WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Новаторська креація романного жанру (“Чесність з собою” Володимира Винниченка ) - Реферат

Новаторська креація романного жанру (“Чесність з собою” Володимира Винниченка ) - Реферат

Творення мовних партій персонажів у романі "Чесність з собою" розвивається в руслі образних характеристик. Читач може спостерегти, як, не порушуючи норм образотворчої типології, автор майстерно керує діалогом. Силу характеру Тараса, його прагнення і водночас психічну хворобу письменник переносить з портретних рис на мовну характеристику, яка втілюється в діалозі: " – Бачите... – він напружено почав м'яти в руках свого кашкета, але очевидно почуваючи все більшу ніяковість, – мені б хотілося з тими, які одкидають... духовне, себ-то... душу... Себ-то, розумієте, які матеріалісти" [1, с. 10]. Винниченкові свого часу закидали, що він "позичає" мотив змалювання босяцького середовища в Максима Горького. Однак письменник моделює це середовище по-своєму, істотно розширює його діапазон, надаючи більшого тиску вже практично сухій артерії літературного розвитку, збагачуючи текст вітамінами модерного інструментарію Для унаочнення виокремимо певні якісні характеристики Марусі, сестри Мирона. І її поведінка, і мова мають у собі певні соціальні та психологічні конотації. У романі "Чесність з собою" автор досить діалектично зміг подати неординарну психіку проститутки. У цій жінці йде боротьба двох різнополярних сил. Цей персонаж заслуговує на увагу ще й тому, що через нього будується одна з частин філософського блоку романного тексту. Автор адаптує мову Марусі до того типажу, яким він її окреслив. Вкраплення в її мову діяльність таких лексем, як "карбованчиків", "шлюха", неправильних слів, наприклад, "сіціліст" навантажують образ героїні потрібними для творця конотаціями суспільного дна. Подивімось, як автор за допомогою мовних анаколуф зміг подати психічний стан Марусі: "Ні, не крути! Спати я не піду, чуєш? Не піду я спати! Гулять піду, до Єрмолкина, Іванченка... Вони кращі за тебе... Так, кращі, щоб ти знав! Вони мене хоч і шлюхою звуть, так просто у вічі, гроші платять, а ти... там у себе в душі... а тут усмішечки строїш, з доктором рівняєш, наукам вчиш" [1, с. 21]. В. Винниченко вводить у твір образ Марусі як "молот випробувань", яким перевіряє стійкість позицій її брата Мирона. Сюжет роману центровано на випробуваннях головного героя, котрий виступає рупором ідей автора. В. Винниченко будує каркас роману за таким жанротворчим принципом: створює головного героя, наділяючи його певними філософськими ідеями, далі він "вживляє" в конфліктні вузли сюжетної сітки персонажів-антагоністів (Іона, Рисецький, Семен Васильович, Сергій, Маруся). Ці герої-індикатори різних соціальних станів. Саме такою модифікацією жанру письменник ламає принципи класичного реалізму. Винниченко руйнує схематичність та іконописний варіант побудови образу героїв. Він моделює свій світ, переносячи акцент з чесності з іншими на "чесність з собою". Така модель морального плану романної форми мусить мати відповідний інструмент для свого вияву, свою формальну обгортку. Художній експеримент над образами соціалістів призвів до показу двоплановості їхнього життя, і підтвердив несумісність теорії та життєвої правди. Через образ Марусі автор виявляє хитання філософської позиції "чесності з собою" Мирона. Світогляд героя розкривають твердження, обрамлені апостольським стилем: "Всяка мораль установлюється пануючими; робітники-ж в пануванні не винуваті, отже не їхня й мораль сучасна. Тільки з собою нехай чесні будуть" [1, с. 95]. Але злам у випробуваннях, який автор подає у проекції на психологію персонажа, говорить про те, що той не виписаний у романі цілісно, він не виконує до кінця своєї функції, гнеться. Очевидно, це можна трактувати як заплутаність самого автора в філософських питаннях. Нам близька думка С. Єфремова з цього приводу: "...чоловік, коли мучив читачів, то й сам дійсно і не менше мучився од нерозгаданих загадок, які ставило йому життя; жагуче – це улюблене у Винниченка слово – добивався він правди, допитливо – теж його вираз – розплутував "дизгармонії" між сущим і тим, що повинно бути – і воно йому боліло так, як і героїв, що заплутувались у несходимих суперечностях життя, й самого автора заплутуючи" [6, с. 578].

Тип сильної жінки в творчості В. Винниченка окреслювали В. Панченко, Н. Блохіна та ін. Героїню такого типу бачимо і в згаданому романі. Дара, захопившись ідеями Мирона, закохується в нього. Письменник піддає героїню жорсткій перевірці, під час якої вона не ламається, а, навпаки, міцніє. Автор вводить у роман пікантну ситуацію: Дара замовляє собі в готелі чоловіка. Це одне з коліщат роману, яке крутить у ньому авантюрне колесо. Епатажні моменти є внутрішніми акумуляторами, що рухають сюжет, "тягнучи" на собі весь ідейний вантаж твору.

Стильові шукання письменника в романі викликали пильну увагу критиків, передусім своєю індивідуальністю та виходом за формальне коло українського літературного процесу початку ХХ століття. У романі до мінімуму звужена функція краєвиду, який діє як допоміжний інструмент для розкриття психології героя. Подивімось, як пейзаж споріднений зі станом Марусі: "Дивилась вона у вікно кудись у далечінь, повз море дахів та димарів. Небо все так само було вкрите хмарами, то темними, то сірими. Вони, також неначе на похмілля, стомлено, неохоче, ледве посуваючись, налізали одна на одну" [1, с. 53]. Тканина роману містить виразні експресіоністичні мазки, які виявляються в описі явищ природи: "На вулиці їх зараз-же зустрів вітер, котрий неначе давно вже піджидав біля під'їзду, скулив і, як вірний пес, в буйному захваті кинувся на них" [1, с. 27]. Активність душевної вдачі Мирона розкривають деталі його портрета, які позначені експресіоністичними замальовками: "Іноді здавалось, що замість очей він має два дуже загострених блискучих кінчики цвяхів" [1, с. 84]. Через такі деталі автор має змогу "нанизувати" на персонажа потрібні йому конотації. Аналіз індивідуального творчого стильового Винниченка як романіста дає нам право стверджувати, що В. Винниченко належить до яскравих представників модернізму, котрі пропонували "експресивний реалізм" (у театрі це робив Лесь Курбас).

Стильова палітра аналізованого роману тяжіє до натуралізму. Д. Наливайко генетично й типологічно пов'язує цей напрям із реалізмом: "...натуралізм підхопив та розвинув до крайнощів такі його (реалізму. – Б. П.) психологічні якості як устремління до життєвої правди та сполученість з науковим світосприйняттям та прогресом" [4, с. 154]. Творення психіки Тараса, сильно пов'язане із фізіологією, має практично наукову основу. Автор бере на себе роль клініциста, котрий робить експеримент над хворобою персонажа. Розмова Тараса з Мироном про психічні розлади першого виступає одним з найкращих зразків натуралістичного стилю в романі. Тут порушено питання гіпнозу, хвороби нервової системи (Тарас розбив нерви в тюрмі), згадуються найсучасніші на той час наукові досягнення лікарів: "Недавно я також читав, що один якийсь лікар знайшов, що думка, бажання є найматеріальніша річ, яку від одної людини до другої можна передати" [1, с. 117]. Образ Тараса часто інтерпретується в руслі біологічних та соціально-матеріальних чинників. Фактографічне зображення виділяє багато моментів в романі. Таку форму, наприклад, має картина, де Маруся п'є горілку: "Очі напівзаплющились, широкі губи кругло зморщились, по горлі з булькотінням прокочувалась кулька" [1, с. 57].

Аналіз генологічної свідомості В. Винниченка свідчить про чітке авторське розуміння жанрової природи роману, вільне оперування старими та творення нових інструментів для вибудування великих епічних форм. Новаторство автора полягає в розширенні тематичного діапазону. У такий діапазон долучаються еротичні мотиви, зображення людей низьких суспільних прошарків; у ньому по-новому відтворено середовище інтелігентів. В. Винниченко уводить етичну концепцію "чесності з собою", яку екстраполює в різні суспільні прошарки.

Він також привносить нові стильові форми в український літературний процес, такі як експресіонізм і натуралізм. Це, зокрема, дає нам право відносити роман "Чесність з собою" до найкращих зразків української модерної прози. В. Винниченко знижує функціональну роль фабули й значно збільшує психологічний зондаж героя. Зваживши на "доцентровість" роману, можна твердити, що класична умова будови роману, цієї епічної форми, яка генетично споріднена з жанром казки, не руйнується. У романі "Чесність з собою" головні герої в кінці роману зближуються (Дара та Мирон). Свої романи В. Винниченко будує за принципом притягуваннявідштовхування відповідно до традиції сюжетоскладання. Автор чудово розуміє потребу синтезувати якісні характеристики персонажа та його мовних партій. Він досягає в тексті органічного їх сплетіння, чим увиразнює ідейну навантаженість типажу. Психологізм вимагав нових, адекватних прийомів відтворення. Їх В. Винниченко вдало представив у своїх романах.

Романістика письменника творилася в руслі модерних стильових пошуків того часу. Ці новаторські пошуки автора ми і намагалися осмислити у своїй статті. Наші висновки підтверджуються також численними фактами несприйняття цих романів тогочасною критикою. Утім згодом читацький загал їх сприйняв і схвалив, тепер вони займають своє почесне місце в історії літератури. Так сталося і з романами Володимира Винниченка.

Література

  1. Винниченко В. Чесність з собою. – Київ, 1926.

  2. Гермайзе О. Рання творчість Винниченкова на тлі громадського життя // Винниченко В. Вибрані твори. – Київ, 1929.

  3. Ласло-Куцюк М. Засади поетики. – Бухарест, 1983.

  4. Наливайко Д.С. Искусство: направления, течения, стили. – Киев, 1985.

  5. Сеник Л. Роман опору. Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності. – Львів, 2002.

  6. Єфремов С. Історія українського письменства. – Київ, 1995.

Loading...

 
 

Цікаве