WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Проблеми українського романтизму в історико-теоретичній спадщині Івана Франка - Реферат

Проблеми українського романтизму в історико-теоретичній спадщині Івана Франка - Реферат

Реферат на тему:

Проблеми українського романтизму в історико-теоретичній спадщині Івана Франка

Проблема "Іван Франко і романтизм" уже неодноразово була предметом розгляду українських літературознавців [Див. 1; 2; 4; 5; 6]. Крім того, теоретичні проблеми романтизму світового, як і українського, були предметом ґрунтовних досліджень літературознавців української діаспори (Д. Чижевський, Г. Грабович) [3, с. 443-445].

Зауважимо однак, що до проблеми романтизму українські літературознавці зверталися принагідно. З одного боку, в умовах тоталітарної системи, заскорузлого теоретичного мислення, романтизм як літературний напрям обов'язково мусив вивчатися крізь призму "прогресивних" і "реакційних" тенденцій у ньому. Інша особливість полягає у тому, що в нашому літературознавстві усталився стереотип: оскільки І. Франко жив в епоху післяромантичну, то він недооцінював, як і пізніше не міг розуміти модерних тенденцій в українській літературі, що проявилися на початку ХХ століття.

Від цих тенденцій відходять літературознавці, що зверталися до Франкового розуміння романтизму у 80-х роках (А. Войтюк, Т. Комаринець). Зрештою, тенденції подолання поділу романтизму на революційний і реакційний траплялися і в теоретичних працях радянського часу (праці Д. Наливайка).

Зупинимося на тих аспектах проблеми, що стосуються Франкового романтизму у світлі його історично-теоретичної концепції. Ще у 80-х роках І. Франко отримує від німецького видавця Фрідріха Вільгельма замовлення написати історію української літератури. Зі своїм наміром працювати над цією історією І. Франко ділиться з М. Драгомановим. Основне, на думку І. Франка, розглянути літературу не так, як це робив О. Пипін, котрий "потрактував нас після злучайних державних границь, але брати цілу літературу, а її відміни (галицьку, буковинську, угорську), як поодинокі школи з більш або менш затемненими провідними думками". Тобто І. Франко, звертаючись за порадою до свого вчителя, хоче знайти суцільне і комплексне трактування цінності української літератури, що не вдалося О. Пипіну. Така настанова сприяла чіткому розумінню творчих напрямів у літературі, їх синхронності з аналогічними напрямами у європейських літературах.

Концепція цілісності української літератури знайшла своє продовження у виданій пізніше праці І. Франка "Задачі і метод історії літератури". Тут І. Франко пише: "Поняття літератури національної не значить ще, щоб вона була виключна, шовіністична, противно, на полі літератури, думок і загалом духового життя панує свобідна виміна, але тут треба глядіти, що в даній добі добачаємо більшу або меншу самостійність чи більше присвоюється чужого або більше витворюється свого, чи присвоєння є правдиве, чи тільки поверхове – прийдеться вислідити, як у німецькій літературі звільна вироблювався інтерес до духового і літературного життя всіх народів, те. що називається універсалізмом" [7, с. 13].

Власне з цих позицій цілісності національної літератури, її зв'язку з іншими національними літературами І. Франко і підходив до романтизму в українській літературі. Зрештою, має цілковиту рацію Т. Комаринець, коли пише: "Іван Франко не залишив спеціальних досліджень ні про романтизм як естетичну систему світової літератури, ні про романтизм український як його різновид. Франкові думки про романтизм розкидані у різних статтях – про західно-європейських, російських і українських письменників ХVІІІ – ХІХ століть, про південно- і західнослов'янські літератури. Однак, не дивлячись на таку розрізненість, інколи на принагідно висловлену думку вони дають чітке уявлення про глобальні і часткові його судження з цього питання" [5, с. 199].

У згаданій грунтовній праці Т. Комаринця значна увага приділена Франковому аналізові теоретичних засад європейського романтизму; ми ж ведемо мову про Франкову концепцію українського романтизму, який, зрозуміло, І. Франко розглядає на фоні слов'янського, ширше європейського романтизму. При цьому важливо з'ясувати, як вчений оцінював розуміння романтизму попередниками – істориками літератури. До аналізу залучаємо, зокрема, Франкові історико-літературні огляди української літератури, що з'явилися на рубежі століть.

Не схвалюючи захоплення О. Огоновського романтиками, недооцінку їх вкладу у літературу, яку певним чином спостерігаємо у П. Куліша, І. Франко своєю творчою практикою продовжив традиції М. Дашкевича у підході до романтизму, які найреальніше виступають у широковідомій рецензії на працю М. Петрова "Очерки истории украинской литературы ХХ века". Будучи певним чином прихильником ідеологічної теорії у літературознавстві (за термінологією Л. Білецького), І. Франко схильний розглядати український романтизм на фоні естетичних програм європейського романтизму.

У широковідомій статті "Теорія і розвій історії літератури" І. Франко, розглядаючи розвиток літератури європейських народів вказує, що імпульс для розвитку літератури, який дали Лессінг, Гердер, Шіллер і Гете був цілком спрямований проти збірки класицистичних догматичних приписів про правила поетичної творчості, про так звану естетику або науку про красу в штуці" [11, с. 17] і далі: "Лессінг доказав, що французи зовсім не розуміють Арістотеля, на якого раз у раз покликаються: він попробував глибше вникнути в Арістотеля та виснувати із нього розумніші правила поетичної творчості, під сим покликом – черпати не з французів, а з правдивого Арістотеля – працювали Гете і Шіллер у добі своєї емуляції з пластичними взірцями. Та за Гердером стоїть заслуга, що звернув уперве увагу на природу і людське чуття як на джерело всякої поезії, і ся ідея стала провідною думкою т(ак) зв(аної) романтичної школи не лише у Німеччині, але скрізь по Європі" [11, с. 17].

І хоч І. Франко каже, що і ця школа трималася тих самих мертвих формул та шаблонів, вона мала значний вплив на уми європейських народів. Розуміючи романтизм як європейське явище в теоретичному плані, І. Франко намагається осмислити той романтичний дух, що повіяв з кінця ХVІІІ століття і на Слов'янщину. Ці нові віяння передбачали в першу чергу звернення до природи, народність, простоту, демократизм, любов до пісні, звичаїв і мови простого народу.

У малоцитованій сьогодні статті І. Франка "Література українсько-руська (малоруська)", що друкувалася на сторінках журналу "Slovansky přehled"(1899) мова йде про особливості українського романтизму початку ХІХ століття. Романтичні твори української літератури, що черпали за прикладом Гете і Гердера свої сюжети з народних переказів і повір'їв, з'явилися на Україні уже в 1828 році (балада Левка Боровиковського "Маруся", потім "Вовкулака" Александровича). Але, на думку дослідника, ці чисто зовнішні ознаки романтизму пізніше бліднуть перед іншими рисами романтизму. "Той відтинок романтичної школи, котрий не задовольняючись самою фантастичністю і народним тоном прагнув проникнути глибше в народне життя і шукати в ньому залишків колишнього кращого, ідеальнішого стану, зразків героїзму і правдивої релігійності (у Франції Віктор Гюго, в Німеччині Тік, Новаліс, в Польщі Міцкевич, Мальчевський, Гощинський), має і в українській літературі талановитих представників – Метлинського, Гребінку, а насамперед Тараса Шевченка, якого "Кобзар" вийшов 1840р., а "Гайдамаки" 1841р." [8, с. 85].

Разом з тим, у цій статті І. Франко трактує постать Т. Шевченка як таку, що дуже швидко позбувається романтичних уявлень. Проблема співвідношення романтизму і реалізму у Шевченка вирішується Франком як процес переходу від одного творчого напряму до іншого. "Та Шевченкова геніальна натура виходить за коло романтичних понять. Він підноситься до критичного погляду на минуле і доходить висновку, що ідеал суспільних і моральних відносин не за нами, а перед нами. Він звертається до малювання живої дійсності ("Наймичка", "Відьма"), надихається великими ідеалами слов'янського братання ("Шафарикові") та емансипації від релігійної нетерпимості ("Іван Гус"). У Шевченкові українська поезія знайшла найсильніше на ту пору втілення" [8, с. 85].

Ще чіткіше проблеми творчого генія Шевченка-романтика осмислені галицьким ученим у статті "Тарас Шевченко". "В другій добі, котра тягнеться від першої поїздки на Україну 1843-го до арештування весною 1847р., геній Шевченка широко розпускає крила, вдаряє з великою силою в різні струни. Романтична струна не перестає ще звучати – постають ще й тепер деякі балади, але чисто баладовий тон у них глухне і тихшає супроти голосних нот психологічного аналізу" [10, с. 249].

І. Франко вказує на вплив видання "Кобзаря" 1869 року на галицьку молодь. У цьому виданні руська молодь Галичини побачила новий світ, "побачила Україну, з її степами, козацтвом і "волею"! До цього часу вона (молодь – М. Г.) дивилася на все очима Тараса Бульби і польських романтиків, особливо М. Чайковського, захоплюючись пишними картинами, але не відчуваючи при цьому нічого. Починається посилене наслідування українщині, спочатку в одязі і манерах, потім під впливом антагонізму до поляків, все глибше виробляється погляд на необхідність користуватися в літературі тільки народною мовою" [12, с. 136].

Проблеми виникнення романтизму, передусім в епоху його становлення, торкається І. Франко у рецензії на книгу Олександра Барвінського "Огляд народної літератури українсько-руської до 60-х років". Вчений виступає проти спрощеного трактування романтизму, заперечуючи думку Барвінського про щось надлюдське, незвичайне, пересадне. Романтизм, на його думку, не був ідеалізацією дійсності у ХVІІ столітті, а в першу чергу реакцією чуття проти раціоналізму того часу. Одночасно це була реакція волі одиниці проти надто механічних соціальних теорій і тісної регламентації. Деякі письменники знаходили усе те в середніх віках, інші серед нижчих верстов народу, серед різних більш або менш фантастичних дикунів, у постатях народних міфів, вірувань і тому подібне.

Loading...

 
 

Цікаве