WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Драма абсурду, або те трикляте колесо - Реферат

Драма абсурду, або те трикляте колесо - Реферат

Здається, історія обирає Івана Свєтлова саме для того, щоби показати свою закономірність. Може, і прізвисько його – "христосик" – не даремне. Допит Свєтлова, влаштований начальником Урульгинського таборового відділу Большаковим, раптом нагадує авторові, свідкові цієї події, картину художника Ге, де "годований самовпевнений Пілат питає худого, змученого бичуваннями Христа: "Що таке істина?" За одним стоять залізні римські легіони й уся могутня імперія, що підкорила народи, за другим – гурток послідовників, з яких один уже зрадив (тут приходить на згадку Чмир на прізвисько Шакал із новели – чи циклу новел – "Сізо", котрий продавав людей якщо не за тридцять срібняків, то за махорчану цигарку, і врешті сам же заплатив життям за брехню і підлоту – О. Г.), а другий тричі зрікся свого вчителя, й непохитне переконання, втілене в слово. Здається, відповідь – одна: де сила, там і право і істина. Але йдуть вони, Христос і Пілат, через віки й континенти, падають старі імперії й постають нові, зникають давні релігії й народжуються інші, але що далі, то більше й більше тьмяніє постать Пілата, й, певно, давно б уже на скрижалях історії стерлось його ім'я, якби він не віддав розіп'ясти Христа, а його безсила жертва з праху й тліну Голгофи високо підноситься над світами й горне до себе людські серця..." (с. 227). Що ж, цього разу історія дбало добрала типаж, точно дотрималася завіреного вічністю сценарію. Пилат посоромлений могутністю духу засудженого, котрий дає відповідь лише перед Богом.: "Мучити мене, терзати – ти можеш: це тобі дано. Але душу мою здолати... – Він підступив мало не впритул до Большакова й, нахилившись над його тушею, що розвалилась на стільці, скорботно сказав, ніби жаліючи свого мучителя: – ...тобі несила. Моя душа підвладна не тобі /.../ а богові! – /.../ і була в його голосі така сила переконання, що навіть у мене, байдужого до релігійних справ, сипнуло морозом по спині. /.../ А обличчя його світилося радістю" (с. 228). Супроти радості віднайдення істини будь-яке безглуздя світу цього – включно із Большаковим – безсиле. Свєтлов не зазнає навіть, здавалось би, неминучої покари. Але залишається Пилат. І тут драма абсурду знову вступає у свої права: Понтій Пилат розпинає Христа. А потому розпинають самого Пилата – за 58 статею... І знову зізнання автора: "Та хоч як намагався я, але ніяк не міг уявити собі намісника римського імператора в далекій Юдеї, прип'ятого до такого ж хреста, як і той, на якому розіп'яли колись з його наказу невідомого Ісуса з Назарета" (с. 230).

Що ж, повіримо авторові на слово. Життя перевершує усі можливості уяви. Але чи не слід було б назвати після цього самого автора не тільки лицарем (перефразовуючи назву його ранньої драми – "Лицарі абсурду"), але й апологетом абсурду? Чи, принаймні, його літописцем? Якби Антоненко-Давидович поставив собі за мету лише фіксацію фактів і донесення страшної, а зчаста й безглуздої правди до прийдешніх поколінь (що само собою уже благородно і жертовно) – то, мабуть, на цьому можна було б зупинитися.

Однак справжній реалістичний твір ніколи не є лише фотографією. Це також не просто зображення типових характерів у типових обставинах – бо мали б ми перед собою не живий твір, а, скажімо, збірник сухих схем, чи то драму (як суто літературознавче означення роду) скелетів – не одягнених у живе тіло індивідульності маріонеток, котрих смикають за мотузки закономірностей.

За О. Ф. Лосєвим [4, с. 320], у справжньому творі реалістичного мистецтва обов'язково присутня певна особистісна точка зору, око не тільки всевидяще, але й таке, яке здатне на бачення вибіркове. А отже – не тільки на фотографічне відображення, але й формування, сотворення самої дійсності. У творах Антоненка-Давидовича таким організаційним чинником, який не дозволяє запанувати хаосові, виступає особистість самого письменника. Не як суддя, адвокат чи прокурор – як цінність, вартісна не стільки своїм егоїстичним індивідуалізмом, скільки загальнолюдськістю і загальнолюдяністю. Твори письменника сповнені прекрасними художніми образами і типами. Але не тільки. Антоненко-Давидович спромігся на те, що сам він називав пошуком великого у малому, а Л. Бойко схарактеризував такими словами: "Він був глибоко переконаний, що, пишучи про людину, письменник повинен не лише пам'ятати про людське в людині, а й знайти людину там, де вона не помітна пересічному читачеві" [2, с. 25]. Борис Тимошенко слушно зауважує, що "маленький за розміром твір зачаровує колоритністю точного реалістичного малюнка, витонченістю, багатогранністю зовнішнього художнього бачення, що ненав'язливо переходить у символізм, набуває глибокого багатозначного підтексту" [5, с. 229]. Слова, сказані з приводу новели "Мертві не воскресають", можуть стосуватися будь-якого твору зі збірки "Сибірські новели". Ідеться не про комплімент вдячного читача, а про закономірний висновок літературознавця. Якби автор хотів лише показати страхітливу дійсність радянських таборів, то навряд чи можна було б вважати типовими образи Василя Івановича Шкалова, чи то дяді Васі, начальника 3-ї частини Каримського району БАМЛАГу ("Протеже дяді Васі"), начальника сізо Коржа, у якого "послаб-таки гвинтик у добре змонтованому службовому механізмі" (с. 278; "Сізо"), стрільця ВОХРи Порфирія Івановича Пєтухова ("Зустрілися..."). Усі вони радше слугують підтвердженням слів: "Мабуть, у кожної людини – хай на самісінькому споді душі – під намулом жорстокості нашого часу, всупереч упередженням, вимогам і обов'язкам, все ж таїться зерно людяності, що може прорости й дати цвіт..." (с. 219). Тут починається символізм Антоненка-Давидовича. Символ є саме таким способом зображення, який, на відміну від типізації як формально-логічного узагальнення через абстрагування, є водночас породжуючим принципом, моделлю для появи найрізноманітніших індивідуальностей: "Символ відрізняється від типу самостійною могутністю свого моделюючого узагальнення, здатного породжувати і узагальнювати цілком самостійні індивідуальності, які ніяким чином не зводяться одна до одної. Тип не тільки відображає дійсність, але й не породжує її. І відображає він такі індивідуальності, які дуже схожі між собою, а не такі, які виключно специфічні і навіть протирічать одна одній" [4, с. 134].

Б. Антоненко-Давидович, залишаючись реалістом, усією сукупністю своєї творчості (зокрема, й збіркою "Сибірські новели") творить єдиний символ зі складною, але в той же час стрункою, прозорою, довершеною зовнішньою структурою (в т.ч. мовною – опанування мови як системи – і мовленнєвою – вміння практичної творчої реалізації мовної системи). Внутрішній сенс цього символа – людина; людина, яка за найабсурдніших обставин залишається собою і при потребі навіть переступає через себе, покладаючи нові межі свого становлення. Ідея людини як героя і творця проглядає крізь усіх художніх героїв. Відсутність чіткого поділу на героїв позитивних і негативних, як то мало місце у давньогрецькій трагедії, свідчить також про те, що вічна ідея Людини просвічує навіть крізь найгустішу сітку абсурду, накинуту на її душу .

Твори Антоненка-Давидовича не просто цікаві, є не тільки "одиницею зберігання" в архіві української літератури, але й мають певну ціннісну вагу, свідчать про особистісне, а отже, ціннісне існування. Вони спонукають читача не лише до сприйняття певної кількості нової для нього текстової інформації, але й до співбуття і співтворчості у розгорненому перед ним (читачем) автором світі: не стільки зовнішньому, скільки внутрішньому.

Реферат на тему:

  1. Антоненко-Давидович Б. Про що і як. К., 1962.

  2. Бойко Л. Лицар правди і добра // Антоненко-Давидович Б. Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки. К., 1989.

  3. Костюк Г. ...Що вгору йде... // Українське слово. К., 1993. Кн. 2.

  4. Лосев А. Проблема символа и реалистическое искусство. М., 1995.

  5. Тимошенко Б. "Мертві" воскресають... // Антоненко-Давидович Б. На шляхах і роздоріжжях: Спогади. Невідомі твори. К., 1999.

Loading...

 
 

Цікаве