WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Неперервність пошуків джерел становлення української літературної мови - Реферат

Неперервність пошуків джерел становлення української літературної мови - Реферат

Реферат на тему:

Неперервність пошуків джерел становлення української літературної мови

Вивчення історії української мови було і залишається актуальним завданням мовознавства, особливо зважаючи на те, що в останні два десятиліття мовознавці переглядають наукові погляди на походження і шляхи розвитку української мови. Одним з основних джерел, на яке спираються, аналізуючи історичні мовні процеси, є пам'ятки письма минулих століть з різних територій України. Їх досліджували і продовжують аналізувати в працях як загальнотеоретичного, так і власне історико-мовознавчого характеру.

Важливою джерельною базою для вивчення історії становлення мовної системи як народнорозмовної, так і української літературної мови є староукраїнські рукописні пам'ятки.

Від XIV – XV ст. до нас дійшли українські грамоти, пам'ятки конфесійного стилю, почасти інших стилів. З кінця XV – поч. XVI ст. кількість рукописних пам'яток зростає, урізноманітнюється за жанрами й тематикою: апокрифи й панегірики, вірші, записи фольклорних творів, житійно-повістеві тексти, полемічні, ораторсько-проповідницькі, дидактично-повчальні твори, ділові акти й документи (особливо юридичного характеру), частково наукові праці. У XVII – XVIII ст. зароджуються або починають інтенсивно розвиватися нові функціональні жанри: драматична література (діалоги, інтермедії, шкільна драма), наукові твори філологічного, філософського, природознавчого, історичного змісту. З II пол. XVII ст. розвивається епістолярний жанр. Найбільше староукраїнських рукописів збереглося з II пол. XVII – XVIII ст.

Особливо цінними для історичних мовознавчих досліджень є рукописні пам'ятки з території Західної України, оскільки, як відомо, південно-західні діалекти були важливим чинником формування як староукраїнської, так і нової української літературної мови.

Не претендуючи на докладний розгляд у цій статті історії вивчення усіх рукописних пам'яток західноукраїнського походження, окреслимо проблематику досліджень мови рукописних збірників XIV – XVIII ст., що містять тексти ділового та конфесійного стилів.

Багатовікову традицію ділового стилю репрезентують грамоти – найдавніші староукраїнські короткі ділові документи, у яких фіксували юридичні операції приватного і державного характеру.

Дослідженню грамот приділяли увагу багато мовознавців (В.Розов, В.Ярошенко, М.Антошин, А.Яцимірський, Л.Коломієць, Л.Деже та ін.). Детально вивчено лексичний, фонетичний, морфологічний і синтаксичний рівні цих пам'яток. Проаналізовано їхні локальні риси. Як зауважив М.Станівський, на підставі лінгвістичного дослідження зокрема буковинсько-молдавських грамот XIV – XVII ст. "можна з'ясувати багато нового в питанні про формування мови української народності, а найбільше – поглибити знання з історії буковинських говорів" [Станівський 1960 : 16].

Грамоти вивчав і М.Жовтобрюх. На підставі своїх досліджень учений зробив висновок, що мові грамот XIV – XV ст. більшою чи меншою мірою властиві всі специфічні ознаки літературної мови, тобто що вона не є простим копіюванням діалектного мовлення, а "в ній у певній системі поєднані старокнижні й народні елементи, отже, це мова унормована, хоч, природно для тієї доби не всі її норми були сталі й послідовні. Більше того, в ній досить широко використовуються мовні штампи, характерні для ділового стилю тогочасної літературної мови, причому таке використання становить майже витриману систему" [Жовтобрюх 1976 : 63]. М.Жовтобрюх вказав на те, що "загальний характер мови тодішніх грамот, писаних на Україні, мало чим відрізняється в залежності від місця їх походження... Мова характеризується... певною спільністю фонетичної системи й морфологічної та синтаксичної будови" [Жовтобрюх 1976 : 64]. Отже, мовознавець свідомо чи на з огляду на недостатній фактологічний матеріал зробив узагальнення щодо мови грамот, спростувавши цим поділ їх на групи за реґіональними мовними рисами.

У 90-х роках ХХ ст. проблема мовної основи цих документів постала знову, зокрема в публікаціях У.Єдлінської. У.Єдлінська: загальноприйнята теза про те, що ділові пам'ятки XIV – XV ст. є відбиттям живої мови народу, потребує наукової конкретизації. Виникає питання, що розуміти під живою мовою народу – чи пряму фіксацію діалектних явищ, чи відображення певного стану загальнонаціонального мовного субстрату на конкретному історичному етапі розвитку мови [Єдлінська 1993 : 17]. Дослідниця не погоджується з думкою М.Жовтобрюха про поширення деяких фонетичних рис (наприклад, рефлексація "h") в усіх українських грамотах. Подекуди таке узагальнення, на думку У.Єдлінської, не має підстав, воно зроблене на основі написання окремих слів з різних випадково взятих до уваги грамот [Єдлінська 1993 : 18]. Дослідниця вказала на те, що не всі риси грамот мають загальноукраїнське поширення, проте, незважаючи на це, деякі вчені не визнають їх діалектними, зокрема рисами південно-західних говорів.

У.Єдлінська зазначає, що "в українському радянському мовознавстві довгі роки панувала якась незрозуміла боязнь визнати роль західних регіонів у творенні загальноукраїнської літературної мови на певному історичному етапі", хоча "суспільні умови, в яких активно функціонувала українська мова XIV-XV ст. звертають її до Заходу, на західноукраїнські землі... На західноукраїнських землях у XIV-XV ст. твориться не українська мова взагалі, а українська мова певного етапу, яка разом з іншими структурними елементами стає загальноукраїнським надбанням" [Єдлінська 1993 : 21].

Таким чином, незважаючи на ґрунтовні праці, присвячені аналізові мови українських грамот (див. ще праці М.Пещак, В.Русанівського, В.Німчука і т.д.), актуальність таких досліджень беззаперечна, особливо тих пам'яток, які не були в полі спеціальної уваги мовознавців або й істориків узагалі.

Заслуговує на особливу увагу мова рукописних пам'яток релігійної тематики, оскільки в попередні десятиліття в Україні вони ґрунтовно не вивчалися, а використання матеріалу з цих документів носило спорадичний характер. Як зауважує У.Добосевич, "недостатня увага до вивчення пам'яток релігійного змісту в цей час була зумовлена трактуванням самої релігії як ідеологічного ворога. Тому на дослідження такого характеру радянська система накладала табу" [Добосевич 1997 : 1]. Проте маємо працю П.Бузука "Нарис історії української мови. Вступ, фонетика і морфологія" (1927) [Бузук 1927], яка не лише систематизує писані пам'ятки, а й подає бібліографію їх досліджень, зокрема історико-мовознавчих. І хоч список праць не анотований, за ним можна скласти собі уявлення про аспекти, авторство праць кінця ХІХ – початку ХХ ст. про рукописні пам'ятки української мови.

Визначною рукописною пам'яткою ІІ пол. XVI ст., в якій виявляються риси південно-західного наріччя, є Крехівський Апостол. Докладно описав цей рукопис І.Огієнко. У праці "Українська літературна мова XVI ст. і український Крехівський Апостол 1560 року" (1930) він розглянув фонетичну і морфологічну системи пам'ятки. Учений вказав також на важливість аналізу правописної системи пам'яток кінця XVI – початку XVII ст., зауваживши, що "реформація, поваливши стару ідею про ідентичність мов церковної і літературної і привівши живу українську мову до літератури, не довела в нас своєї праці до кінця, – вона позоставила старий традиційний церковнослов'янський правопис і для нової літератури. Але цей застарілий правопис у дуже багатьох точках суперечив живій українській вимові, а ще частіше затемнював її, тоді як автор, прихильник нових реформаційних ідей, все намагався писати живою народною мовою" [Огієнко 1930 : 254]. А отже, без урахування правописних традицій та інновацій правильні висновки про особливості мови не можливі.

Окрім українських фонетичних рис, І.Огієнко аналізує фонетику іншомовних слів у Крехівському Апостолі, обґрунтовуючи необхідність такого дослідження тим, що фонетика "чужих слів" дуже цікава й цінна, оскільки дозволяє докладно виявити ті впливи, "під якими зростала українська літературна мова" [Огієнко 1930 : 506].

У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. провадилися дослідження не лише рукописних пам'яток галицького походження, а й буковинського. Найдавнішою пам'яткою слов'янської писемності з території Буковини вважають Путнянське Євангеліє, назване так за місцем свого зберігання у найстарішому монастирі краю в селищі Путна (нині в Румунії). Виявив, дослідив і видав його у 1888 р. український славіст-палеограф, професор Чернівецького університету Омелян Калужняцький. Щоб зробити пам'ятку доступнішою ширшому колу зацікавлених науковців, зокрема тодішньої Австро-Угорщини, до складу якої входила Північна Буковина, він опублікував переклад тексту і його дослідження латинською мовою. Уважно вивчаючи пам'ятку, науковець встановив близькість графічного стилю рукопису до Галицького Євангелія 1266 р. А виразна насиченість тексту характерними рисами української мови дала йому підстави датувати пам'ятку кінцем ХІІІ – початком XIV ст. О.Калужняцький зараховував Путнянське Євангеліє до групи галицько-волинських пам'яток.

Ґрунтовне лінгвістичне дослідження Путнянського Євангелія здійснив Григорій Нандриш ("Мовні особливості слов'янського Путнянського Євангелія (ХІІІ – XIV ст.)", "Дієслівні аспекти слов'янського Євангелія з Путни (XIII – XIV ст.)"). Учений наголошував, що він цілком підтримує позицію першовідкривача пам'ятки О.Калужняцького щодо мови, часу і місця її створення [Романець 1998 : 19].

Loading...

 
 

Цікаве