WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Драма абсурду, або те трикляте колесо - Реферат

Драма абсурду, або те трикляте колесо - Реферат

Реферат на тему:

Драма абсурду, або те трикляте колесо

Борис Антоненко-Давидович дебютував у літературі у 1923 році як автор оповідання "Останні два" (ж. "Нова громада", Київ). У 1925 році з'являється перша збірка оповідань "Запорошені силуети", про яку схвально відгукнулися критик, а два роки потому – повість "Смерть" (ж. "Життя й революція"). Уже цей твір засвідчив, за словами знавця і дослідника творчості Б. Антонека-Давидовича Леоніда Бойка, що "в літературу прийшов письменник самобутній і талановитий, суворий реаліст із досить гострим, сатиричним поглядом на життя і з чималою дозою іронії, скепсису та іскристого гумору в змалюванні дійсності", письменник "дошкульний і, сказати б, інтелектуально роздратований" [2, с. 7]. "Сибірським новелам" іще передуватимуть самовіддана наукова та літературна праця, а також – арешт, ув'язнення, довгі роки позбавлення волі – 24 "мертві роки", втрата будь-якої надії на звільнення і майже повне виснаження – аж до неможливості перевтілюватися на персонажів ще не написаних творів. І все ж у цій життєвій круговерті письменник не втратив ані наснаги до творчості (знову почав писати з 1953 року), ані – що найдивовижніше – віри у свою щасливу долю, яка судила йому не тільки шляхи поневірянь, але й пожаданий шлях повернення: до свободи, до батьківщини, до мови і до літератури. Література ж для нього була "не шлях до легкої слави, не спосіб заробітку і не розвага на дозвіллі, а чесне служіння народові, народному ділу, народній ідеї" ("В літературі й коло літератури") [3, с. 257].

Б. Антоненко-Давидович завжди залишався у своїх творах реалістом. Здавалося б, що простішого може бути для читання і розуміння? Однак вдумливий читач, котрий у творі літератури прагне бачити дещо більше, аніж сам художній твір, обов'язково стикається з проблемою: з якими власними словами можна підійти до того, що мовлено з максимальною прозорістю і вивершеністю? У приватному листі Б. Антоненко-Давидович гірко іронізував над своєю долею: "Ну, що ж – доведеться писати "для вічності", відкладаючи написане в папку "Як умру, то поховайте..." [3, с. 265]. Цьому пророцтву судилося здійснитися, і не тільки у сенсі іронічному. Але писання "для вічності" вимагає від письменника особливої відповідальності. Немає виправдання тим, що "на часі"; єдиний спосіб не втратити актуальності для читача – писати про те, що стоїть поза часом, а отже, йому не підвладне, непроминальне.

"Сибірські новели" розповідають про події, які невпинно віддаляються від нас в історії; звичайно, це не поодинокий зразок прози саме такого типу. У чому ж полягає загадка їхньої, так би мовити, "придатності для читання"? Здається, автор сам встановив критерій творчості: "Не тому часто з більшою охотою читають твори класиків, що там написано про минуле життя, а тому, що багато сучасних письменників пишуть про теперішнє життя гірше, ніж класики писали про своє" [1, с. 15].

Борис Антоненко-Давидович був не тільки хорошим оповідачем, але справді хорошим письменником, який зумів здолати фатальний рубіж пера і паперу. Він зумів не порушити дві ним же й покладені заповіді: "письменник повинен навчити свого читача бачити велике і в малому, а у великому – читач і сам побачить" [1, с. 14], і другу, виражену давньою формулою "во многоглаголании несть спасения!".

Йому випало жити у трагічну епоху, на поверхні якої людські долі кидало, ніби уламки після краху корабля історії. Кожен, хто відважувався боротися супроти стихії, шукав для себе рятівного кола. Одним із таких кіл для Антоненка-Давидовича стала філософія О. Шпенглера, а саме – переконання у тому, що історія невблаганно повторюється. Однаково народжуються Герострати із пожаданням химерної слави і однаково вірним залишається твердження про те, що рукописи не горять.

Однак, як ми бачимо з "Сибірських новел", історія, мабуть, також втомлюється від одноманітності. Колись таки набридає їй ростити одноликі культури і цивілізації – такі собі близнята для вічності. І на черговому витку трагедія перетворюється на фарс. Навіть у тюрмі героя оповідання "Де подівся Леваневський" Євграфа Фірсовича переслідує враження, що "все це більше скидалося на недотепний анекдот, ніж на реальну дійсність, але ж не могли змовитись і дурити його ці люди, не сини давно скасованих капіталістів і поміщиків, а такі ж трудящі, як і він сам" (Художні тексти цитуються за виданням: Антоненко-Давидович Б. Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки. К.: Рад. письменник, 1989. – 559 с. Далі в дужках вказується тільки сторінка. С. 201). Бойовий командир Богдиль, ламаючи розповіддю про своє засудження усі уявлення Євграфа Фірсовича про справедливість і законність, підсумовує: "Ну що ж, моя історія досить звична як на сьогоднішній час" (с. 200). Справді бо, вона не більш неймовірна, ніж історія рахівника із "Балейзолота", котрого спочатку десь заочно судили, а потім взяли відбувати кару за провину, про яку він навіть уявлення не мав. Ад'ютанта командувача військової округи Прозванцева звинувачено у шкідництві – всього лише за "те трикляте колемо" (с. 203), яке одвалилося під час першотравневого параду в одній гарматі. Очевидно, саме воно було колесом історії, якому судилося перекотитися через долю не однієї людини. Історії, яка раптом вирішила насміятися (недобрим сміхом) з усіх велемудрих теорій науковців. Тому таке доречне здивування Євграфа Фірсовича, історика за освітою: "Таж це не влазить ні в які історичні аналогії! – заперечив Євграф Фірсович, котрий в історичних подіях бачив досі тільки незламну закономірність і послідовне логічне завершення" (с. 204). Остаточно ж усвідомлення абсолютного абсурду того, що діється навколо – а кола при цьому розбігаються щоразу далі, неначе на воді від необачно, ачи знічев'я кинутого колись каменя – приходить до Євграфа Фірсовича Горєлова, звичайного "миршавого чоловічка", після відповіді на його питання "чи знайшли вже Леваневського?", символ сенсаційного досягнення радянської авіації: "А то ж як! Куди він дінеться! Сидить уже. /.../ Таких Леваневських тут повнісінька тюрма..." (с. 209). Євграф Фірсович "нараз гостро відчув, що в цій трагікомедії, де він, поза своєю волею, став одним із численних статистів, йому нема на що покладати надії і лишається тільки скоритись лихому фатумові, котрий наосліп тикнув своїм перстом серед інших і на нього" (с. 209).

Замість дисциплінованої логіки, напрацьованої схеми, випробуваної віками, де чітко, ніби у грецькій трагедії, розписані ролі ката і жертви, володаря і поневоленого, судді і страдника, античний фатум стає раптом по-справжньому фатальним. Як прозирає Плужник – реальна постать і літературний герой – вже в першому оповіданні з "Сибірських новел" "Чистка", "ми вступаємо тепер у чорний цикл. Усе може статись..." (С. 169). Ці слова стають своєрідним лейтмотивом, котрий розгортається через усі шістнадцять творів збірки, до яких слід додати також новелу "Мертві не воскресають" зі збірника "На шляхах і роздоріжжях: Спогади. Невідомі твори" (К.: Смолоскип, 1999).

Новела одинадцята так і називається: "Усе може бути". Саме таку фразу повторює "невпізнаний пророк" білорус Васько Микитьонок, своєрідний "юродивий" радянської дійсності, простакуватий недоосвічений робітник. "Усе" – це означає, що система спроможна убивати своїх же апологетів, як, наприклад, Ягоду, – "нема нічого дивного, бо світ став тепер таким, що в ньому все може бути!" (с. 316). Ба навіть більше – система сама може рухнути на свою власну голову, виявивши тим самим повну свою безсистемність. Твір закінчується словами Васька: "А що ви думаєте, братця, – все може бути! /.../ Усе, що завгодно" (с. 318). Але про це намагаються мовчати. Говорять лише ті, хто "несповна розуму", як, наприклад, Вася Бєдін (новела "Зустрілися"), який остаточно "одбіг розуму" після суворого вироку. Можливо, саме такий кінець очікує також чечена Ахмета, у чиїй "голові, мабуть, утворилася страшна плутанина, де годі дібрати, що воно й до чого" (с. 250, новела "Три чечени"), або літнього казаха Беймбета Кунанбаєва, засудженого як лівий есер та контрреволюціонер, розповідь якого уже зараз скидається на маячню: "Так, так, слідчий казав: "Ти левосерый конный милиционер", а я ні в кінній, ні в пішій..."; "Давай-давай! – радісно потирає долоні Беймбет, щасливий, що і йому напишуть скаргу. – Так і пиши: ні в кінній, ні в пішій міліції не служив..." (с. 245).

Усе ясно і зрозуміло хіба що рязанцеві Митричу ("Хто такий Ісус Христос?"), Кузьмі Івановичу Герасимову ("Сізо"), в якого "поняття про легендарне й сучасне переплітаються в одне неподільне ціле" (с. 262), або "христосикові" Іванові Тимофійовичу Свєтлову ("Що таке істина?"). У всіх своїх життєвих колізіях вони вбачають вищу волю і розгортання біблійної історії. Але надія на післясмертний рай не рятує їх від земного пекла. Чудо не трапляється – і фанатичний вогонь в очах Кузьми Івановича не може запобігти смертному вирокові. Хто зна, чи саме земне життя було для нього найбільшою цінністю. Навряд. Але інші засуджені втрачають ще одну надію на можливість побороти сліпу силу нерозумної долі.

Loading...

 
 

Цікаве