WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Жанрова парадигма збірки “Semper tiro” І. Франка - Реферат

Жанрова парадигма збірки “Semper tiro” І. Франка - Реферат

Поезія "Притичина" вперше була опублікована під заголовком "З Буркутських пісень" в альманасі М. Вороного "З-над хмар і з долин" (1903) і, мабуть, найкраще відповідала первісному ще авторському розумінню "співомовки", у якій поєднувалися елементи витонченого гумору, легкої грайливості та серйозності естетичного наміру. Цікаво, що саме цим твором "друзяка давній" у приватному листі до І. Франка "оборонявся" від його "горожанських" закидів: "І коли поет в своїх мріях занесе нас від сієї брудоти кудись над хмари, заколише наше роздратовання, наш біль, хоча б він навіть нічого не казав про ідеали, а дав би хоч таку ідилічну картину, як в "Буркутських піснях" ("Мамцю, мамцю..."), – хіба ж не повинні ми йому сказати "спасибі" [7, с. 21]. Однак "Притичина" хіба що за настроєвістю близька до буколічних жанрів, бо у спонтанному ліричному монолозі закоханої юнки проглядає перша психодрама непорочної молодої душі.

Поезія "Трагедія артистки" випадково "приблукала" до "нових співомовок", адже спочатку вона увійшла до "вісниківської" серії "На старі теми" з епіграфом "Соловѣи веселыми песними свѣт повѣдают". У цьому творі на тлі річного календарного циклу (весна, літо, осінь, зима) найпомітніше виявляються ознаки балади з елементами містицизму. Події відбуваються на старій віллі під гаєм, де вдень і вночі, "не вгаваючи, співає панна Ванда" під звуки цитри монотонну пісеньку "Бодай ся когут знудив!". Вірогідна лірична ситуація з плином часу перетворюється в неправдоподібну історію загадкової співачки, що знала лишень єдиний набридливий мотив: "Цідрім-цім-цім! Цідрім-цім-цім!". Чотири живописні краєвиди одного і того ж локусу в усі пори року змінюються диким, непривабним пейзажем "заклятого місця", де щоночі марудиться дух міфічної артистки.

Різножанрові узори малював І. Франко в циклі "На старі теми". Незважаючи на спільну типологічну матрицю ("Слово о полку Ігоревім" або біблійні псалми), у кожному творі є власна домінанта змістоформи. Вірш-заклик "Чи не добре б нам, брати, зачати..." має характерну ораторську інтонацію і виповнений численними риторичними фігурами. Внутрішні рефлексії тут вириваються назовні, зливаючись у ліричне "ми", що репрезентує цілу українську суспільність, яку поет прагне позбавити давньої "коромоли". Інвокативна поезія "Ти знов літаєш надо мною, галко..." – це своєрідна апострофа автора до своєї смерті, що нависла над ним в образі галки, непроханої гості з половецького степу. У невеликій віршованій легенді "Крик серед півночі в якімсь глухім околі..." поета зв'язують з минувшиною вже не особистісні переживання, а болісні роздуми над трагічною долею рідного краю, де в могилі спить "давно забута рать", "все плем'я соколине", марно дожидаючи нового "співака походу степового". Пекуча дихотомія "минулого – сучасного" яскраво проявляється також у вірші-розміркуванні "І досі нам сниться...", у якому І. Франко проводить гіпотетичний моніторинг занепаду української державності, шукаючи першопричини у фатальній поразці русичів "на рѣцѣ Каялѣ, у Дону великого" [11, с. 16]. Міф блакитного Дону, його далекої води так і залишився символом недосяжної "мрії-свободи", трансформувавшись в образ упокореного духу, бурлацької, наймитської долі Ігоревих нащадків. В історіософськіймедитації "Де не лилися ви в нашій бувальщині..." поет ідентифікує історію України з віковими жіночими стражданнями, тисячолітніми слізьми, що виливалися в невмирущих сумовитих піснях. Як справедливо зазначає М. Ткачук, "архетипова модель матері-пісні, берегині духовності і продовжувача роду, безсмертя нації стає особливо значущою в художній картині світу Франка" [13, с. 19]. Героїчні сторінки вітчизняної минувшини оживають у вірші "Вийшла в поле руська сила...", який належить до ситуативної лірики. Автор послідовно вмонтовує у текст рефрен-аплікацію зі "Слова о полку Ігоревім": "А лисиці в полі брешуть" ("Лисицы брешутъ на черленыя щиты"), що відлунює упродовж усього твору – ліричноїретроспекції української історії.

У другій групі "старих тем" переважають ремінісценції релігійних пісень біблійного царя Давида. Проте замість духовних віршів поет складає власні псалми з оригінальним змістом. Вірш "Блаженний муж, що йде на суд неправих..." заперечує філософію пасивного "старозавітного" героя, який "в законі Господа любується й розмишляє о законі його день і ніч!" [Псалом 1, 1]. "Блаженний муж" І. Франка доповнює образ "цілого чоловіка", який всупереч несприятливим обставинам твердо виявляє своє "я", постійно дотримуючись раз і назавжди обраного кредо "semper idem": "Против рожна перти, Против хвиль плисти..." [15, т. 1, с. 54]. Давня схильність поета до "полеміки" зі Святим Письмом проявилася і у переспіві 14-го псалму "Говорить дурень в серці своїм...". Замість канонічної тези "Безумний говорить в серці своїм: нема Бога" [Псалом 14, 1] автор пропонує цілком протилежне судження "Говорить дурень в серці своїм: "Єсть Бог і єсть він Богом моїм!", розгортаючи його у металогічну сповідь ліричного персонажа. Альтернативною до 35-го (36-го) псалму є також поезія "Вже ж твоя святая воля...", де І. Франко з неприхованою іронією коментує хвалебну оду пророка, розвінчуючи його концепцію раю: "Справедливість твоя, як високі гори, суди твої, як глибінь велика; ти, Господи, спасаєш людей і скотину" [Псалом 36, 6]. Адже у такому разі всепрощення заслуговують "скоти в людськім тілі", усі, хто в земному житті свідомо завдавав непоправної кривди ближньому. Суттєво змінює поет і головну ідею 136-го (137-го) псалма у вірші "На ріці вавілонській – і я там сидів...", що "вирізняється витонченим психологізмом і глибиною соціально-психологічного аналізу, а також усебічним розвитком теми рабства, яка розглядається у сфері духовного життя нації" [1, с. 21]. До того ж, тут прочитується ще й тема іншого полону – єгипетського, що знайде своє логічне вивершення у поемі "Мойсей". Загалом ставлення літературознавців до псалму як ліричного жанру неоднозначне. Якщо М. Бондар зараховує його до медитативно-зображальної лірики [Див.: 2, с. 162, 167-170], то І. Бетко вважає, що "визначення "псалом" не є строго жанровим, оскільки не розкриває чітко окресленого змісту" [1, с. 117]. Щоправда, ще у "Псалтирі" можна виокремити гімн, молитву, пророцтво, плач, інвективу тощо. Тому не дивно, що жанрова дифузія проникла і в новотвори, які об'єднує в родинну псалмову групу не тільки спільне походження, а й особливий старозавітний дух, характерний для більшості переспівів.

Епіграф "Голос волаючого (покликуючого) в пустелі (пустині)" з книги пророка Ісаїї (Ісаїя 40, 3) асоціюється з історією іншого біблійного персонажа – Єремії, про якого І. Франко розповідає у вірші-діалозі "Було се три дні перед моїм шлюбом...". Це яскравий зразок рольової лірики, коли автор зовні начебто дистанціюється від свого героя і примушує його промовляти від власного імені, розширюючи так можливості поетичного вислову і маскуючи особисте переживання. Водночас він тонко веде різні мовні партії, природно відтворюючи то психологічний стан душевного сум'яття, то переконливий пафос внутрішнього голосу, божественний вияв вогненних "глаголів".

У поезії "Антошкові П. (Азъ Покой)" І. Франко, як і в літа своєї молодості, знову звертається до Першого Послання святого Апостола Павла до коринтян ("Коли мовами людськими глаголю й ангельськими, любови ж не маю, то став ся я як мідь дзвіняча і бубен гудячий"; 1 Кор. 13, 1), яке лягло колись в основу вірша "Любов" (1875). Цього разу дещо модифікований епіграф висвічує асоціативні зв'язки між біблійним текстом і "мовознавчим" пасквілем москвофіла А. Петрушевича, чиї погляди поет аргументовано й дотепно розвінчує в жанрі посланні, де переплелися різностильові лінії, нарочито панібратський тон і висока духовна напруга.

Форма звертання до абстрактного і конкретного адресата, і до себе самого також, переважає в циклі "Із книги Кааф". Такі твори власне і належать до інвокативної лірики, у якій перша особа, тобто ліричне "я", посідає окремий пункт у позатекстовому просторі, поступаючись своїм місцем ліричному "ти" – Du Lyrik. Однак, перебуваючи на маргінесі ліричної ситуації, ліричне "я", що часто ідентифікується з образом автора, стає, можливо, й активниішм чинником впливу на адресата, оскільки виступає досвідченим проповідником чи поважним ментором. У віршах-закликах "Поете, тям, на шляху життьовому..." і "Гуманний будь, і хай твоя гуманність..." автор передає власні інтенції, переживання, рефлексії фіктивному герою – своєму ж художньому віддзеркаленню. Усі його настанови усвідомлені, він сам їх пережив, а тому мають категоричний, пророчий характер. Поет веде свого героя тими тернистими стежками, на яких уже побував сам, тільки застерігає його від ілюзій у пошуках "перлини-щастя", від надмірної довірливості у світі "бляг і брехень". Він майстерно володіє мистецтвом красномовства: спочатку нанизує в анафори звертання і ключове слово з імперативами ("поете, тям...", "гуманний будь..."), а потім чергує різні дієслівні форми, уникаючи інтонаційної монотонності. Особливе місце в композиції обох творів займають численні імперативи, які притягують до себе семантичні сполуки, що виражають головний зміст поезії.

Loading...

 
 

Цікаве