WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Архетипна критика "Книги шкіців" Вашингтона Ірвінга - Реферат

Архетипна критика "Книги шкіців" Вашингтона Ірвінга - Реферат

Реферат на тему:

Архетипна критика "Книги шкіців" Вашингтона Ірвінга

Передтечією архетипної критики вважають порівняльну антропологію Дж. Фрейзера, який виявив елементарні, першоосновні моделі міфу та ритуалу, що повторюються посутньо в легендах та церемоніях багатьох культур. Водночас фундаментальною для архетипної критики є аналітична психологія К. Г. Юнга, що визначає архетип як „первісний образ", „слід пам'яті" про багаторазово повторювані паттерни (моделі) досвіду наших далеких пращурів або позасвідому „диспозицію", яка структурує нашу свідомість. Відтак архетипи творять „колективне несвідоме" людського роду, яке відбивається у міфах, релігії, снах, фантазіях і, звісно, в художній літературі.

Літературознавча архетипна критика, зімпульсована значною мірою працею М. Бодкіна „Архетипні паттерни в поезії" (1934), розквітла як самобутня тенденція в 50-60-х роках XX сторіччя. У ній термін „архетип" набуває значення частоповторюваних наративних структур, видів дії, типів характерів та образів, які часто знаходять у величезному масиві літератури, у міфах, снах-мріях, навіть в усталених формах соціальної практики. Такі архетипи, як вважають, віддзеркалюють універсальні, найпростіші, первісні моделі ментальності, що при ефективному художньому втіленні викликають глибоку й потужну реакцію в читача. Деякі критики відкинули юнгіанську ідею „колективного несвідомого" – для них, за словами Нортропа Фрая, ця теорія є „непотрібною гіпотезою", бо повторювані архетипи просто „є", „існують", „незважаючи на те, як і звідки вони з'явилися".

Г. Найт, Р. Грейвс, Ф. Вілрайт, Р. Чейз і Дж. Кемпбел акцентують повторюваність міфологічних структур у літературі, що, на їхнє переконання, значно ближчі до першоосновних архетипів, аніж витончені витвори софістикованих письмовців. Зокрема тема „смерть – відродження", на їхню думку, є „архетипом архетипів", бо вона закорінена в циклічний колообіг життя, дуже часто трапляється в примітивних культах „вбивства царя", міфах, де боги вмирають, аби відродитись, численних інших творах, також у Біблії, Дантовій „Божественній комедії", Колріджевій „Пісні про старого мореплавця" тощо. Найчастіше в літературі спостерігаються такі архетипи: небесне сходження; пошук батька; образ „Рай – Аїд"; Прометеївський герой-бунтар; цап-відбувайло; богиня землі та фатальна жінка [8, p. 3].

Н. Фрай в „Анатомії критики" (1957) розвинув „свій" архетипний підхід, скомбінувавши типологічну інтерпретацію Біблії та концепцію уяви (imagination) У. Блейка. Вчений виходить з того, що тотальність літературних творів конституює „самодостатній літературний універсум", сформований упродовж багатьох сторіч людською уявою для того, щоб інтегрувати „ворожу" або „байдужу" природу до стійких архетипних форм, які слугують для задоволення людських (гуманних) бажань і потреб. У „літературному універсумі" Н. Фрай розрізняє чотири головні міфеми, що відповідають чотирьом порам року і задіяні в чотирьох основних жанрах: комедії (весна), романтичному творі (літо), трагедії (осінь) і сатирі (зима) [8, p. 2]. Література ж, як така, постає в п'ятьох первинних видах: міфічному (панування невитісненого міфу); романтичному (домінанта надприродного, казкового, легендарного); високоміметичному (герой – не такий, як інші, але залежить від соціуму; звідси епос чи трагедія); низькоміметичному (герой дорівнюється оточенню) та іронічному. Причому останнє повертає увесь цикл знову до міфу, тобто маємо самодостатній літературний колообіг [3, с. 232-258]. Архетипи ж у Фрая актуалізуються в апокаліптичній („бажаній"), демонічній („небажаній") та аналогічній (міметичній) символіці. Далі, звісно, в гру вступають індивідуальні особливості митця [4, с. 110-117].

Водночас у 50–60-х роках з'являються ґрунтовні праці з „онірії першоелементів" Г. Башляра, Ж-П. Рішара та „нумінозності міфів" Дж. Дюрана, де масштабно виявлено всілякі актуалізації в літературі архетипів землі, води, вогню, повітря. Приміром, у Г. Башляра онірія Землі охоплює амбівалентні афекти „зсередини – супроти", „мале – всесвіт", а також „комплекс Іони", архетип Дому, печери, лабіринту, скелі, кореня тощо [1]. Наприкінці XX сторіччя до архетипної критики щільно дотикаються дослідження нової генерації „Женевської школи". Ж. Старобінські діагнозує певні психічні стани персонажів з опертям на „вищу силу" [10, р. 11-12]; подібно П. Брюнель, висвітлюючи міфологічність символістів (і, звісно, не лише їх), спирається на методологічні засновки архетипної критики [9, р. 399-411].

Такий багатющий досвід стане нам у пригоді в подальшому аналізі творів американських романтиків, зокрема „Книги шкіців" В. Ірвінга, що в цьому плані містить доволі цікавий матеріал.

Почати б з архетипу самості (Selbst), що, за Юнгом, є центром несвідомого та організуючим принципом особистості. „Самість" – це, так би мовити, і недиференційована єдність людського єства, й інтегрована єдність чи мета життя індивідуума. Вона – чи не найпотужніший архетип, що структурує людську свідомість, особистісне „Я", прагнення до цілісності, отже, досконалості. Релігійні символи – особливо мандала, трійця, хрест і т.д., а також образ батьківщини – часто є виявами самості-єдності в людській практиці, зокрема в художній літературі.

У „Книзі шкіців" архетип самості виступає передовсім в образах і сюжетах „рідного дому", „рідної території", „батьківського огнища". У момент, коли Дж. Крейон, відпливаючи до Англії, востаннє бачить американський берег, його охоплює глибоке чуття туги за рідними, близькими людьми і острах перед невідомою чужою країною. Не дивно, що і в Англії герой-наратор чи не найбільше милується ідеальним Брейсбрідж Голлом – центром родинної благодаті, де на повний зріст постає архетип самості. Отже, порушена „самість" при відплитті до Англії тут-таки відновлюється в картинах сімейного щастя. І не тільки в них. У „Гордості села" юна красуня відмовляється їхати з коханим офіцером і, не вагаючись, інстинктивно пристає до батьківської домівки, що маніфестує дію і зазначених раніше чинників, і архетипу самості-єдності. Подібно у „Легенді про сонну лощину" розкішна молодиця обирає собі чоловіком не „чужака", а „свого", хай і забіякувато-гультяйського парубка. З іншого боку, індіанці в Ірвінга сповна дотримуються традиції „своєї", „сакральної" території – ідеалу, в якому чи не найчистіше виявляється Selbst (архетип самості), що почасти пояснює „непоступливість" індіанців білим колонізаторам, відтак їхню трагедію в Америці.

Утім був і зворотний бік медалі. К. Юнг у праці „Душа і земля" стверджував, що архетип – це „хтонічна частина душі", пов'язана з природою, землею, світом, із яких ми виросли і які стали нашими головними архетипами. Тому, уточнює Юнг, американці, що порвали із рідною землею (Європою), порушили сув'язь із своїм несвідомим, отже, цілком закономірно, абсорбували щось нове. „Чужа земля асимілює завойовника" – ось велика психологічна істина [6, с. 156]. І хоча американці зберегли свій європейський образ завдяки суворому пуританству, вони все-таки зазнали впливу-контамінації з боку індіанських духів, архетипів, традицій. Тому, за Юнгом, сучасний американець – це європеєць з душею індіанця та манерами негра [6, с. 156].

Гадаємо, однак, що К. Юнг дещо спрощує малюнок. Бо „сучасний американець" має свою самобутню історію, традиції, отже, й несвідоме. Тож коректніше було б сказати, що американці – своєрідна людність, яка поєднує в собі європейське, індіанське, африканське, азійське начала Проте індіанський вплив на американця К. Юнг зобразив точно. Це прегарно відчувається і в двох френосах В. Ірвінга, де новоанглійські колоністи, жорстоко розправляючись з індіанцями, самі часто потерпають від власних екстрем та усвідомлення неспокутуваного гріха – вбивства людей заради Бога! Так само, В. Ірвінг недвозначно охудожнює думку, що часто „дикий індіанець" морально й духовно виявлявся вище від „освіченого європейця", а розумне запозичення індіанських надбань першопоселенцями допомогло їм вижити в нових умовах.

І все-таки архетип самості призводить і до певної апорії. В. Ірвінг, як вже зазначалося, – нащадок шотландських іммігрантів у США. Через героя-наратора він спершу озвучує свою тугу за „американським домом", надалі ж, опинившись в Англії, він ідеалізує короля Шотландії та уславлює Брейсбрідж Голл. За Юнгом, – принаймні, Юнгом „Душі й землі", – виходить, що спершу в „Книзі шкіців" актуалізується „американський" архетип самості, потім – „шотландський" аналог, що є абсурдом. Подібні недоречності юнгіанства підказали деяким критикам (тому ж Фраю) відкинути „історичну пам'ять" архетипу і постулювати останній як архаїчний образ, що просто „є". Пізній Юнг (скажімо, часу „Відповіді Йову") зізнавався, що він „не знає" генези архетипу, а це спричинилося до заперечення юнгіанства як „містифікації" (Р. Вейман). Останнє, певен, – інша крайність, бо К. Юнг посутньо означував „архетип" як „можливість", „диспозицію", яка організує певну свідомість, а культурно-національний досвід її носія вже конкретизує цю диспозицію. Тож архетип самості, як потужна диспозиція, актуалізується в Ірвінга в образах американської та шотландської (англійської) конкретики.

Loading...

 
 

Цікаве