WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Типологічне й індивідуальне в епістолярній поведінці Василя Стефаника: звертання - Реферат

Типологічне й індивідуальне в епістолярній поведінці Василя Стефаника: звертання - Реферат

Реферат на тему:

Типологічне й індивідуальне в епістолярній поведінці Василя Стефаника: звертання

Унікальність Стефаникової епістоляріїї, за влучним висловом Михайлини Коцюбинської, полягає в особливостях „Стефаникового типу листування – творення себе в листах" [Коцюбинська 2001: 172]. Не випадково його листи неодноразово привертала увагу сучасних літературознавців у пошуках біографічних домінант письменника, специфіки його творчої лабораторії й особистості [Гладкий 1967, Баран 1996, Погребенник 1996, Степаненко 1996, Коцюбинська 2001]. Однак лінгвістичний аспект листування Стефаника досліджено значно менше (див., зокрема, аналітичне дослідження В.В.Ґрещука про здобутки лінгвістичного стефаникознавства [Ґрещук 1998]). З-поміж найвагоміших мовознавчих здобутків відзначимо, зокрема, праці В.В.Ґрещука [Ґрещук 1996]. Дослідник зосередив увагу на з'ясуванні мовних особливостей Стефаникових листів. Індивідуальний вияв мовної поведінки Стефаника в епістолярних текстах дотепер не був об'єктом спеціального дослідження. Власне це й становить мету нашої розвідки.

Епістолярна спадщина Василя Стефаника окреслена 1888-1935 роками і налічує сьогодні понад триста листів (найбільша частка їх – 312 – уміщено в третьому томі повного зібрання творів [Стефаник 1954]), решта – представлена в різних періодичних виданнях і збірниках, присвячених його творчості [Основа 1965, Погребенник 1996 тощо]. Основу епістолярії становить приватне листування з друзями: з Левом Бачинським (приятель із часу навчання в гімназії, адвокат), з Вацлавом Морачевським(доктор біологічних наук, професор Львівського ветеринарного інституту, захоплювався літературою, перекладав новели Стефаника польською мовою), з Софією Морачевською(дружина Вацлава Морачевського, близька до гурту феміністок, який очолювала Наталя Кобринська), з ОльгоюГаморак(донька священика Кирила Гаморака, з 1904 року – дружина письменника), з МиколоюШухевичем(адвокат, приятель Стефаника), зОльгоюКобилянськоюта з МихайломПавликом.

Спорадично він підтримував епістолярні зв'язки з ОсипомМаковеєм, МихайломКоцюбинським, ІваномФранком, МихайломРудницьким, ОленоюКульчицькою, Андреєм Шептицьким, Денисом Лукіяновичем, Михайлом Яцківим, Ієронімом Калитовським,родиноюГамораків, зокрема з батькомОльгиКирилом та її братомВіктором. А отже, саме це коло адресатів визначало мовну поведінку Василя Стефаника.

Листування як один із можливих засобів підтримки міжособистісних взаємин було водночас для нього важливим засобом реалізації його мовної особистості, своєрідною творчою лабораторією: в багатьох листах знаходимо фрагменти, начерки майбутніх творів, опис реальних подій, які склали їх сюжетну канву. Невипадковість такого змістового наповнення листів пояснює сам Стефаник в одному з листів до Ольги Гаморак: "Я не маю часу тепер що писати і звичайно свою жилку писарску згоню на листах. То коштує мало часу і не мучить, за півгодини готово. А все помахаєся пером" [Стефаник 1954: 175]. Почасти листи додавали йому впевненості у власних силах: "Сегодни я такий до нічого, що би-м не годен слова написати, якби не Ваш лист. Читаю раз, читаю другий раз та й радуюся, що маю такого друга, що так пише...", – до Вацлава Морачевського [Стефаник 1954: 107]. Однак у хвилини смутку й душевної тривоги навіть вони не могли принести бажану рівновагу: "Мене не обходить нічого білий світ – лишень я, і тому я тепер майже не пишу листів" [Стефаник 1954: 187].

З особливим нетерпінням чекав Василь Стефаник листів від Вацлава Морачевського, про що свідчать прості й розгорнуті порівняння, що стосуються його кореспонденцій. Зокрема, він порівнював листи Морачевського з росою, яка є благодаттю для кожної рослини ("Мій дорогий друже, пишіт, Ваші письма для мене що траві роса" [Стефаник 1954: 42]) , з розцвілою черешнею ("Ваш лист, то як файна на весну розцвіла черешня. Цвіту, зеленого листя багато, а так від опівночі є галузка і на однім листочку єї слеза. Лиш одна слеза. Чи Вам, дужому і файному другови мому, не зависла одна слеза на віях? Бо лист Ваш то такий, як коли би віщував великий плач у Вашій душі" [Стефаник 1954: 94]), а їх читання з ходінням по зеленій ниві ("Читаю Ваш лист, та й як коли би-м по ниві, по зеленій ходив. Сонце гріє, земля свідома родючости свої, вигрівається, а трава і цвіти вилазять із землі, аби попігратися. Нахожу і у Вашім листі такої сили богато, що ще раз радуюся, що Ви мій. Будьте Ви моїм другом, але все будьте і тримайте мене простісінько, як земля тримає березу, під небо, високо" [Стефаник 1954: 107]).

Цілком закономірними в такому контексті є найулюбленіші Стефаникові опорні лексеми в листах до Морачевського – друже і приятелю – в поєднанні з пояснювальними означеннями дорогий, любий, коханий, добрий, єдиний, мій щодо лексеми друже (напр.: Дорогий друже! Мій друже! Дорогий мій друже1 Коханий друже! Мій друже коханий ! Мій друже дорогий! Дорогий друже мій ! Друже любий! / Любий друже! Мій єдиний друже! Друже мій єдиний! Єдиний друже мій! Мій друже єдиний, єдиний друже!) і мій, дорогий, любий, добрий щодо лексеми приятелю (напр.: Мій приятелю! Дорогий приятелю! Дорогий мій приятелю! Любий приятелю! Добрий приятелю!). За частотністю використання вирізняється вираз Дорогий друже!, який Стефаник вживає протягом усього епістолярного спілкування з Морачевським 53 рази, здебільшого в ролі початкового звертання. Зауважмо, що звертання з епітетом єдиний (вперше воно з'явилося в червні 1897 року: мій друже єдиний [Стефаник 1954: 107]) Василь Стефаник адресував лише Морачевському, що засвідчує особливість їх дружніх взаємин. Індивідуально-авторське забарвлення має також вокатив із опорною лексемою друже, побудований шляхом градації: Дорогий мій, і сильний, і шановний друже[Стефаник 1954: 89]. Один раз Стефаник використав у спілкуванні з Морачевським архаїчну форму други (добрі други мої [Стефаник 1954: 132]), що надає спілкуванню урочисто піднесеної тональності.

Мовну поведінку Стефаника, яка відповідає мовній парадигмі кінця ХІХ – поч. ХХ ст., вирізняє також функціонування епітетів коханий (у значення 'дорогий', 'любий') і добрий, що має оцінне забарвлення. Важливо й те, що в листах до Морачевського фіксуємо в ролі звертань субстантивовані прикметники, які загалом є характеристичними для епістолярного ідіостилю Василя Стефаника, напр.: коханий [Стефаник 1954: 139], єдиний [Стефаник 1954: 139], любий [Стефаник 1954: 138], Мій любий! [Стефаник 1954: 49]. Крім форми однини, він неодноразово використовував і форму пошанної множини, пор.: Дорогі! [Стефаник 1954: 54, 56, 58, 60, 61, 62, 69, 80], щасливі [Стефаник 1954: 56], Дорогі Ви мої! [Стефаник 1954: 78], мої добрі [Стефаник 1954: 117, 133, 218], Кохані мої [Стефаник 1954: 137], які є традиційними для мовної поведінки українців. Водночас вони відображають прихильність і пошанівок, що були, очевидно, обопільними між комунікантами. У червні 1897 року Василь Стефаник писав Морачевському: "Ще Вам із серця дякую за прихильність до мене. А вже самі судіт тепер і на будуче, чи варт я тої прихильности і великої дружби. Від себе скажу, що не можу сказати, чи більше Вас шаную, чи більше люблю. Най останеся пошанівок і любов в парі – разом будуть мати добру дорогу" [Стефаник 1954: 112].

Лише Вацлава Морачевського в листопадовому листі 1897 року Стефаник називає білий брате ясний ("Ой, друже мій єдиний, ой, білий брате ясний, коби я міг бути із Вами!" [Стефаник 1954: 128]). Це звертання є, очевидно, трансформом народнопісенного. Щоправда, уснопоетична традиція передбачає здебільшого сполучення епітета ясний у значенні "ласкаве, привітне, приязне звертання до кого-небудь (перев. до дівчини, жінки)" [СУМ ХІ: 655] з іменниками зре, (зренько, зрочко), значно рідше – як "ласкаве, привітне, приязне звертання до чоловіка" [СУМ ХІ: 655] з іменником сокіл. Епітет білий підкреслює позитивну семантику всього виразу. Вигук ой, до того ж, надає спілкуванню народнорозмовного характеру й відтворює особливий психологічний стан самотності, про що дізнаємося з контексту: "Я бідний та такий замучений! Відірвався від свого пня, від мужицтва і як лист дубовий не даюся ще осени, але в'яну, ой жовтію" [Стефаник 1954: 128].

До дружини Вацлава, Софії, Стефаник звертався зазвичай Добра пані! [Стефаник 1954: 84] або Добрі! [Стефаник 1954: 95, 96, 119], що зумовлено дружніми й товариськими взаєминами між ними.

До сина Морачевських, Юрка, він використовував двокомпонентні вирази, неодмінним елементом яких є демінутиви, напр.: Коханий Юрчику [Стефаник 1954: 90], Маленький приятелю, коханий Юрчику ! [Стефаник 1954: 92], любенький Юрчику [Стефаник 1954: 94].

Найуживаніші звертання в листах до Ольги Гаморак мають опорну лексему товаришко, узвичаєну в спілкуванні друзів-ровесників другої половини ХІХ – поч. ХХст.: Шановна товаришко! (вживане тричі), Добра товаришко! (5 разів), моя добра товаришко (1 раз), Дорога товаришко! (43 рази). Спорадично в спілкуванні з нею Василь Стефаник послуговувався й іншими опорними лексемами: пані (Дорога пані!) [Стефаник 1954: 23], Високоповажана Пані! [Стефаник 1954: 25]), приятелько (Шановна приятелько! [Стефаник 1954: 86], Добра приятелько [Стефаник 1954: 174]), патріотко (добра патріотко [Стефаник 1954: 174]), сестро(моя Ви сестро добра [Стефаник 1954: 208]), друже (друже мій [Стефаник 1954: 218]), які відображають передусім типологічні ознаки мовного етикету цього періоду.

Loading...

 
 

Цікаве