WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Релікти волочебної традиції в українському обрядовому фольклорі - Реферат

Релікти волочебної традиції в українському обрядовому фольклорі - Реферат

Тож мова тут зовсім не про княжі часи, а про далекий родоплемінний громадський устрій: про ті часи, коли чоловіча громада відповідала за підготовку юнака до майбутнього пошлюблення. Найдавніша ж форма такої підготовки –це його участь у поході за нареченою, яку слід було завоювати чи просто викрасти. У цьому контексті "гречнеє дитятко"– юнак, який ще не бував у подібних походах. Цілком симптоматичним є продовження таких щедрівок. Цілячись у сокола, орла чи змію, зооморфний персонаж завжди обіцяє взамін за подароване життя обов'язково стати в пригоді, коли той їхатиме "по царівну, по свою рівню". По суті, так колядки розкривають зміст екзотеричного міфа для невтаємниченого юнака про те, що тільки в поході він може спізнати езотеричну таємницю іншого міфа, а завдяки цьому стати господарем і чоловіком. Такими були тотемічні міфи. Суть такого міфа розкриває сам тотем. Після проходження цього втаємничення юнак з "дитяти білого" ставав "молодцем".

Військовий побут "хлопців-молодців" щедрівки змальовують дуже шляхетно. Молодці облягають місто і починають торгуватися за викуп, який тут же отримують. У цьому слід вбачати відображення пізніх, цивілізованих, форм поводження молодецьких ватаг. Дещо раніший різновид звичаєвих норм подають весняні пісні. Серед них трапляються сюжети [15] про дев'ятьох братів-розбійників, вдовиних синів, що, займаючись розбоєм, убили ненароком і швагра, і про "вовчиків" [16, c. 58-60], що викрали в матері дочку та понесли ділитися "в густі корчики" [17]. Саме це, очевидно, і було основою більш раннього молодецького побуту. Дещо інакше за цих умов, очевидно, відбувалося й добування дівчат для одруження. Казково-легендарний сюжет "відданиця вужа", що має загальне балто-слов'янське поширення, інтерпретує наявну в ньому форму укладення шлюбу як викрадення за домовленістю. Серед синхронізуючих атрибутів цього сюжету – знання властивостей заліза та володіння нечіткою інформацією про наявність у чужих краях [18] волокон органічного походження.

Схоже, що такий вид шлюбу був головним на території проживання балто-слов'янських племен в епоху раннього заліза. Щедрівок та колядок на той час ще не було.

З огляду на те, що волочебна традиція побутувала в білорусів, українців, литовців, поляків та росіян, народів, чиї предки в епоху раннього заліза становили балто-слов'янcьку спільноту, найвірогідніше саме з цим періодом і культурними традиціями цієї спільноти слід співвідносити генезу волочебних обходів у тому вигляді, в якому вони увійшли в національну звичаєвість кожного з названих народів. Основні риси цього виду волочебництва полягають в обходженні родини чи власного села (що в історичному плані означає одне і те ж) [19] з метою збору символічних пожитків у вигляді варених яєць. До кола таких же ритуальних пожертв належали й мандрики – великодній ритуальний туго печений сир, який на Волині давали хрещеникам разом із крашанками [20].

Етимологія слова "мандрик" розкриває суть усього волочебного збору. Крашанки та засушений сир були необхідні парубкові в далеку дорогу. Це був запас на перші дні походу, решту молодецький гурт мав здобути собі сам. Свідчення подібного побуту існують з часів енеоліту та бронзи. Найбільше його атрибутів виявляють культури шнурової кераміки. Є всі підстави вважати, що в племен, які їх представляють, існував навіть культ військових вождів. На сьогодні відомі багаті підкурганні поховання, в яких серед інвентаря трапляються й атрибути влади. Можливо, що цей побут мав місце і в неолітичній культурі кулястих амфор, яку шнуровики згодом асимілювали. Тому деякі сюжети єдиного жанрового масиву щедрівок, колядок, рогульок, риндзівок та волочебних пісень мають спільні мотиви з ініціальними казками, що багатьма елементами відображених у них норм звичаєвого права тяжіють ще до неоліту. Основою ініціальної обрядовості неолітичної епохи, судячи з цих казок, було осягнення юнаком багатьох знань та аграрних умінь, після чого він ставав бажаним зятем у роду дружини, де й залишався. В добу енеоліту, коли ініціальні гурти стали чисельнішими і мали значення військових організацій, дівчину можна було й просто викрасти.

Безумовно, з ініціальних звичаїв походить і волочебний обряд. Відтак зрозуміло, чому малолітні волочебники у своїх обходах віддають перевагу хрещеним батькам навіть перед родичами.

Роль хрещеного батька визріла ще в матрілокальному родовому суспільстві. Поняття батьківства в ньому не було. Відповідальність же за підготовку юнака до самостійного життя лягала в родині на плечі старшого із материних братів, що, здебільшого, залишався жити біля сестер. У його обов'язки входило й спорядження кожного із своїх небожів по досягненню ними відповідного віку в ініціальну подорож [21]. Оскільки статус хрещеного батька від статусу дядька-опікуна майже нічим не відрізнявся, то згодом ці функції, щоправда, вже в обрядовому вияві, перейшли до нього. Перехід же їх до всього роду є наступним етапом у розвитку передініціальної звичаєвості.

Як можна здогадуватися з обрядової практики, суть волочебного збору в тому й полягала, щоб він був винятково символічним, швидше, символом згоди роду на відлучення юнака, ніж суттєвою йому допомогою. Коли ж функції жертводавців переходять до усієї родини, а тим більше – до сільської общини, така допомога набуває вже матеріального вираження. Проте, як видно з текстів волочебних пісень, підміна функцій хрещеного батька іншими членами родини існувала синхронно зі втратою ініціальним обрядом своєї обов'язковості. У волочебній пісні "Ой була в бабусі курочка-рябушка" яєчками наділяє своїх онуків баба. Коли ж одному забракло, він не дякує бабі ні за курку-рябушку, ні за коня вороного. Колізія між ними і бабою вичерпується лише тоді, коли вона пропонує йому дівчину-молодку [22]. Це ж означає згоду родини на одруження юнака без проходження ініціального обряду.

Очевидний зв'язок цих пісень з рільничим календарем. У ньому ж найбільше обрядів і магічних дійств припадало на весну. З весною пов'язана й давня практика волочебних обрядів. Недаремно ж "мандрики" випікалися тільки до Великодня. Про весняний час як основний, що призначався для парубочих мандрівок, свідчить і одна з українських гаївок:

Прийшла до нас весна красна,Гаївочку нам принесла.Для дівочок гаївочку,Для парубків мандрівочку [9, c. 138].

У циклі хліборобських занять весна була найвільнішим періодом. Після сівби ярових, яка без "волочебників" не обходилася, їхня молода сила потрібна була аж на жнива. Тож не випадково в одній з українських колядок гурт молодців приблуджує до господаря саме в цей період [23, c. 184, 186]. З весни ж до жнив молодецькі громади не лише блукали в пошуках дівчат із інших родів, а й вели справжні війни. Закінчувалися ці мандри серединою літа, коли напередодні нових жнив укладалися нові шлюби. У цей час (на Петра) приходить за бранкою для свого товариша й ватага вужів зі згадуваної казки про "вужеву відданицю".

У зв'язку з цим небезпідставною видається й думка Є.Луня щодо етимології риндзівок – від "риндати" чи "римбати", що означає проступати, провалюватися в болоті чи в снігу [24]. Весняний початок парубоцького "волочіння" є річчю незаперечною. Сівба ж ярини починалася, як тільки зійде сніг.

Отже, волочебна традиція, пов'язана з великодніми обходами хлопцями родичів чи односельчан, має індоєвропейське походження. Що ж до того її різновиду, про який склалося враження як про білоруський, то він має принаймні балто-слов'янське поширення. Чимало проявів цього звичаю, відомих з українського фольклору, за походженням давніші від білоруських.

Література

  1. Костомаров Н. Несколько слов о славяно-русской мифологии в языческом периоде, преимущественно в связи с народною поэзиею // Костомаров М. Слов'янська міфологія.– К., 1994.

  2. Rypinski A. Bialorus.

  3. Ліс А. Валачобныя песни.– Мінск., 1989.

  4. Вишенський І. Твори.– К., 1959.

  5. Гнатюк В. Вибрані статті про народну творчість.– К., 1966.

  6. Кирчів Р. Етнографічно-фольклористична діяльність "Руської трійці".– К., 1990.

  7. Ошуркевич О. Релікти волочебних звичаїв на західноукраїнському Поліссі // Полісся: мова, культура, історія. - К., 1996.

  8. Грушевський М. Історія української літератури.– К., 1993.– Т. 1.

  9. Килимник С. Український рік у народних віруваннях в історичному освітленні.– Вінніпег, 1959.– Т. 2.

  10. Валачобныя песні.– Мінск., 1980.

  11. Белорусские песни с подробными объяснениями их творчества и языка, с очерками народного обряда, обычая и всего быта / Издал Петр Бессонов.– М., 1871.

  12. Запис автора 1996 р. від Надії Павлей 1932 р.н. у с. Світязь Шацького р-ну Волинської обл.

  13. Календарно-обрядові пісні.– К., 1987.

  14. Запис автора 1990 р. від Василини Якимець 1908 р.н. в с. Качин Камінь-Каширського р-ну Волинської обл.

  15. Сюжетність – одна з характерних ознак бойової поезії. Сербські юнацькі та гайдуцькі пісні, німецькі саги, литовські дайни, українські думи – всі побудовані на епічній традиції. Спільне джерело походження ініціально-військового фольклору зумовило багато спільного в усіх їхніх трансформаціях. Ініціальні казки, колядки та думи мають навіть однакову побудову: зачин, основний зміст і закінчення. Тобто обов'язковим є входження в їхній світ і такий же ритуальний вихід із нього.

  16. Калиновий квіт Полісся.– Луцьк, 1994.– С. 58-60.

  17. Часом учасники ініціальних дійств не лише набували номінації власного тотема, як у даному випадку, а й надавали окремих його ознак своїй зовнішності.

  18. Очевидно, степових, бо чоловік виступає представником тотемного клану вужа, а змії вважалися тотемами лише на цих територіях.

  19. В умовах племінного устрою, що існував на балто-слов'янських землях в епоху раннього заліза, поселення складалися тільки з самих родичів.

  20. Такий звичай існував принаймні в селах Кияш та Шурин Рожищенського р-ну Волинської обл., у с. Птиче Дубнівського району Рівненської обл.

  21. Мелетинський Е. Герой волшебной сказки.– М., 1958.

  22. Архів ПВНЦ. Ф.ОК.– Од. зб. 3.– Арк. 80.

  23. Сосенко К. Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва та Щедрого вечера.– К., 1994.

  24. Луньо Є. Риндзівки // Народна творчість та етнографія.– 1993.– № 3.– С. 47-53.

Loading...

 
 

Цікаве