WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Контрапункт як принцип поліфонії в оповідному дискурсі музичного роману - Реферат

Контрапункт як принцип поліфонії в оповідному дискурсі музичного роману - Реферат

Реферат на тему:

Контрапункт як принцип поліфонії в оповідному дискурсі музичного роману

Жанрова природа роману є синтетичною. Яскраве свідчення цього – музичний роман, який органічно увібрав у себе специфічні художні прийоми та форми музики. Музична основа такого роману виявляється не лише на рівні проблематики, жанрової своєрідності, структури тексту, а й оповідного дискурсу. У цьому сенсі музичний роман є прикладом поліфонічного роману, за визначенням М. Бахтіна, чи симультанного роману (термін Г. Броха), тобто роману-акорду.

Характеризуючи жанрову специфіку сучасного роману, М. Бахтін виділяє як її домінанту відчуження індивіда від світопорядку. І герої, і сам автор почуваються неукоріненими в світі, віддаленими від начал стійкості та стабільності. Роман, отже, фіксує розпад епічної цілісності людини. "Роман має ,– пише вчений, – нову, специфічну проблемність; для нього характерне вічне переосмислення – переоцінка". У цьому жанрі "реальність стає світом, де першого слова (ідеального начала) немає, а останнє ще не сказане". Роман стає вираженням скептичного світогляду, який мислиться як кризовий і водночас має перспективу. Роман, стверджує М. Бахтін, готує нову, складнішу цілісність людини "на вищому ступені... розвитку" [7, с. 366]. Ця нова складна цілісність виявляється особливо чітко саме в музичному романі, у якому, завдяки його музичному збагаченню, оповідні голоси діалогізуються і в результаті відбувається трансформація словесних смислів у деякі надсловесні, привідкриваються відтінки смислу, наділеного певною сакральністю. Поняття оповідного голосу відіграє в цій категорії романів, побудованих на поліфонії голосів, часто зовсім відмінних один від одного, але водночас поставлених у певні взаємовідносини, особливу роль. "Не аналіз свідомості у формі цілісного і єдиного я, а аналіз саме взаємодії багатьох свідомостей, не багатьох людей у світлі однієї свідомості, а саме багатьох рівноправних і повноцінних свідомостей, – стверджує М. Бахтін. – Несамодостатність існування однієї свідомості. Я знаю себе і стаю самим собою, лише розкриваючи себе для іншого, через іншого і з допомогою іншого. Найважливіші акти, які конституюють свідомість, визначаються ставленням до іншої свідомості (до ти). "Не те, що відбувається всередині, а те, що відбувається на межі своєї і чужої свідомості, на порозі" [2, с. 311].

Поліфонічним романом М. Бахтін вважає романну структуру, яка відмовляється від монологічного принципу. У монологічному романі самотньо звучить голос оповідача, навіть якщо там є ще багато інших, часто гармонізованих голосів; точка зору постає як принцип композиції. Отже, робить висновок П. Рікер, "дивовижна своєрідність поліфонічного роману відзначається революцією в концепції оповідача і оповідного голосу, як і в концепції персонажа. Справді, діалогічні відносини між персонажами повністю охоплюють собою і відносини між оповідачем і його персонажами. Єдина аукторіальна свідомість зникає, а її місце займає оповідач, який розмовляє зі своїми персонажами і сам стає множинністю центрів свідомості, які не зводяться до спільного знаменника. Саме ця діалогізація оповідного голосу визначає відмінність між монологічним і діалогічним романом" [5, с. 103]. У цьому діалозі важливу роль відіграє принцип контрапункту, під яким традиційно розуміють поєднання декількох самостійних голосів, що часто ототожнюється з поліфонією. У контрапункті – на першому плані рельєфність, самостійність голосів і лише на другому – гармонія. На ґрунті контрапункту розвинулись поліфонічні форми імітації, канону, фуги, хоралу. Особливо важливою у сенсі оповідної ситуації є одночасність (симультанність) голосів. "Саме поняття поліфонії, прирівняне до поняття діалогічної організації, уже передбачає це, – пише П. Рікер. – Співіснування голосів, схоже, замістило собою часову конфігурацію дії... До того ж, завдяки діалогу сюди долучається фактор незавершеності і неповноти, який стосується не лише персонажів і їх бачення світу, але й самої композиції, приреченої, очевидно, залишитись невирішеною, навіть незавершеною" [5, с. 104]. Оцінюючи поліфонічний роман як вищий рівень організації тексту, дослідник доходить висновку, що твір як оповідь трансформується в якусь нову форму, де особлива роль належить грі з часом. Оповідний голос стає безмовною мовою, яка подає читачеві світ тексту. Музика опосередковує в романі смисли, втілюючи собою трансгресивний смисл, тобто такий, що не піддається словесному переказові чи зміні. Мова йде про поліфонічний стиль, в якому поліфонічним є вже саме мислення. Поліфонія стає єдиним самодостатнім способом відтворення подій. Це континуум, у якому просторова співмірність голосів, що рухаються лінійно, подана в темпоральній єдності, тобто буттю у часі не суперечить просторовість архітектонічного вирішення [6, с. 146]. Оповідний голос як автор та інстанція оповідного дискурсу, що конституюють наративний акт висловлювання, потрапляє у поле музичного часу, який диктує свої закони. Як зазначає О. Ф. Лосєв: "Музичний час збирає розбиті і розкидані шматки буття воєдино, долаючи тугу просторового розп'яття буття, відтворює просторові та взагалі взаємно-відділені сутності з єдністю і цілісністю їх буття. Вічність є тоді, коли не декілька моментів, а всі численні моменти буття зіллються воєдино, і коли, возз'єднавшись у повноті часів і віків, буття не завмре у своїй ідеальній непорушності, а заграє всіма струменями своєї взаємопроникної текучості" [4, с. 239]. Свідомість музиканта у такому романі, яка за принципом контрапункту сприймає, а відповідно і організовує світ, а також архітектонізує текст, засновується на слуханні зсередини: "музика звучить для нього зсередини всього, що охоплює погляд, тому принципом життя і будь-якої життєдіяльності музиканта можна назвати позасвідоме – чи краще сказати, те, що не можна виразити словами, – пізнання і осягнення таємної музики природи" [3, с. 100]. Такими є, наприклад, головний герой роману Т. Манна "Доктор Фаустус" композитор Андріан Леверкюн, або магістр гри у бісер Йозеф Кнехт з роману Г. Гессе, чи талановитий органіст Еліас Альдер у романі Р. Шнайдера "Сестра сну". Метафізична природа лежить в основі змістовності форми цих романів. У просторі, у гармонії простягаються мелодії голосів, втілюючи часовість і конфронтуючи з навколишнім світом контрапунктним звучанням голосів і чергуванням інтервалів, які не сходяться до гармонійної основи. Однак поліфонічність передбачає можливість такого співвідношення, хоча б завдяки техніці імітації. Що більшого визнання досягає Йозеф Кнехт у ордені, що самостійніше він дає оцінку всьому, то сильніше пригнічує його з часом пізнання того, що орден зовсім не володіє суверенністю, оскільки ідея і її вияв навіть у Касталії є не одним і тим самим: вони часто не співзвучні. Він відкриває для себе різноманітність виборів параметрів і приходить до переконання, що в цьому духовному світі все найвищою мірою пластичне. І тому Кнехт вірить, що духовну музику сфер можна знайти і в реальному світі. Він виконує касталійську фугу до кінця, доводить її до фіналу, його не бентежить її колишня складність і симультанне багатоголосся, а тоді він повертається до власного мелодійного ґрунту, слідуючи всім визначеним рівням і успадкованим інтервалам. І це не є вершиною бахівського заключного акорду, що знімає всю попередню напругу, щоб злитися із всесвітом. Герой опиняється знову в початковій позиції, тривалій, а потім і згаслій, яка, однак, символізує здійснення.

Г. Брох, створюючи свої романи, акцентує у них музичне начало, вважаючи, що музика – це мистецтво архітектування. Мова йде знову про симультанність, одночасність, яка лише й дає змогу сприйняти безмежність невловимого, на якому тримається світ, бо лише музика уможливлює відображення переживання єдності й тотальності життя і людини. Це є водночас і концепцією оповідної стратегії романів австрійського письменника. Чотири частини роману "Смерть Вергілія" він трактує як складну симфонію, у якій кожна із чотирьох частин відлунюється у всіх інших.

Loading...

 
 

Цікаве