WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Соціолінгвальні особливості мовленнєвої ситуації волевиявлення - Реферат

Соціолінгвальні особливості мовленнєвої ситуації волевиявлення - Реферат

Ситуація спілкування з незнайомцями починається розмовою „на рівних", однак з плином бесіди співрозмовники, опираючись на власний життєвий досвід, визначають статус свого співрозмовника, адже „в процесі комунікації виявляється весь комплекс соціальних, вікових, освітніх, культурних та інших компонентів, які однозначно характеризують кожного з них вербально" [Шапиро 1989: 126] і, оцінивши свої позиції, співрозмовники продовжують спілкування, дотримуючись прийнятої в мовленнєвому етикеті даного народу „дистанції".

За показником „інтимна близькість" коло мовців ділять на два класи: „клас своїх і клас чужих" [Храковский 1980: 271]. Зрозуміло, що зі „своїми" ми говоритимемо на „ти", проте й тут чатує ситуативна мовленнєва небезпека: у розмові з колегою при незнайомих людях (особливо, при учнях!) усе-таки повинна звучати "пошанна" множина. Виникнення між людьми ближчих стосунків засвідчує введення „інтимного" „ти". Відомі й зворотні приклади, коли для передачі загострення стосунків в розмову вводиться „ви", яке ніби фіксує виникнення перешкоди у взаєморозумінні між спірозмовниками.

Соціальне становище вносить такі корективи у вживання однини чи множини в розмові: учні вчителям, підлеглі керівникам „викають". Якщо потенційні співрозмовники перебувають на однаковому щаблі службової ієрархії, то спрацьовують правила звернення, прийняті в певному колі (зазвичай, близькість стосунків розголошувати не прийнято).

Окрім перерахованих вище соціальних чинників вибору відповідної форми дієслова наказового способу, зазначимо також, що в процесі комунікації не завжди доречним буде й саме вживанння власне імперативного речення. Навіть у спілкуванні батьків з дитиною сучасні психологи радять не зловживати категоричними наказовими конструкціями [Гиппенрейтер 2001]. Психологи рекомендують замінити імперативні конструкції їх функціонально-семантичними еквівалентами: спонукальними Збігав би ти по хліб; Поприбирав би у своїй кімнаті або питальними реченнями Чи не піти тобі по хліб, Андрійку?, вживанням форм наказової форми дієслова 1-ої особи множини [див. Скаб 2003: 27] (при цьому мовець ніби долучається до дії, до якої спонукає): Пишімо акуратно; Робімо старанно.

Ввічливе спонукання до виконання / невиконання потрібної мовцеві дії навіть у разі використання „пошанної" множини в наказовому реченні потребує певного „послаблювального" елемента, роль якого виконує, зокрема, „будь ласка", адже, як зазначає В.С.Храковський, „дотримуючись правил мовленнєвого етикету ми не буваємо спеціально ввічливими чи люб'язними, ми нейтральні в цьому відношенні та іншими й не можемо бути в ситуації примусового вибору однієї з двох форм" [Храковский 1980 : 277]. Порушення правил спілкування лише може зафіксувати грубість мовця або аномальність ситуації спілкування (у випадках особливого емоційного піднесення людина може перейти на незвичну для її співрозмовника форму звертання). Нашу люб'язність та вихованість зафіксує вживання „чарівного слова" – „будь ласка", „будьте ласкаві".

На думку Ш.Сафарова, „у багатьох мовах „приховане" волевиявлення у формі питання має ввічливий характер" [Сафаров 1989: 64], таке правило діє і в українській мові. Серед прийнятих українцями форм ввічливого спонукання доволі поширеними (особливо серед мовців Західної України) є вживання конструкцій зі словом просити: прошу зайти, прошу занести, просимо до столу. Дещо категоричніше звучить спонукання в конструкціях з модальними словами треба, необхідно, потрібно, повинен тощо: Треба відправити листа; Необхідно закінчити складання графіка роботи до вечора; Ви повинні дотримуватися правил безпеки.

Доволі грубо звучить волевиявлення у формі неозначеної форми дієслова: Стояти! Сидіти! – безадресність цих спонукань стирає відчуття особи у співрозмовникові. Мабуть, тому ними послуговуються при застережних написах, як-от: Не курити! По газонах не ходити! Двері без дозволу водія не відкривати! тощо, які ніби передають ставлення до осіб, які здатні на такі вчинки. Згадаймо, що автори рекламних написів все ж таки вживають імперативи у своїх текстах, тим самим створюючи у споживачів відчуття діалогу з виробниками продукції.

Вживання імперативних речень у певній формі – „пошанної" множини чи „інтимної" однини – або їх функціонально-семантичних еквівалентів регулюють етикетні норми, що діють у певному суспільстві. Дотримання їх – важливий соціолінгвістичний чинник налагодження стосунків між людьми. Підбір правильних мовленнєвих форм волевиявлення з метою спонукати співрозмовника до виконання / невиконання дії, необхідної мовцеві, без приниження гідності адресата є важливим компонентом комунікативної поведінки особистості і засвідчує не лише обізнаність з етикетними нормами, прийнятими в суспільстві, а й передає рівень освіченості й вихованості мовця.

Література

  1. Богдан С.К. Мовний етикет українців: традиції і сучасність. К.: Рідна мова, 1998. 475 с.

  2. Карасик В.И. Язык социального статуса. М.: ИТДГК "Гнозис", 2002. 333 с.

  3. Корніяка С. Мистецтво ґречності. К.: Либідь, 1995. 95 с.

  4. Крысин Л.П. Речевое общение и социальный роли говорящих // Социально-лингвистические исследования. М.: Наука, 1976. С. 42-52.

  5. Сафаров Ш. Речевые действия этноспецифической личности // Личностные аспекты языкового общения: Калинин, 1989. С. 61-66.

  6. Скаб М.С. Прагматика апеляції в українській мові: Навчальний посібник. Чернівці: Рута, 2003. 80 с.

  7. Формановская Н.И. Речевой этикет и культура общения. М.: Высш. шк., 1989. 159 с.

  8. Храковский В.С. О правилах выбора "вежливых" императивных форм (Опыт формализации на материале русского языка) // Известия АН СССР. Сер. лит. и яз. 1980. Т.39. № 3. С. 269-278.

  9. Шапиро Р.Я. Разговор на равных // Личностные аспекты языкового общения: Калинин, 1989. С. 125-129.

Loading...

 
 

Цікаве