WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Топонімічна фольклорна проза: специфіка і проблеми дослідження - Реферат

Топонімічна фольклорна проза: специфіка і проблеми дослідження - Реферат

Селяни дуже цінили орну землю і нові садиби закладали на неужитку у тому ж Лузі, вибиратись на поле ніхто не прагнув, хоч сільська громада могла собі таке дозволити, бо порівняно з сусідніми мала більше поля для ріллі. Всі угіддя та урочища громади мали свої назви: Волошка*, Хмарна Рудка, Попове Болото, Жидівське Болото, Печірки, Жилівка, Гертаня, Муйштир, Кривцева, Романівка, Іванів Клин, Хурмусюків Клин, Високий Горб, Біла, Дорошівка, Лозівки, Липки, Глибока, Сіножати, Ставище, Надставами, Влога, Колопнище, Черезгорб, Натальщина, Потідня, Запотідня, Вікнина, Могила, Барабашеві Вали. Кожна назва мала свою історію, відображала прикметні ознаки угіддя чи урочища. Багатий мікротопонімічний ландшафт села був оповитий цікавими народними оповідками. Ніким не фіксовані, вони забувалися з часом, але найприкметніші, пов'язані з історією краю, людська пам'ять не втрачала, і вони, до речі, цілком реалістичні.

До ХХ ст. Вільхівці цілком ховалися у глибокому Лузі, так що навіть з найближчих горбів за кілометр–два села не було видно. Там, у Лузі, був його центр. Ще й тепер старожили покажуть там покритий мохом кам'яний хрест, де за переказами стояв престол першої церкви, мабуть, першої з часів прийняття християнства. Саме з народних оповідок діти ще в дошкільному віці дізнавалися про минуле свого краю. Уже самі його назви збуджували в них цікавість. Буваючи з батьками у полі чи випасаючи худобу на "Могилі" – на найвищому пагорбі за селом, на якому ще був помітний залишок штучного насипу, діти запитували батьків: "Чия то могила? Хто там похований? Чому не на цвинтарі, а серед поля?" І їм пояснювали, що то не поховання, що на тій могилі в часи нападів турків і татар стояла висока сторожова вежа з бочкою, заповненою смолою, що така ж вежа стояла і на Рашковецькому Горбі (найвище місце в околиці за 9 км у південно-східному напрямі, де пролягав проторований ординцями шлях), що запалена на вежах смола була сигналом готуватися до оборони від нападників. Луг служив природною фортецею для села: його круті обочі важко здолати навіть пішій людині, а для вершника вони зовсім неприступні. Тому Барабашеві Вали на узвозі до Лугу були своєрідною захисною брамою тої природної фортеці, в якій оборонялося село від чужинців-грабіжників.

Людська пам'ять добре берегла і топонімічні оповідки про незвичайні природні об'єкти. Старезні височенні верби Хмарної Рудки за селом у балці постійно приймали на себе удари усіх громовиць важких грозових хмар, що ніби виповзали з Дністровського каньйону саме тою долиною. Не менше розбурхувала людську уяву Вікнина – оточена густими лозами низовинна місцина, в якій б'ють потужні джерела, та такі потужні, що їх води можуть крутити млинове колесо. Моторошно ставало, коли оповідали, що те бездонне джерело колись безслідно поглинуло пана, паню і коні з бричкою, які, сполошившись під час водопою, вскочили туди.

Насильницька колективізація за вказівкою Москви за декілька десятиліть спустошила фізично і морально все етнокультурне середовище села так, як це не могла спустошити свого часу ні татаро-монгольська, ні турецько-татарська орда. Всі джерела і струмки, мочари, болітця на полях, з яких живиться Потік, селяни споконвіку ретельно обсаджували вербами, лозами. Мабуть, серед тої флори була ще частина реліктових гаїв понад тим Потоком, від яких, очевидно, і пішла сама назва "Вільхівці". Ті вербові та лозові гаї стримували змивання ґрунтів дощами і талими водами, служили пристановищем для різноманітного птаства, а в спекотну пору жнив давали затінок женцям в годину відпочинку. Ті гаї мали ще й практичне господарське значення: з лози плели кошики, кошниці для кукурудзи, тини, стіни господарських будівель, використовували для топлива.

Радянська влада відібрала землю, коні, худобу, поруйнувала стайні, стодоли (клуні). У короткому часі оголилися від гаїв усі поля, урочища, струмки і джерела, не залишилося жодного деревця у полі. Розвалені були всі водяні млини на Потоці, а їх упродовж якогось кілометра до Дністра було аж 8! Стало все, як у тій сатиричній пісні, що співали у війну: "Сталін пише до Гітлє'ра: мелют жорна, як холєра! Гітлєр єму відпису'є, що вже жорна конфіскує". Тепер Луг уже не міг захистити село, навпаки, він його душив. Заковані в колгоспне рабство селяни виживали тільки з того клаптика городу, що їм за невиконання мінімуму трудоднів чи несплату позик і податків постійно погрожували обрізати аж по самий поріг. Мінялася забудова села. Тепер кожен прагнув отримати під неї ділянку у полі, бо там була та спасенна латочка городу, якої бракувало між тими обочами. За якихось 50 років село майже повністю вибралося з Лугу на поле. Луг спустів, залишилися лише зарослі бур'янами купи каміння – сліди колишніх садиб та млинів.

Важкою плитою забуття накрили історичний топонімічний ландшафт села землевпорядники колгоспних угідь. Вони розбили їх на поля бригад, понумерували.

Так жахливо спустошена вся Україна. Східна аж надто, бо там до того ж голодоморами взагалі стерто з лиця землі тисячі-тисячі сіл, слобід і хуторів. Там уже нема кому, як у Вільхівцях, згадати мікротопонімічний ландшафт людських осель, а з ними і знищеного величезного культурно-історичного пласту народної пам'яті, багатющого мовно-лексичного та фольклорного фонду. І все ж цілковито затоптати історичну пам'ять народу, що вкорінений у своїй землі, навіть найзапеклішим україновбивцям не під силу. Під час експедиції у 1981 р. на Краснокутчині Харківської області у великому колись козацькому селі Мурафа я був вражений, коли почув, що такий-то талановитий виконавець пісень живе на п'ятій сотні, а такий-то на третій чи другій. І, як я згодом збагнув, така пам'ять про козацьку структуру осель Слобідщини збереглася не в одній Мурафі.

Під час експедиції влітку 1997 р. у ще одному великому козацькому селі на Слобідщині, що у Сватівському районі Луганської області – в Міловатці (колись тут було понад 7 тис. мешканців, а нині тільки половина!),– уродженець того села, багаторічний, тепер уже колишній голова сільради Василь Трохимович Кравченко розповів, що до 1967 р. в народі і в офіційних господарських реєстрах уся територія села мала поділ на 10 сотень. Але під час чергового валу зросійщення краю, коли кремлівські правителі форсовано творили "один совєтский народ" і витравлювали з свідомості козацьких нащадків рештки історичної пам'яті, прийшов наказ усі ті сотні замінити іменами леніних, дзержинських, чапаєвих... Як 150 років тому царському цензорові різало вухо в Шевченковому "Кобзарі" "дуби з гетьманщини стоять" і він це викреслював, так і новітні україножери боялися тих сотень. Боялися правди, правди історичної, яка може ожити, нищили її фундаментально, на рівні мікротопонімів, як сказали б лінгвісти.

Loading...

 
 

Цікаве