WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Травестіювання жанрових канонів в українській мелодрамі кінця XIX – початку ХХ століть - Реферат

Травестіювання жанрових канонів в українській мелодрамі кінця XIX – початку ХХ століть - Реферат

Реферат на тему:

Травестіювання жанрових канонів в українській мелодрамі кінця XIX – початку ХХ століть

Будь-який літературний жанр, згідно з концепцією Г.-Р. Яусса, створює "горизонт очікування". Діахронічний підхід до вивчення того чи іншого жанру передбачає виявлення структурної домінанти, сталість якої перевіряється здатністю певного тексту до модифікації внаслідок уведення стороннього (чужорідного) сюжету у відповідні моделі [13, с. 103]. У зв'язку з цим дослідник висуває ідею "ієрархії жанрів", чергування яких здійснюється як постійна репродукція, запозичення сюжетів та функцій інших жанрів [13, с. 115]. Безперечно продуктивним є віднайдення міжжанрових зв'язків, які демонструють синхронний зріз літературної системи доби, що і зумовлює відповідне відсунення "горизонту очікування", несподівані трансформації звичайних сюжетних і структурних схем.

Помітні зміни відбуваються на зламі XIX – початку ХХ століть і з такими популярними в українській драматургії жанрами, як мелодрама, комічна опера, водевіль. Явище родо-жанрової дифузії впливає на літературний текст набагато швидше, ніж на доволі-таки консервативну глядацьку рецепцію.

Естетика мелодрами виявилася надзвичайно принадною до проникнення в інші (у традиційному розумінні "вищі") жанри літератури – трагедію, психологічну драму, романтичну повість, нарешті, призвела до зрощення з цими жанрами. Невипадково С. Фрейліх назвав мелодраму "провокатором високих жанрів" [11, с. 329]. Здатність мелодрами до трансформації зумовлена її подвійною природою: з одного боку, консервативністю фабульно-композиційних прийомів, амплуа дійових осіб, мовленнєвих засобів драматичної дії, а з іншого – здатністю абсорбувати чужі" тексти, ламати жанрові стереотипи. За влучним спостереженням С. Балухатого, "мелодрама належить до сталих драматичних форм з чітко означеним засадничим естетичним принципом, з "чистими" драматичними елементами та їх відкритою грою, окресленою художньо ефективною координацією композиційних прийомів" [1, с. 30]. Ця сталість генетично походить від сюжетної основи казки – міфу. Водночас технічна оздобленість мелодрами тяжіє до художніх прийомів попередників містерії – релігійної легенди, міраклю, мораліте [4, с. 70]. Звідти, мабуть, емоційна та моралізаторська "телеологія" мелодрами [1, с. 30, 40]. Водночас дослідники помітили варіативність як засадничу особливість тієї драматичної форми, яка "прищеплювалась" до актуальних культурних текстів доби. Наприкінці XVIII століття мелодрама наповнювалась змістом міщанської драми, згодом – колоритом романтичної драми, натуралізмом соціально-побутової драми. У ХХ столітті "мелодрама кореспондує з символічними гротесками, з експресіоністською та політичною драмою..." [4, с. 72].

На зламі XIX – початку ХХ століть виявилась тяга мелодрами до травестіювання жанрових канонів, власне, до внутрішньої полеміки із усталеними жанровими стереотипами, кліше, нарешті, до пародіювання своєї жанрової природи, точніше, загальноприйнятих уявлень про неї. До того ж у різних жанрових модифікаціях мелодрами зберігаються її формально-змістові ознаки: "...пристрасть як основа конфлікту, стала структура сюжету, типажність персонажів, риторика і повчальність, специфічні принципи організації мовлення" [8, с. 8].

Як зазначалось, фабульна основа мелодрами сягає коріннями до казки, міфу, прадавнього обряду ініціації. Звідти й продуктивність найпоширеніших сюжетних схем мелодрами: виборювання кохання крізь випробування та страждання без провини [8, с. 16].

Рушійною силою інтриги ставав випадок, розкриття якоїсь таємниці, що надавала розвитку дії загадкового, почасти містичного флеру. Зазвичай це сприймалося як романтичне офарблення, принаймні забезпечувало видовищність дійства. Більшість дослідників звертає увагу на генетичні відмінності таких споріднених жанрових форм, як мелодрама, комічна опера та водевіль. Спираючись на концепцію Дікінсона (Dickinson T. N. An outline of Contemporary Drama), Роман В. Кухар наводить ознаки трьох жанрів: "Водевіл* – форма, що виникла з веселих святкових співів, що датуються 15-ого ст.; до діялогу приєднується примітивна гра, а в загальний сатиричний тон цієї форми домішуються елементи популярної баляди;

Мелодрама – форма з елементами сенсаційної й сантиментальної п'єси і за своїми якостями належить до невисокого роду літературної творчості. За морфологією слова – драматична композиція в супроводі музики (мелос – музика, драма – дія). Згодом музичний компонент зовсім зникає й мелодрама перетворюється в конвенціональний фабрикат грубо перебільшених емоцій...

Комічна опера, або опера, перетикана розмовними елементами. Комічна опера не має ніякого відношення до комедії в клясичному розумінні слова; характеризуючи загально, – це популярна форма розваги в роді водевіла" [6, с. 107].

Не вдаючись у нюанси дефінітивних розбіжностей, візьмімо до уваги відмінність суто генетичного плану: мелодрама походить від просвітницької "нової драми", водевіль – від святкових співів, комічна опера, що сформувалась у XVIII столітті під назвою опера-буффа, ввібрала пародійно-викривальні інтенції інтермедій опери-серіа. Утім треба зазначити, що на рівні сценічної або ж читацької рецепції тієї чи іншої п'єси доволі важко відстежити певну жанрову своєрідність, враховуючи вплив існуючих стереотипів та постановочних традицій.

Рецептивна традиція вимагала від класичної української мелодрами реакції на соціальні й моральні нормативи та на їх порушення. Певна тенденційність, апеляція до "розуміючого глядача", вичерпно представлені в популярних наприкінці XIX століття мелодрамах І. Воробкевича ("Гнат Приблуда", "Убога Марта", "Новий двірник..."). Відповідно до жанрових вимог у п'єсах І. Воробкевича зберігається пісенна форма вислову персонажа, традиційні сюжетні схеми (випадкова перешкода в коханні, обдурення, розиграш...), динаміка інтриги, поєднання безпосередньої дії з наративом, несподівана щаслива розв'язка (причому, введений в оману герой, як, наприклад, двірник Танасій Токарчук у мелодрамі "Новий двірник", прозріває). Показово, що саме поняття "мелодрама" І. Воробкевич використовував стосовно до сентиментального характеру висловлювання. Невипадково у ремарках до деяких монологів ми зустрічаємо авторське означення способу вислову – "мелодрама" (наприклад, I акт у п'єсі "Новий двірник" завершується пісенним прощанням героя з оточенням, що випереджає ремарка "Пісня і мелодрама до кінця акту") [3, с. 159].

Слід додати, що традиційна мелодрама, як правило, мала додаткову характеристику, яка вказувала на тип конфлікту. Переважно це була вказівка на спорідненість з міщанською драмою (як у п'єсі Г. Цеглинського "Тато на заручинах". Міщанська пригода в 1 дії), характер розв'язання конфлікту (комедія, жарт, водевіль...), що відразу орієнтувало глядача на відповідну емоційну установку, створювало ілюзію накладання сюжету на традиційні схеми жанрової поведінки.

Варто простежити, як в українській мелодрамі перехідної доби визрівав іронічний, пародійний дискурс, що виникав внаслідок імплікованої у тексті полеміки з тими чи іншими жанровими стереотипами, переважно усталеним сприйняттям побутово-салонної оперетки, водевілю, драми становища і передусім романтичної повісті. Навіть побіжне ознайомлення з комедією на дві дії В. О'Коннор-Вілінської "Сторинка минулого" налаштовує на відмежовування двох жанрових моделей романтичної повісті і мелодрами. За зовнішніми ознаками п'єса нагадує салонно-побутову мелодраму, дія якої відбувається у міщанському середовищі 30-х років XIX століття. Привертає увагу загострена романтизація драматичного дійства, починаючи від списку дійових осіб, ніби перенесених із російської романтичної повісті 30-х років XIX століття. Імена персонажів п'єси стають насамперед знаком певного середовища, а по-друге, називають, як у комедії масок, домінанту характеру: Ардальйон – "метушлива людина", Адель (Аделаїда) – шляхетна, благородна, Никодим – переможець народів...

Свідомий пародійний акцент становить і збереження В. О'Коннор-Вілінською російської орфографії у назві п'єси: "Сторинка минулого". Саме під такою назвою вона була видрукувана у часописі "Сяйво", 1913, ч. 2 [Див. 5].

Варто згадати, що традиція внутрішньої полеміки з російською дійсністю, передусім пародіювання певних реалій, літературних явищ, мови, сюжетно-образного наповнення п'єси, її рецепції,.. була сформована в українській драматургії першої половини XIX ст. У такий спосіб І. П. Котляревський досягає шаржування, карикатурності, оцінюючи вплив російської мелодрами в діалозі про театр з "Наталки Полтавки", який імплікує полеміку між Котляревським і кн. Шаховським.

Loading...

 
 

Цікаве