WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Релікти волочебної традиції в українському обрядовому фольклорі - Реферат

Релікти волочебної традиції в українському обрядовому фольклорі - Реферат

Реферат на тему:

Релікти волочебної традиції в українському обрядовому фольклорі

Досі про волочебні традиції українців ішлося дуже мало. Ще наприкінці ХІХ ст. принагідно про них обмовився М. Костомаров [1, c. 267]. Загалом як цілісний комплекс вони, можливо, трохи ліпше збереглися в білорусів, тому й сприймалися багатьма, хто близько не торкався цього питання, як своєрідне явище білоруської звичаєвості. Перше свідчення про наявність волочебного обряду в білорусів припадає на 30-ті роки ХІХ ст. На той час він побутував як великодній обхід селянських обійсть ватагою музик і співаків, яка виконувала віншувальні пісні. Кожен куплет такої пісні супроводжувався релігійним рефреном "Хрыстос васкрэс на увесь свет". Оскільки церква, незважаючи навіть на релігійний рефрен, ставилася до цього обряду вороже, вже першовідкривач цього ритуалу О. Рипінський не сумнівався в його язичницькому походженні [2, c. 43-49]. На світський характер цієї традиції вказує й відомий білоруський етнограф П. Шпілевський. Він, зокрема, зазначає, що прихід волочебників у селянське середовище мав якийсь невловимий зв'язок із надією на господарський прибуток, на те, що весна і літо будуть сприятливими.

Двори обходили з одного кінця села в інший, не минаючи ні сільського начальства, ні навіть самих священиків, серед яких подібні обходи не діставали схвалення. Пісні виконувалися під вікном, а оскільки обходи відбувалися теплої великодньої ночі, то через відчинене вікно подавалася й винагорода волочебникам. Складалися ж такі гурти з 15-20 осіб.

Білоруські дослідники ХІХ ст. сприймали волочебну традицію дещо романтизовано, вважаючи її мало не феноменальним явищем національної культури. Звідти ця думка перемандрувала й у сучасні дослідження. Білоруський фольклорист А. Лис, наприклад, стверджує, що "білоруські волочебні пісні майже не мають у культурах сусідніх народів аналогів [3, c. 7]. Південну межу їх побутування, яка нас цікавить найбільше, учений проводить на рівні Ганцевич і Пружан, щоправда, з обмовкою, що в усякому разі фольклорно-етнографічна література південніше їх не фіксує [3, c. 34].

Самобутність пісенного жанру ми розглянемо далі. Щодо поширення обрядової традиції волочебництва, то вона має чимало паралелей і в Україні. Як можна здогадуватися з інвектив Івана Вишенського у ХVІІ ст., вона не була рідкісним явищем і в околицях Луцька та Острога: "Волочильное, по воскресении, з мест и сел выволокши утопите; не хоче бо Христос при своем воскресении славном того смеху и руганья диавольского имети" [4, c. 76].

В. Гнатюк обряди, аналогічні волочебним, спостеріг на початку ХХ ст. на Яворівщині в Галичині, щоправда, під назвою риндзівок. Самі твори і їхній обрядовий контекст майже не відрізнялися від колядок, але виконувалися на Великдень [5, c. 146].

На пісні, подібні до колядок, що побутували в середині ХІХ ст. на Лемківщині під назвою райцовання, звертав увагу і Я. Головацький [6, c. 189].

Опис західнополіських волочебних звичаїв, що побутували тут до недавнього часу, подає у своїй статті О. Ошуркевич [7, c. 343-356]. Серед них є тексти двох волочебних пісень. Зміст обох зводиться до обдаровування крашанками. В одному випадку бабою онуків, в іншому – дівчатами "шулячища".

Обдаруванням писанками завершується й виконання риндзівок на Яворівщині. За обрядовим малюнком цей акт майже нічим не відрізняється від білоруського волочебного обряду, описаного О. Ріпинським. За галицьким звичаєм 70-х років ХІХ ст., хлопці та парубки другого й третього дня великодніх свят ішли до дівчат і молодиць, що повиходили заміж у "зимне пущання", тобто останній шлюбний сезон. Громадою з 20–30 осіб з одним музикою, найчастіше зі скрипалем, а часом брали ще й басиста, підходили вночі під вікна і співали всі в один голос. Як скінчать, дівчата виносили їм за поріг по кільканадцять чи й більше писанок, після чого вони тихо відходять [8, c. 206].

За М. Грушевським, "подібна традиція існує й на українсько-білоруськім пограниччі, в Гродненській губ., але там аналогічні пісні звуться "рогульками" або "рогульчатими" [8, c. 206].

Сучасний український дослідник з Канади Ст. Килимник вважав поєднання риндзівок з волочебниками, ораціями та великодніми віршуваннями не зовсім правомірним, оскільки й за формою, і за змістом вони мало пов'язані. Більше спільного у них, на його думку, з колядками [9, c. 236, 238]. Але й волочебні пісні не дуже від них відрізняються, принаймні значна їх частина. Пісні, які виконували волочебники, мають універсальне застосування, і їх обрядовий контекст можна встановлювати лише з огляду на те, яким рефреном замикається куплет такої пісні: "щедрий вечір", "святий вечір", "рай рожество", "рай розвився", "дололон-дололон", "ой рано-рано", "рано-нерано", чи якимось іншим. Популярність того чи іншого рефрена на сьогодні визначається географічно. Одначе, на думку Л. Соловей, найстародавнішими слід вважати ті, які виступали сигналом весни [10, c. 30]. Більше того, спільні сюжети волочебних і колядних пісень, на думку дослідниці, спочатку сформувалися як волочебні, а потім в окремих місцевостях перейшли у колядні [10, c. 8].

Оскільки початок року наші предки відзначали навесні, рубіжним днем якої вважався Великдень, то великодня пісня від самого свого початку була ще й новорічною. Тож невипадково у текстах щедрівок (мабуть, найдавніших) так багато весняних атрибутів. Ще більше їх у новорічних обрядах. Скажімо, таких як посівання, внесення до хати плуга чи борони і навіть ритуального снопа, частину зерна з якого додають до нового засіву. Архаїчне значення весняного відзначення нового року подає й одна з білоруських волочебних пісень: "песня спета праці лета, праці лета – лета теплого, праці году – году новаго, праці весны – весны краснае" [11, c. 3].

З'ясування походження волочебної традиції важко собі уявити без повного осягнення етимології слова волочебник. Як вважає більшість збирачів і дослідників, назва волочебних пісень походить від назви їх виконавців – волочебників, які в свою чергу успадкували її від основної функції парубочої ватаги волочитися [11, c. 20; 8, c. 205; 3, c. 8].

Серед великоднього тижня починалися й польові роботи. Одним із основних занять було волочіння ріллі. Присутнє воно й у великодній обрядовій практиці. У с. Затишшя Любомльського району, коли старші за віком діти ходили другого дня на Великдень вітати своїх родичів, їх жартома запитували: "Прийшли волочити? Зара вам борону великую притягнемо, а вите подужаєте її тягати?" Сміються хлопци: "Подужаємо" [7, c. 351].

Подібна традиція існувала і в с. Світязь Шацького району: "Хрищенике приходять. Вже на другий день Паске вже хата ни зачиняїця. Каже: "А де ж ваша, дітке, борона? Мні треба поле заволочете ..?" – "А ше ни зробеле нам. Ме ни вмієм волочете" – "Ну ладно, нате вже вам так волочевнике". То то вже за меї пам'яте.

А велекий прийде похресник – "А де ж твоя борона? Йде волоче!" То вже дадуть граблі. Вже бере, десь поскородить там трохе, і всьо – вже заволочев. То так старіше люде розказувале" [12].

Бороною й граблями волочебний реманент не обмежується. Найпримітивнішим інвентарем для розпушування ?рунту служила звичайна сучкувата колодка. Це було найперше рільниче знаряддя, що використовувалося для заволочування поля. Зрозуміло, що така праця була під силу лише найдужчій частині громади, тобто парубкам. Тож і звичай запитувати хлопців, чи подужають потягти борону, можна розцінювати як ритуальне запитання.

У Ковельському районі звичай совати в кінці зими колодку зберігся до 40-х років ХХ ст. Неодружені хлопці тягали її від хати до хати і отримували за це частунок чи винагороду.

Безумовно, волочіння колодки стадіально випереджує совання борони. До того ж воно цілком розкриває й суть ритуалу, який так само, як і цей, відбувався на Колодія. Це звичай пришивати чи прив'язувати колодку до ноги хлопцям, які не одружилися на Пущання. С. Килимник пояснює це як кару за неодруження. На наш погляд, причина тут полягає зовсім в іншому. У волочебних обходах, будь то на Великдень чи на Колодія, могли брати участь лише неодружені. Прив'язана до ноги або пришита до штанів колодка, яку кріпили хлопцям дівчата, була своєрідним дозвільним знаком на волочебництво, запорукою дівочій громаді в тому, що хлопець не має ні перед ким жодних сімейно-шлюбних зобов'язань.

Таким чином, функція волочіння поля й волочіння по світу в цьому контексті співіснують ще синкретично. Одначе значення слова "волочитися" мусить бути похідним від волочити. Отже, і сам процес блукання по світу набув цю назву тоді, коли весняне волочіння поля цілком відійшло до звичаєвих обов'язків парубочої громади.

Парубоча ватага з "блудців 700 молодців" згадується в українських колядках не лише в ролі волочебників, а й женців чи косарів, у чому С. Килимник вбачає найм парубочого товариства до князів за гроші чи за дівку [9, c. 138, 142].

Одначе аграрно-побутовими функціями діяльність таких ватаг ні в волочебних піснях, ні в риндзівках, рогульках, щедрівках та колядках не обмежується.

В аналогічних текстах "збиралася рада – мужиків громада", щоб зробити "човник золотенький" та відпровадити в ньому на полювання на "Дунай глибокий" "гречнеє дитятко" [13, c. 295]. Збирає військо за кам'яною горою й герой іншої щедрівки [13, c. 288]. Військове значення цих пісень дослідники відзначали неодноразово. Пов'язували їх, звичайно, з княжими часами та наймом на військову службу. При цьому не пригадується, щоб хтось зауважив зовсім юний вік героя. А часте уживання означення молодий, мабуть, служить не для підкреслення військової доблесті. Коли ж ідеться про гречнеє дитятко чи дитя білеє, то це взагалі не ліпша характеристика для воїна.

Суть змальованого в багатьох щедрівках вояцтва передають ті тексти, де молодому воякові пропонують і "пучок стрілок" і "коня в наряді" (в інших варіантах "полумисок злота", "коня вороного"), проте він від усього відмовляється, аж поки не виводять "дівчину у вінку" ("царськую дочку") [13, c. 297-301]. Для княжого воїна, який найнявся на службу на визначений час, такий вибір був неможливий. Отже, йдеться про зовсім інше військо. Про родинне. Воно вирушає в похід лише задля того, щоб здобути наречену для одного з членів роду:

Іванко устав, в дзвонок задзвонив,В дзвонок задзвонив, браття побудив:Вставайте, браття, сідлайте конейТа й поїдемо на полюваннє...Та й вполюємо курку-деревку,Курку-деревку, хорошу дівку [14].

Loading...

 
 

Цікаве