WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → На шляху до модернізму (Іван Франко в пошуках нової комунікації) - Реферат

На шляху до модернізму (Іван Франко в пошуках нової комунікації) - Реферат

Реферат на тему:

На шляху до модернізму (Іван Франко в пошуках нової комунікації)

Найновіші літературознавчі дослідження, які розглядають важливі проблеми українського модернізму, закріплюють виразну опозицію між творчістю Івана Франка та естетикою цього літературного напряму. Так, Я.Поліщук у своїй монографії стверджує: "Науковий реалізм", принципам якого слідував І.Франко у творчості, перешкодив йому в оцінці молодого свідомого українства (йдеться про полеміку з "Молодою Музою". – М.Л.)", над ним "тяжіла важка спадщина цілої епохи народницької ідеології та філософії мистецтва" [17, с. 284, 285]. С.Павличко заходить ще далі: "В тих аргументах, якими Франко послужився при розгромі "Молодої Музи", в черговий раз виявився його антимодернізм" [16, с. 128], а "інтерес до Франка й певне звеличення Франка-поета є так само формою критики модернізму та його канонів першої декади століття" [16, с. 192]. Про Франка-модерніста (декадента) говориться хіба що у зв'язку з його ліричною драмою "Зів'яле листя" [5], з новелою "Сойчине крило" [4]. Ю.Тарнавський, назвавши письменника категоричним суспільником, зазначив, проте, що "його збірка "Зів'яле листя" (1896) носить на собі сліди декадансу, одначе до модернізму її зарахувати не можна, радше до європеїзму, і то неяскравого, оскільки в нім наявні й традиціоналістичні впливи" [19, с. 5]. "Треба також пам'ятати, –резюмує Б.Рубчак, – що шлях на Україну заступали символізмові (читай: модернізмові. – М.Л.) будь-що-будь велетні", а саме М.Грушевський, С.Єфремов та І.Франко [18, с. 31], який, однак, зазнавав "досить спорадичних проявів" цієї течії [18, с. 33]. Ще одна дослідниця стверджує: "І.Франко, всупереч власному послідовно негативному ставленню до декадансу та символізму, порушує у своїй збірці "Зів'яле листя" проблеми саме модерністської літератури: послаблюючи раціоналістичний підхід, обмежує виключно комунікативну функцію слова, досягає його емотивного впливу, виражає переважно декадентське почуття марноти та беззмістовності людської екзистенції, проявляючи певну амбівалентність стосовно основних питань філософії" [6, с. 232]. Більш поблажливим виявився В.Мельник: "Зародження модерністського типу мислення спостерігається у творчості І.Франка, Лесі Українки, але, очевидно, зрушення постало на межі століть, коли у молодої генерації українських письменників визрів протест проти стереотипів народницького побутописання" [12, с. 106].

Назагал, Франкова творчість перебуває поза межами літературознавчого модерністського протоканону. Причини? Назвемо, мабуть, найважливішу: дослідники зосереджують увагу насамперед на присудах, висновках, судженнях, маніфестах (наукових чи поетичних) самого Франка. Полеміка поета з "Молодою Музою", відповідь В.Щуратові (не "декадент", а "син народу"), власне визнання "застарілості" поетичної техніки (його "Хлопська комісія" "стара" в порівнянні зі "Злодієм" В.Стефаника), що спричинилося до створення ідеологеми, – ось хоча б кілька чинників, які дали літературознавцям змогу поставити Франка в опозицію до модернізму. Тим часом він – постать надто складна й суперечлива, аби піддавати її такій спрощеній канонізації. Письменник еволюціонував, причому й тут непослідовно, і його шлях від "молодечого романтизму" до модернізму такий самий суперечливий, не запрограмований на жодну послідовність, як не була, за Г.Грабовичем, запрограмованою на послідовність уся українська література. Багато письменників, принаймні у деяких творах, належало до модерністської партії, про це не здогадуючись [2, с. 584]. Про такий самий парадокс модернізму говорить і Д.Наливайко: "За всієї численності власне модерністських та авангардистських течій творчість великих митців відбувалася здебільшого поза цими течіями, не вкладаючись у жодну з них" [15, с. 46]. Творчість І.Франка "вписується" до різних естетичних канонів*, зокрема й модерністського. Щобільше, елементи модерністської естетики формувалися у Франка поступово ще до епохи модернізму.

Відомо, що формування модерністської свідомості пов'язується з кризою позитивістської філософії. Модерністське мистецтво переакцентовується на духовність людини: "Осягнення простору сучасної душі письменники-модерністи сприймали як своєрідне відкриття людини, принаймні відкриття таких сторін її особистості, які раніше майже не привертали уваги" [17, с. 36]. Тому сприймається воно як антираціоналістичне й неміметичне. Модерністський дискурс, за словами Т.Гундорової, руйнує раціональну й інструментальну однозначність розуміння слова. Модерністський риторичний код не наслідувальний, а конструктивно-творчий, моделюючий, оскільки він використовує знаковість художньої реальності й культури міту [5, с. 46]. Дуже часто водночас отой риторичний код визначається й деструкцією щодо дійсності, а відтак тягне за собою творення нової реальності. Основна роль у цьому процесі переноситься на суґестивність, гру зображення. Синтезуючи "творчі візії", проявляючи несвідоме, моделюючи ірраціональний тип людської чуттєвості, психіки тощо, модернізм тяжіє до зображення синтезованого, потенційного, нереального, до витворення "вищої" реальності, диференційованості індивіда.

Дослідники відзначають такі характерні риси модерністського дискурсу, як смислова трансгресія, руйнування "межі", пошуки нового "переходу", "мосту" між суб'єктом і родом, особою і соціумом, свідомим і несвідомим, високим і низьким, табуйованим і загальноприйнятим, моральним і прекрасним, що дає право на "неморальні" сюжети й ситуації та характеризується розщепленням етичного й естетичного.

В українській літературі, до того ж, модернізм маніфестує себе як явище значною мірою антитрадиційне, таке, що провокує до опозиції з традицією, яка, у свою чергу, диспонує позитивними типами, ідеологізованими кліше, побутовими деталями знайомого світу, довірливою оповіддю, здебільшого, очевидця, традиційною мораллю. Специфічною рисою українського модернізму була та, що він "стверджувався, проектуючи перервність і диференційованість традиції. Завдяки механізмам відчуження і проектування інакшої естетичної реальності, а також вибірковому, імовірнісному відношенню до традиції в модернізмі синхронізувалися різні часові площини й філософсько-естетичні системи, сучасні й минулі. Модернізм став явищем культури синтезу" [5, с. 17]. Український модернізм постав унаслідок взаємодії двох традицій: новітньої, "чисто модерної", та старшої, збагаченої, однак, новими виражальними засобами. Тут, власне, зустрічаємося ще з однією проблемою методологічного характеру: український модернізм оцінюється значною мірою з погляду західноєвропейських канонів і норм. При цьому нехтується національна специфіка розвитку літератури зламу століть. Тим часом українська (та й не тільки) модерна естетична система поруч із елементами абсорбованими конче містить органічні (природні, автохтонні). І якраз співіснування в естетиці "частинок" органічних та привнесених іззовні й надає їй оригінальності. Цілковиту рацію мав В.Жирмунський: "Я не бачу причин для виокремлення Західної Європи як відособленого культурного і літературного світу, окрім хіба що звичних навиків думки та історичних передсудів. У рамках всезагальної літератури повинні враховуватися з повним знанням справи і науковою відповідальністю не лише германські і романські літератури, а й також слов'янські, кельтські, балтійські, фінські" [7, с. 156]. "Саме в цьому й виразна особливість українського модернізму (що на "чисте" європейське поцінування робить враження про його нерозвинутість, другосортність і т.п.): він був корінням глибоко у своїй землі, а вітами спрагло тягся до вселюдського неба" [13, с. 50], – в унісон лунає голос українського літературознавця.

Творчість І.Франка стала чи не найкращим віддзеркаленням взаємодії тих традицій, про які йшлося вище. Модерністський творчий код, на наш погляд, формувався у Франка поступово. Письменник розуміє розімкнутість, різноспрямованість українського літературного процесу: його "старе" й "нове" також до певної міри набуло статусу літературного канону. Автор, який намагається "йти за віком", болісно усвідомлює свою творчість як певний "перейдений етап" (адже його "Хлопська комісія" "стара" у порівнянні зі "Злодієм" Стефаника!). Та ще раніше, у статті "Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах" (1898), він скаже про модерні пошуки в літературі, назвавши їх модою, яка охоплює всю Європу" [20, т. 31, с. 35]. З початком XX ст. Франко вже сумнівається в постулаті утилітарності літератури, зауважує, що цей утилітаризм – "сук, із-за якого йде розладдя між старою і новою літературою" [20, т. 34, с. 363]. Він говорить про внутрішню обсервацію, яка виводить не лише бадьорі настрої (до цього закликав С.Єфремов), а й великі страждання, сумніви "щодо важних, загальнолюдських питань", а також "спільні всім людям хвилі загального отупіння, зневір'я, байдужности, занепаду волі і т.ін." [20, т. 34, с. 362].

Одним із джерел модерністичних пошуків І.Франка є, отже, його "розірваність" між старим і новим. Дослідники, до речі, неодноразово помічали той факт, що Франко попадає під вплив "молодої" генерації письменників. Однак поставимо тут питання дещо по-іншому: його звернення до новітньої естетики диктувалося не так певними літературними впливами (хоч і цього нехтувати абсолютно не можна), як чисто внутрішніми творчими імпульсами. Ота естетична напруга між "старим" і "новим" спонукувала до внутрішнього самозаглиблення, до автоаналізу, а відтак, як нам здається, до загострення внутрішньо-інтуїтивного первня у творчому єстві. У прозі письменника поступово перестає домінувати міметизм, у тексти вкраплюються елементи нового типу творчості, заснованого на ірраціональному, чуттєвому, амбівалентному, глибоко внутрішньому, які й призводять до деструкції дійсності.

Loading...

 
 

Цікаве