WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Топос дороги: поетика, рецепція (Проза Володимира Винниченка) - Реферат

Топос дороги: поетика, рецепція (Проза Володимира Винниченка) - Реферат

Подібну роль виконує деталізований малюнок шляху в оповіданні „На пристані" і зупинки на ньому в оповіданні „Раб краси". Дорога тут – описовий стрижень, чинник сюжетної організації. Ці два твори можуть бути сприйняті і осмислені як модифікація одного мотиву і увиразнення тотожної психологічної конструкції. Перший створює панораму суспільної проблеми, пояснює її, деталізує. Тут дорога має виразні персоніфіковані ознаки, що заступають буквальну описову атрибуцію: „А „земляки" все йдуть та йдуть... Обкрадені, обідрані тими, хто має силу обідрати, вони йдуть продавать себе, свої сили, своє здоров'я, своє тіло, сором, любов; вони йдуть найматися до ситих, розпутних, ледачих людей... І вони йдуть, сі люди; вони повинні йти... ніщо не може встояти проти страшного голосу нужди. І вони спішать. Куди? Хіба вони знають." [2, с. 394] Маємо, з одного боку, психологізований малюнок довкілля, з іншого – прикметно відсутні зображення облич, рухів, жестів людей. Дорога постає центральним персонажем, формантом структурної організації твору: будучи статичним елементом, вона визначає зображення індивідуального, трагічно замкнутого життєвого простору. З дорогою пов'язується вся парадигма художнього світу, оскільки паралельно актуалізуються проблематика – сконцентрований драматичний пафос – персоніфікована природа („Дніпро задумливо плюскає ...хвилями", „Сонце червоне, як засоромлена дівчина, ховається і лукаво виглядає...", „Сонце ліниво сідає", „Дніпро... хмуро хмуриться" [2, с. 394-406]) – люди, чиї зовнішні риси на тлі посиленої емоційності виглядають цілком зайвими.

Друге з названих оповідань – „Раб краси" – містить фрагмент життя на дорозі. Ті ж заробітчани продовжують свою нескінченну путь, однак світ цього твору занурений у дещо загублений простір, повз який проходять сотні „наймачів, прикажчиків, мужиків". Тут важливим є відокремлення героя, який фізично належить до світу заробітчан, однак прагне усамітнення. Топос дороги тут має символічне значення: у свідомості людини існує безпосередній зв'язок між зовнішньою атрибуцією шляху та особистою трагедією. Саме тому варто полишити предметний простір, як внутрішній світ починає рефлексувати іншими емоціями, домінантою яких стає життєствердний, оптимістичний настрій:

... Василь знов виходив далеко-далеко у поле, так далеко, що тільки ледве видно було різнокольорові вогні станції та сіре сяєво над городом. Ніч ласкаво приймала його в свої широкі обійми й любовно посміхалася йому зорями... Про що він грав, тужливий син степів і праці?.. І жито журно слухало ті згуки, хиталось колосом і м'яко шепотіло з вітром, згуками і Василем" [2, с. 354].

Уся творчість Винниченка була свідомо спрямована на пошуки рівноваги, пошуку тієї сили, що могла б дозволити людині бути „чесною з собою". Тому і в цьому оповіданні спостерігаємо, як автор намагається розв'язати конфлікт „я і світ", „я у світі", „світ для мене". Герой твору стає вільним лише поза соціальною реальністю, зближеним з природою. Відокремлюючись від знака повсякденності – дороги, він асимілюється з гармонією світобудови.

Подібно творяться характери Тереня (персонажа однойменного оповідання), оповідача, який „зростав в степах", численного „населення" інших Винниченкових творів – для максимально правдивого зображення трагічних ситуацій, неподоланних суперечностей між потребами людини та можливостями її самореалізації автор використовує хронотопні засоби. Надаючи персоніфікованих рис предметним деталям, письменник досягає переконливого сугестивного ефекту, щоразу наголошуючи, що його пошуки шляху до ідеального світопорядку не мають відповідника в реальному житті. Тому зображені дороги переважно сприймаються як зумисно віддалені, ворожі, відчужені від особистого досвіду і того, хто про них оповідає, і того, хто їх спостерігає.

Інколи топос дороги виконує функцію композиційного центру твору, узалежнюючи наростання психологічної напруги від конкретно-описового фрагмента. Таку роль виконує дорога в оповіданні „Промінь сонця": дія „прив'язана" до шляху, яким конвой супроводжує арештантів до місця страти. Дорога символізує весь життєвий шлях і стає еквівалентом біографічного рівня, водночас розмірковування поручика Сидоркевича про дивне поводження одного з в'язнів спричиняють ототожнення предметної деталі (сонця) з константою екзистенційного плану. Одночасно роздуми про сенс людського існування обриваються пострілом, що мав перешкодити спробі арештанта врятуватися. Тут на площині хронотопу з'являється нове значення – дорога позначає ще одну перемогу сили (знакова природа конфлікту сили з красою, конфлікту, присутнього в різних формальних варіантах у кожному Винниченковому творі). Частково бачимо показово-сецесійний тип світосприйняття, домінантою якого є контрастний настрій, тут – окреслений особистою причетністю до смерті іншого та одночасно потребою психологічної відокремленості від трагічної ситуації.

Отже, переконуємося в поліфункціональності одного з елементів часопросторової організації малої прози Винниченка. Незалежно від способу текстової проекції, топос дороги поєднує універсальні параметри структурування художнього світу: рівні образотворення, психологічної мотивації характеру, його емоційної, поведінкової рефлексії.

На рецептивному рівні хронотопу дороги належить досить важлива роль. За Р. Інгарденом, „читаючи твір „речення за реченням" і виконуючи у кожній фазі описані попередньо складні дії, щораз маємо безпосередньо і живо присутню тільки тієї хвилини читану частину твору. Інші його частини („раніші" і „пізніші") насправді не зникають зовсім з поля нашої актуальної свідомості, однак самі не присутні вже так живо, якщо ми не чинимо спеціальних актів для їхнього нового оживання" [5, с. 182]. Власне наскрізна присутність малюнка дороги чи згадки про неї в процесі читання стає засобом активізації сприйняття або „спеціальним актом оживання". Завдяки цьому читач мимоволі стає частиною інтриги, опосередковано – подієвої, безпосередньо – психологічної. Нанизування деталей часопросторового плану поступово синтезує текст як такий з множинністю його сенсів до естетичного континууму в свідомості читача. Хронотоп дороги мотивує спосіб існування тексту одночасно як естетично-інформативної категорії, як еквівалента предметного світу і як способу проектування діалогічної парадигми літературного факту. Цей хронотоп сприяє акумулюванню „психологічного часу" (Р. Піхманець [7, с. 133]): те, що відбувається на дорозі, постає у сприйнятті таким, що існує безпосередньо, максимально впізнавано і суб'єктивно. Читач може „вчуватися" і співпереживати з тими драматичними ситуаціями чи подіями, що становлять фактичну основу твору, незалежно від того, яка реальна часова проекція описаного і сприйнятого.

Оскільки в малій прозі Винниченка з формантом дороги пов'язані трагічні моменти існування особи, то в сприйнятті цих творів обов'язково актуалізується сугестивна пам'ять, роблячи предметну деталь знаком того емоційного переживання, яке вона вперше викликала. Тобто, „вживаючись" у масив художніх світовідчувань, які формуються після прочитання, поступово компонуємо семантику дороги як поетикально-рецептивного знака. У значеннєвому полі дорога проектується на усамітнення, трагічне відчуження від реального оточення, онтологію буття в екзистенційному вимірі, а також пов'язується з моментами впізнавання об'єктивного-суспільних обставин існування людини. Будучи більше чуттєвою, ніж фактично-описовою, символіка дороги спричиняє зближення читацького досвіду з досвідом автора. Актуалізуючи персональні асоціації, дорога прибирає значення смислового стрижня, що впорядковує всі поетикальні чинники, синхронізує існування твору як знакової структури та способу читацької самопричетності до мистецького акту творення.

Література

  1. Бахтин М.М. Формы времени и хронотопа в романе // Вопросы литературы и эстетики. – Москва, 1975.

  2. Винниченко В. Краса і сила. Повісті та оповідання. – Київ: Дніпро, 1989.

  3. Див.: Гнідан О. Д., Дем'янівська Л. С. Володимир Винниченко. Життя. Діяльність. Творчість. – Київ: Четверта хвиля, 1996.

  4. Денисюк І.О. Розвиток української малої прози ХІХ – поч. ХХ ст. – Львів: Академічний експрес, 1999.

  5. Інгарден Р. Про пізнавання літературного твору // Слово. Знак. Дискурс. – Львів: Літопис, 2002.

  6. Див.: Компаньон А. Демон теории. – Москва, 2001.

  7. Див.: Піхманець Р. Психологія творчості. – Київ: Наукова думка, 1991.

  8. Хализев В. Е. Теория литературы. – Москва: Высшая школа, 2000.

Loading...

 
 

Цікаве