WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → До питання про жанрову специфіку української історичної повісті ХІХ – початку ХХ ст. - Реферат

До питання про жанрову специфіку української історичної повісті ХІХ – початку ХХ ст. - Реферат

Загалом слушні й подібні міркування щодо "повісті" як терміна висловлює й Н. Утєхін, наголошуючи на цій самій, майже обов'язковій умові: "В широкому розумінні повістю могли бути названі будь-які літературні форми, але в основному тоді, коли вони відповідали суті значення цього слова, тобто якщо переважним у них виявлявся оповідальний момент, як розповідь про щось об'єктивно існуюче незалежно від оповідача, причому не тільки за змістом, але й за зображенням" [12, с. 4]. Так дослідження логічно підводить нас до розгляду жанрово-стильового значення форми оповіді для окреслення видової специфіки історичної повісті нової української літератури до початку ХХ ст.

Письменники, чий авторський стиль зазнав впливу класицистичних і преромантичних тенденцій, використовують у своїх творах здебільшого оповідь від першої особи, що робить закономірним їх розгляд і з погляду мемуарної літератури; особливо це стосується белетризованих історичних нарисів Г. Квітки-Основ'яненка, що з них деякі мають значний автобіографічний елемент. Для творів О. Сомова та Є. Гребінки характерний змішаний стиль нарації й відповідно образ оповідача, зумовлений різноспрямованими тенденціями моделювання історичного минулого та частим використанням методу обрамленої оповіді. Решта ж творів історичного повістярства аналізованого періоду побудовані на оповіді від третьої особи, притаманній історичній прозі в тому розумінні цього видового поняття, що складалося до останнього часу.

Історичні художні твори пишуть на основі глибокого вивчення історичних документів і пам'яток, наукової, художньої та епістолярної літератури про ту добу, фольклору та інших джерел. За О. Бандурою, головні персонажі тут завжди – історичні особи; серед другорядних можуть бути й неісторичні, і створені уявою автора [2, с. 186]. На наш погляд, це твердження потребує обережного ставлення, бо в деяких випадках повістярі ХІХ – початку ХХ ст. використовують і вигаданих головних героїв для розкриття ідейно-сюжетних колізій творів ("Маруся" Марка Вовчка, "Червоный дьявол" і "Заклятий скарб" М. Старицького, "Захар Беркут" І. Франка, "Ярошенко" О. Маковея, "За сестрою" А. Чайковського та ін.); тоді виникає потреба визначити "відсоток" історизму в творі, що впливає на його віднесення до певного жанрового підвиду. Сюжет будується на документальних фактах. Художній домисел допомагає "оживити" картини минулого життя, відтворити образи тогочасних людей. Письменник має право робити деякі відступи, перестановки подій, але це не має викривляти історичної правди. Одна з основних вимог – історична достовірність зображуваного. Характерна риса композиції історичних творів – уведення у твір таких позасюжетних компонентів, як тексти історичних документів: наказів, уставів, законів, оголошень тощо.; ці документи можуть мати й сюжетне значення (тобто прискорювати, затримувати чи скеровувати в інше русло розвиток дії) [2, с. 190-191].

Спостереження над авторськими і стильовими тенденціями в підході до історичної теми показують, що великі й середні епічні твори на історичну тематику всередині жанрового різновиду іманентно поділяють на два типи: перший – це так званий вальтерскоттівський тип роману чи повісті, ґрунтований на подіях, що в них беруть участь вигадані герої, і другий – де основою виступає документ, історичний факт. У першому, отже, перевагу має художній вимисел, а в другому – домисел. З'ясуймо сутність цих двох термінів. Вимисел у літературі – народжена творчою уявою письменника, художньо трансформована дійсність. Домисел – дофантазовування, додавання до того, що насправді існувало чи існує, чому є документальне чи якесь інше підтвердження; він полягає в художній трансформації письменником відомого факту через діалог, пейзаж, портретну характеристику тощо. Домисел виступає допоміжним інструментом і стосується деталей, штрихів, на відміну від вимислу – фактично повного придумування істотного, визначального у творі. Найчастіше ці терміни стосуються біографічної, історичної літератури. Залежно від того, як створена письменником художня дійсність узгоджується з історичною, ширше – життєвою правдою, ведуть мову про обґрунтований, вірогідний чи невиправданий художній домисел [6, с. 211].

Значну частину творів історичної повісті ХІХ – початку ХХ ст. становлять ті, у яких вимисел переважає (його кількісний вияв збільшується до кінця ХІХ ст.). Якими причинами це було зумовлено? Ймовірно, перша з них – белетристична природа історичної повісті як жанру, а відтак – крок до розважальної прагматики. Друга – те, що разом із розважальністю, від творів О. Сомова ("Гайдамак", "Вывеска") до повістей К. Гриневичевої ("Шестикрилець", "Шоломи в сонці") істотно посилюється увага до внутрішнього життя персонажів, натомість їхня кількість зменшується порівняно, наприклад, із творами Г. Квітки-Основ'яненка, жанр яких, незважаючи на значний белетристичний елемент, офіційно визначений як нарис ("Головатый", "Татарские набеги", "Основание Харькова", "1812 год в провинции") або драматичні етюди ("Предание о Гаркуше").

На нашу думку, можна зробити попередній висновок про те, що в першій половині ХІХ ст. історична повість в українській літературі побутує як історично-художня (на це впливає класицистичне розуміння історії як анекдоту та перевага ліричної сюжетної лінії), згодом у творчості повістярів-романтиків, переважно київської школи, стає художньо-історичною (з особливою увагою до документальної основи, зокрема у висвітленні козаччини). Тут, напевне, слід згадати і про значний ступінь її тематичної єдності у той період, яку слушно спостеріг Д. Чижевський: "Великою мірою впливові... романтичної літературної та наукової традиції треба приписати всі козацькі теми довгих десятиліть" [13, с. 453]. Наприкінці ж ХІХ століття й на початку ХХ ст., зазнаючи впливу психологічної школи в літературі, історична повість виступає здебільшого як історично-пригодницька (твори О. Маковея, І. Франка, В. Будзиновського, А. Кащенка) та філософсько-історична (Г. Хоткевич, К. Гриневичева).

Зважаючи на викладені й проаналізовані вище базові ознаки жанру повісті, ми визначаємо історичну повість як її тематично-жанровий різновид. Твори, що до нього належать, здебільшого мають середній обсяг друкованого матеріалу (від 30 – 40 до 100 – 200 сторінок). Вони відзначаються тенденцією до зображення певної історичної епохи, проте вона виявляється зазвичай у використанні подій із життя головних героїв як сюжетної бази. Повнота, виразність та історична правдивість такого зображення будується на дедуктивному способі епічного мислення, коли конкретний випадок (описувані в творі події з життя особистості) є прикладом або наслідком специфіки історичної епохи. Ця особливість переносить головний аспект розгляду жанрової природи історичної повісті на сукупність якісних показників, відсуваючи критерій обсягу на друге місце порівняно зі способом та акцентуацією художнього узагальнення. Кількість сюжетних ліній у типовій історичній повісті ХІХ – початку ХХ ст., зображення внутрішнього світу персонажів, типи фактологічного матеріалу, спосіб нарації, оформлення композиційно-стильових рис (близьке до пригодницького жанру) та співвідношення домислу й вимислу модифікуються тут відповідно до однокомпонентної аксіологічної природи авторського задуму. Цьому жанрово-стильовому комплексу властивий переважно аналітичний спосіб логічної побудови композиційних елементів, але найкращі зразки його найповнішого жанрового вияву (твори 70-90-х років ХІХ та першої чверті ХХ ст.) мають риси високого рівня художнього узагальнення, спільні з історичною романістикою, незважаючи на збереження аксіоматичного впливу кількісних показників.

Література

  1. Акимов В. Где же искать ответ? // Звезда. – 1968. – № 5. – С. 210-211.

  2. Бандура О. Теорія літератури. – Київ, 1969.

  3. Горленко В. Ив. Франко. Захар Беркут // Історія української літературної критики та літературознавства. Хрестоматія. У 3 кн. Книга друга / Упоряд. П. Федченко. – Київ, 1998. – С. 192-194.

  4. Гуляк А. та ін. Деякі аспекти аналізу літературного твору. – Київ, 2000.

  5. Декс П. Семь веков романа. – Москва, 1963.

  6. Літературознавчий словник-довідник / Р. Гром'як, Ю. Ковалів та ін. – Київ, 1997.

  7. Лурье Я. Истоки жанра в литературе Древней Руси // Русская повесть XIX века. – Ленинград, 1973.

  8. Поспелов Г. Вопросы методологии и поэтики: Сб. ст. – Москва, 1983.

  9. Словарь литературоведческих терминов / Ред.-сост. Л. Тимофеев, С. Тураев. – Москва, 1974.

  10. Ткаченко А. Мистецтво слова: /Вступ до літературознавства/. – Київ, 1998.

  11. Утехин Н. Основные типы эпической прозы и проблема жанра повести. (К постановке вопроса) // Русская литература. – 1973. – № 4. – С. 86-102.

  12. Утехин Н. Некоторые закономерности развития жанра // Русская советская повесть 20-30-х годов. – Ленинград, 1976.

  13. Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). – Тернопіль, 1994.

  14. Эльяшевич А. Что есть повесть? // Звезда. – 1968. – № 5. – С. 144.

Loading...

 
 

Цікаве