний якраз із унормуванням. Норму кваліфікували як те, „що з лінгвістичного спадку треба прийняти в культурну мову і на якій основі здійснювати цей відбір" [див. Фрік 1992 : 210]. Щодо критерію, то його можна окреслити як відповідність до системи мови, її внутрішніх законів розвитку. Він був підкріплений традицією вживання руської мови, як актової у XIV – XV ст., яке великою мірою відбивало живе розмовне мовлення.

XVI ст. позначене ствердженням авторитету філології як складової частини культури. Філологічні праці на українських землях вилилися у цілу низку граматичних трактатів і словників. Об'єктом, на який була спрямована основна увага вчених, стала церковнослов'янська мова. Кілька факторів спричинило поглиблений інтерес до цієї мови, серед яких вирішальне значення мала гостра релігійна полеміка, в умовах якої церковнослов'янська мова (як і грецька) виступала запорукою чистоти віри. Своєрідним стимулом до опрацювання цієї мови стала загальновідома заява Петра Скарги: „ ... є тільки дві мови, грецька і латинська, якими віра свята по всьому світі поширена і скріплена є, крім яких ніхто в жодній науці, а особливо в духовній, віри святої досконалим бути не може. Не тільки тому, що інші мови постійно змінюються і до норми людського вживання прийти не можуть, бо своїх граматик і відповідних пам'ятних книжок не мають, тільки ці дві є завжди однакові і ніколи не змінюються ... На слов'янській мові ніколи ніхто вченим бути не може ... Бо немає на світі такої нації, яка б нею так, як у книгах написано, говорила; а своїх граматик, правил і пам'ятних книжок для викладання вона не має і не може мати" [див. Тимченко 1959 : 84]. Якщо ця думка польського єзуїта викликала хвилю емоцій Івана Вишенського та відгуки серед філологів у вигляді граматик та словників, то поза обговоренням залишилася така його теза: „Якби ми були пильні, то давно могли б уже мати руські школи, переглянути всі руські писання і мати своїх католиків навчених їх же слов'янською мовою. Ми давно повинні були перекласти польською чи руською мовою твори, які допомогли б руському народові скоріше пізнати правду" [див. Фрік 1992 : 214]. Власне, початкова і вища школа на теренах України вже існувала, де основна увага приділялася вивченню церковнослов'янської, грецької, а згодом латинської мов. Писання – як правило, релігійного змісту – поступово адаптувалися на ґрунті української мови. Українські книжники починають усвідомлювати різницю між церковнослов'янською та руською мовами не лише на стильовому рівні. Українську мову сприймають як самодостатню.

Безпосередніх думок з приводу регламентації руської мови в зазначений період не знаходимо. У багатьох випадках ця мова служила інструментом (засобом) для вивчення і кодифікації норм церковнослов'янської мови. Про необхідність перекладати лекції руською мовою пише у передмові до „Граматики" М.Смотрицький. Іван Ужевич – автор трактату, в якому описано систему української мови, усвідомлював особливе місце своєї праці, пишучи в епіграмі: „В рідній країні, о книго, такою ніколи не знана, мову слов'янську містиш ти на своїх сторінках ..." [ГУ: 61]. Однак при цьому він називає себе дуже невизначено – слов'янином, а граматику слов'янською.

Чи не єдине писемне засвідчення тенденції до нормування української книжної мови – винесений у заголовок пропонованої статті коментар чеського філолога другої половини XVI ст. Яна Благослава у рукописній „Граматиці чеській" (1571) до української пісні про Стефана Воєводу, в якому він говорить про руську мову як про вироблену, освічену і таку, що має свою граматику [див. Франко 1995 : 337]. Ця дуже лаконічна, проте містка, характеристика одного з видатних середньовічних філологів наштовхнула на думку виявити нормативні тенденції української (руської) мови, які засвідчені у писемних текстах з середини XVI до середини XVII ст.. Прикметно, що ці специфічно мовні риси мають аналогії і в ретроспективі (у найдавніших писемних пам'ятках) і в перспективі [Передрієнко 1979], і врешті стали кодифікованою нормою сучасної української літературної мови.

Для ілюстрації взято рукописні і друковані пам'ятки та словники і граматики. Це рукописні збірки церковних проповідей – учительне Євангеліє з Бойківщини кінця XVI – початку XVII ст. та учительне Євангеліє із Закарпаття середини XVII ст., аналіз мови яких висвітлює як і загальноукраїнські, так і специфічно діалектні мовні риси. Переписали ці збірники, найімовірніше, місцеві священики для особистих потреб. До уваги бралася ще одна пам'ятка аналогічного жанру, укладена відомим українським культурним діячем – дидаскалом Львівської братської школи, а згодом архимандритом одного з чернігівських монастирів Кирилом Ставровецьким, яка вийшла друком у 1619 р. Аналіз мовних особливостей цього учительного Євангелія підтверджує тезу П.Житецького про те, що „народність" мови обернено пропорційна до ученості письменника [Житецький 1889 : 53] – не усі з названих нижче ознак виявлені у цій пам'ятці. Поряд із проповідями проаналізовано також переклад Нового Заповіту – Пересопницьке Євангеліє 1556 – 1561рр., списане на Волині. Ще один регіон – Полісся – репрезентує Крехівський Апостол 1560-х рр., у мові якого виразно простежуються ознаки західнополіських говірок. Крім пам'яток релігійного змісту, взято до уваги тексти Актової книги Житомирського гродського уряду 1611 р. У цих різних за територією і відповідно діалектними рисами, за ступенем опрацювання тексту (укладачі – різні за освітою, соціальним станом) пам'ятках виявлено однакові мовні ознаки, які, на наш погляд, вказуватимуть на те, що відбито загальні властивості української мови. Якщо зважати, що аналогічні мовні явища засвідчені і в перекладній частині „Лексикону" Памва Беринди та „Лексикону латинського" Єпіфанія Славинецького, у „Граматиці" Івана Ужевича, де описано систему тогочасної української писемної мови, тобто у працях, які мають кодифікаційний характер, то це означатиме, що виробляється певна традиція, яка має всі перспективи отримати статус норми.

Становлення норм відбувається на різних рівнях мовної системи, зокрема фонетичному, який знайшов свій відбиток у давніх пам'ятках на строкатому правописному тлі. Ці норми випливають з природного мовного середовища, у звуковому складі якого на той час помітні дві тенденції – діалектна здиференційованість і тяжіння до уніфікації , „уже в українській літературно-писемній мові XIV – XVIII ст. чітко визначився ... цілий ряд фонетичних рис, що були властиві всім або принаймні більшості тодішніх українських говорів" [Залеський 1977 : 50].

Loading...

 
 

Цікаве