WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Інтертекстуальність – автоінтертекстуальність: до постановки питання - Реферат

Інтертекстуальність – автоінтертекстуальність: до постановки питання - Реферат

Реферат на тему:

Інтертекстуальність – автоінтертекстуальність: до постановки питання

На сучасному етапі розвитку літературознавства актуально звучить проблема міжтекстової взаємодії у сфері художнього дискурсу, що становить основу інтертекстуальних досліджень. Щодо визначення "інтертекстуальності", то воно може видозмінюватися "залежно від теоретичних і філософських передумов, якими керується кожний учений" [2, с. 218]. Існує низка трактувань цього терміна. Вперше його вжила Ю. Крістева у статті "Бахтін, слово, діалог і роман" (1967). Поштовхом для цього послужила праця М. Бахтіна "Проблеми змісту, матеріалу і форми у словесній художній творчості" (1924). Дещо пізніше вчений розробив теорію поліфонічності тексту, у центр якої поставив поняття "чужого слова". Він доводив, що кожний вислів є ланкою в ланцюгу і поза його межами не може бути вивчений. Окрім цього, в основі досліджень М. Бахтіна лежить ідея "неоднорідності тексту" і наявності декількох "текстів у тексті". Теорія засновників постструктуралізму і постмодернізму (Ж. Дерріда, М. Фуко, Р. Барт, Ю. Крістева та ін.), завдяки дослідженням яких інтертекстуальність набула поширення, співзвучна з ученням російського дослідника. Зокрема Ю. Крістева наділяє текст властивістю "автономного існування і здатністю "прочитувати" історію" [2, с. 217]. Вона зазначає, що "для суб'єкта, який пізнає, інтертекстуальність буде ознакою того способу, яким текст прочитує історію і вписується в неї" [3, с. 123]. Російський дослідник І. Смирнов трактує цей термін як властивість тексту формувати свій зміст (повністю або частково) засобами посилань на інші тексти [3, с. 12]. Ж. Женетт визначає це поняття як "співприсутність" в одному тексті двох чи більше текстів. Окремі теоретики називають інтертекстуальністю взаємодію внутрішньотекстових дискурсів: дискурсу оповідача з дискурсом персонажів, одного персонажа з іншим і т. д. [2, с. 198].

Загальним для всіх дослідників є твердження, що будь-який текст є "реакцією" на попередній. Поширеним у літературознавстві є визначення інтерекстуальності, що належить школі Барта-Крістевої. Вони тлумачать цей термін як властивість будь-якого тексту вступати в діалог з іншими текстами. "Канонічне формулювання" [2, с. 218] поняттям "інтертекстуальність" та "інтертекст" дав Ролан Барт: "Кожний текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш чи менш упізнаних формах: тексти попередньої культури і тексти навколишньої культури. Кожен текст – це нова тканина, зіткана зі старих цитат. Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом і т. ін. – всі вони поглинуті текстом і перемішані в ньому, оскільки завжди до тексту і навколо нього існує мова. Як неодмінна передумова для будь-якого тексту, інтертекстуальність не може бути зведена до проблеми джерел і впливів; вона є загальним полем анонімних формул, походження яких рідко можна простежити, без свідомих або автоматичних цитат, що подаються без лапок" [1, с. 418] .

Концепцію інтертекстуальності можна розглядати, з одного боку, як "результат теоретичних саморефлексів постструктуралізму" [2, с. 220], а з другого – як наслідок художньої практики постмодернізму, в основі якої лежить дослідження "цитатного мислення" [2, с. 220]. Сучасні дослідники зазначають, що у всіх трактуваннях терміна є дещо спільне. Його основний зміст зводиться до такого визначення: "Інтертекстуальність – це глибина тексту, що виявляється в процесі його взаємодії з суб'єктом" [4, с. 26]. З уваги на це, термін "інтертекстуальність" визначаємо у поширеному його трактуванні, тобто як властивість будь-якого тексту вступати в діалог з іншими текстами.

Як зазначають літературознавці, концепція інтертекстуальності тісно пов'язана з теоретичною "смертю суб'єкта" (М. Фуко) і "смертю автора" (Р. Барт), внаслідок чого автор, текст і читач перетворюються в єдине цитатне поле. Теоретики інтертексту доводять, що світ – це великий текст, у якому все колись вже було сказане, а нове утворюється завдяки змішуванню одних і тих же елементів [2, с. 196]. Із позиції інтертекстуальності кожний текст "підлягає дослідженню не як закінчений, замкнений продукт, а як ... виробництво, підключене до інших текстів, інших кодів" [1, с. 424], що відноситься до сфери інтертекстуальності. Такий текст пов'язується з "історією... не відношеннями детермінації, а відношеннями цитації" [1, с. 424], а основним принципом його побудови є "децентрація" (Ж. Дерріда). За Ж. Деррідою, процес комунікації зводиться до безкінечних посилань одного тексту на інший і на всі відразу, оскільки вони є частиною загального тексту, який містить у собі історію, культуру, суспільство і саму особистість, її свідомість. З погляду інтертекстуальності, новий текст утворюється з фрагментів старих текстів, з якими співвідноситься на загальнокомпозиційному чи метапоетичному рівнях. Отже, міжтекстові ланцюжки вибудовуються внаслідок зміщення кордонів між текстами. "Інформаційний простір інтертексту" (Н. Кузьміна) дозволяє ввести твір у загальний культурно-літературний контекст, окрім цього, конструкції "текст у тексті" та "текст про текст", що утворюються внаслідок діалогічності, вибудовують тропеїчні відношення на рівні тексту [9, с. 37]. Новоутворені структури називають по-різному. Зокрема Р. Барт використовує термін "ехокамера", Ю. Крістева – "мозаїка цитат", Ж. Женетт – "палімпсест".

Композиційна побудова творів у сфері інтертекстуальності визначається взаємодією актів "створення і відтворення текстів, тобто власне тексту і його внутрішнього метатексту" [9, с. 100]. У зв'язку з цим виділяють функціональні різновиди текстів: прототекст і метатекст (первинний/вторинний, базовий/похідний). Метатекст – "текст про текст", текст, що виконує метареферентну функцію, тобто інтерпретує смисл прототексту [8, с. 9]. Відповідно, прототекст – це "базовий текст, з опорою на який утворюється метатекст" [4, с. 26]. Ці функціональні різновиди інтертекстуальності реалізують багатоплановість тексту, створюють умови для розгортання текстової прагматичності.

У сфері інтертекстуальності будь-який текст характеризується як метатекст, у якому присутні інтертекстуальні знаки, серед яких розрізняють "чуже слово", цитати, алюзії, ремінісценції, мотиви, спільні для декількох текстів, однорідні фабульні елементи та деякі інші. Загальним і поширеним є поняття "чужого слова", яке трактується як "висловлювання іншого суб'єкта, що спочатку було самостійним і конструктивно закінченим"; під цитатою розуміємо дослівне відтворення частини тексту іншого автора; ремінісценція – це "перефразування" чужого тексту, що є результатом "безсвідомої дії творчої пам'яті" [4, с. 98].

Міжтекстові зв'язки інтертекстуальних елементів можуть комбінуватися і тим визначати типи взаємодії текстів. Найпоширенішу класифікацію типів міжтекстових взаємозв'язків розробив французький дослідник Ж. Женетт у книзі "Палімпсести: Література в другому ступені" (1982). Він подає п'ятичленну систему: "1) інтертекстуальність як "співприсутність" в одному тексті двох або більше текстів (цитата, алюзія, плагіат і т.д.); 2) паратекстуальність як відношення тексту до свого заголовка, післямови, епіграфа і т.д.; 3) метатекстуальність як коментуюче і часто критичне посилання на свій передтекст; 4) гіпертекстуальність як висміювання і пародіювання одним текстом іншого; 5) архітекстуальність, під якою розуміємо жанровий зв'язок текстів" [2, с. 219].

Текстову стратегію інтертекстуальності можна розглядати і в рамках творів одного автора. У цьому випадку відбувається взаємодія текстів, один із яких у часовому просторі передує іншому. Отже, інтертекстуальний принцип побудови творів базується на взаємопроникненні текстів різних часових просторів. У процесі творчої комунікації другим "Я", з яким автор вступає в діалог, може бути він сам. У такому випадку говоримо про автоінтертекстуальність – прийом міжтекстової взаємодії, "коли при створенні нового тексту система опозицій, ідентифікацій і маскування діє уже в структурі ідіолекту певного автора, створюючи багатовимірність його "Я" [9, с. 20]. За таких умов "відбувається включення двох авторських голосів у різних темпоральних зрізах" [9, с. 5], що дає змогу утворити конструкції "текст у тексті" і "текст про текст". Вони пов'язані з активною спрямованістю авторської діяльності на діалогічність. У зазначених вище конструкціях виявляється міжтекстова комунікація художнього мислення письменника, що вводить "весь простір культурної пам'яті автора у новостворений текст" [9, с. 21].

Loading...

 
 

Цікаве