WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Містицизм в європейській літературі. епоха після просвітництва - Реферат

Містицизм в європейській літературі. епоха після просвітництва - Реферат

Засоби "схоплення" істини

"Буття різного рівня можна схопити або концептами, або символами. Концепти безпосередньо стосуються дійсності: вони віддзеркалюють її. Символи ж, натомість, мають опосередкований стосунок: вони віддзеркалюють дійсність нижчого рівня і натякають на буття вищого рівня" [6, с. 129]. Перевага символу над концептом для містицизму очевидна. І літературі символ притаманний органічно, оскільки перетворює внутрішнє на зовнішнє і не обмежує змісту явища конкретними визначеннями.

Символ пройшов філософсько-естетичну еволюцію. Її найважливіші етапи: 1) "в платонівській онтології символ має ту саму структуру, що й буття" [6, с. 129]; 2) християнський середньовічний символ "втілюють ідеальними засобами" (Шеллінг); 3) барокова символіка – спроба звести крайнощі (догмат і експромт) у сприйнятті світу; 4) романтична символіка – чуттєве "притягання" істини; 5) модерний символізм – недогматизований шлях до істини.

Дотично з'ясовує природу фундаментального конфлікту епохи Просвітництва Т. Закидальський: символи вводять розум в оману тим, що не підкреслюють відмінності між предметами різного рівня. Літературний матеріал показує навіть навмисне стирання цих відмінностей. Отже, на тлі концепту як засобу раціоналізму бачимо позірну недосконалість символу як засобу містицизму, що виявляє швидше літературну недосконалість апофатичного образу, аніж неправомірність містики як такої.

Треба врахувати також, що "усі абстрактні образи, змістом яких є узагальнений досвід розуму та глузду, в містичному акті зняті" [5, с. 95]. На думку Н. Виноградової, залишається тільки індивідуальний підсвідомий шар інтуїції, що виражає дію глибинних інстинктів. Досвід рівня інстинктів стійкіший і є для суб'єкта непорушним, спростувати його логічно неможливо, наскільки б фантастичним і далеким від реальності він не був. Наприклад, інстинктивний образ без окреслених меж ("безмовної пустелі божественного ніщо" М. Екхарта, "жах безодні" Б. Паскаля, "прірва прірву удовольнить враз" – парафраз псалму Г. Сковороди, "Безмежне" (The Infinite) В. Блейка) став засобом апофатичного богопізнання і літературним "еквівалентом" мовчання. Катафатичне богопізнання конструює сюжетні ситуації, використовуючи традиційну або найновішу літературну техніку.

Б. Паскаль – Г. Сковорода: нові та старі жанри

Б.Паскаль в полеміці з Р. Декартом (проти раціональних аргументів існування Бога) поєднує сповідальну манеру св. Августина з есеїстикою М. Монтеня і пише "Думки". Щоб висловити містичний досвід, він не зміг відібрати жодного класичного жанру.

Сповідальна манера – це розважливий темпоритм, який утримує ланцюг: спогад-враження-аналіз-каяття-очищення в певній психологічній атмосфері. Уява – під контролем, оскільки це "та обманлива ознака людини, яка породжує всі помилки і керує ними, ознака, небезпечна ще й тим, що вона обдурює не завжди; інакше, якби неправда була їй властива постійно, вона стала би непогрішним способом для осягнення істини" [9, c. 24]. Б. Паскаль "бачить" не себе, а образ людини в метапросторі перед Богом. Він відсуває події власного життя, на противагу св. Августину, щоб споглядати Божественну присутність дистанційовано від свого особистісного Я і в максимальній безобразній чистоті. Тоді постає питання: про що сповідь? Про таємницю людини, яка "не знаючи себе, хоче пізнати Бога".

Математик і філософ, ставши монахом, трактує власну долю без пафосу надприродного втручання. Натомість Г. Сковорода завжди виправдовував "зверху" мудрість втечі від світу, оцінюючи середовище тільки стосовно себе. Сковородинівський егоцентризм – певний вид асоціального страждання і тривоги. Чи не тому він постійно закликав до спокою?

Б. Паскаль спокій облаштовував згармонізованими образами. Його праці "Геометричний розум" та "Про мистецтво переконувати" стали основою для фіксації містичних відчуттів. "Коли я міркую про короткочасність мого існування, зануреного у вічність, яка була до мене і буде після, – писав Б. Паскаль, – і про мізерність простору, не тільки того, що я займаю, а й того, що я бачу, простору, розчиненого в незмірній нескінченності просторів, що невідомі мені й не відають про мене, – я тремчу від жаху й питаю себе: чому я тут..."[9, с. 151]. Змальовуючи Універсум у стані містичного зосередження, він користується матрицею геометрії, лінії якої розчиняються під впливом чуттєвого дотику. "Раціональне пізнання є "покладанням певних меж", "визначенням" – там, де неможливо провести чіткої межі, розум губиться; тільки серце осягає бездонне, бо воно не "визначає", не "вимірює", а безпосередньо "торкається" реальності" [2, с. 118-119]. Отже, Б. Паскаль синтезує нову мову релігії і науки ще в передпросвітницькій культурі, застосовуючи її в літературному жанрі есе.

Скомпонований виклад рефлексій і містичних відчуттів, а також неприхована особистість автора, – все це виводить есе поза канони аристотелівської поетики. Завдання есеїста полягало у втримуванні стану "бути самим собою" перед впливом суто літературних "відходів" – класицистичної штучності, наприклад. Тому есеїст передбачає: рівного собі читача (чому сприяв Р. Декарт); інтимізацію бесіди (душевна атмосфера "доторкання" до тайни). Есе, отже, деконструює діалог (традиційний філософсько-літературний жанр), зберігаючи водночас його внутрішню діалектику.

Нерівноправність співбесідників (іронічно кажучи, у фокусі просвітницьких декларацій прав і свобод людини) очевидна в діалогах Г. Сковороди. Разом з усією парадигмою "сократичного діалогу". "Меніппової сатири", діатриби, солілоквіума, катехізиса, "пренія", "брані", християнської літургії, на думку Л. Ушкалова і О. Марченка, – вони віддзеркалюють "розуміння мислителем метафізичної істини як існування-в-істині в усій "непрозорості" останнього" [14 ,с. 122]. Метафізика – це не містика [10]. Тому застосовувати до неї атрибут "непрозора", означає змішувати дві галузі, або говорити про перевантаженість сковородинівського діалогу жанровою традицією. Л. Софронова назвала його "філософією лабіринту" [13] саме з огляду на співбесідника, до якого автор ставиться щонайменше із сократівською іронією.

Д. Чижевський також визнав, що діалогічна форма творів Г. Сковороди є лише суто зовнішньою прикрасою. "Лише зрідка учасники діалогу характеризовані індивідуально, але іноді автор, мабуть, забуває про їх особистість та вони в дальшому ході діалогу грають іншу роль, аніж доти. Запитання, що їх ставлять учасники, власне, не допомагають розвиткові думки" [15, с. 296].

Біографія мислителя, яку написав М. Ковалинський у межах агіографічного жанру, також засвідчує відсторонену людину, у якої спілкувальний рівень зведено до форми монологу, а мета – до повчання. Очевидно, з цієї причини учень-біограф не зміг передати безпосередніх вражень тих, хто слухав учителя.

Містика передбачає рух крізь невідомі психологічні стани, тому учневі потрібний учитель-провідник, який допомагає перебороти "жах безодні". Сковородинівські персонажі швидше соромляться невігластва, відчувають роздратування і нетерпеливість, аніж екзистенційний страх, адже учитель відкриває істину, віртуозно провівши їх власним лабіринтом.

Б. Паскаль, за логікою модерної людини, немовби поділяє містичний акт із опонентом-християнином. Його апофатична поетика – це численні натяки про невисловлене, це містична мить, яку він відчуває буквально на фізіологічному рівні – спазму дихання, тиску крові, неприховуваного хвилювання від присутності "біля-істини", ледь стримуваного психологічного шоку.

Ренесансна повага до тіла як неподільної цілісності з душею тут протистоїть середньовічній аскезі Г. Сковороди. Культурний консерватизм спричинився до появи багатьох лакун і, зокрема, відсутності еротичного містицизму. Це неренесансний тип релігійності, у якому відсутні літературні свідчення містиків-жінок. "Еротизм, так само, як і містичний досвід, – це завжди відсилання до реальності, що перебуває за встановленими границями, це рух, який виводить за межі профанного світу до сакрального простору" [7, с. 195-196]. Чому склалася така ситуація в українській культурі – це проблема наступного дослідження.

Loading...

 
 

Цікаве