WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Топос дороги: поетика, рецепція (Проза Володимира Винниченка) - Реферат

Топос дороги: поетика, рецепція (Проза Володимира Винниченка) - Реферат

Реферат на тему:

Топос дороги: поетика, рецепція (Проза Володимира Винниченка)

Як і кожне визначне явище, творча манера Володимира Винниченка не надається до вичерпного, тим паче однозначного тлумачення. Зміна кута сприйняття певного твору чи проблеми, актуалізованої автором, модифікація контексту інтерпретації спричиняє потребу нового прочитання або нововідкривання ніби знайомого тексту. Таке до певної міри тенденційне читання підтверджує тезу А. Компаньона про те, що цей процес має „характер вчування, самопроекції, самоототожнення" [6, с. 169] і тут читач „вільний, повнолітній і незалежний; його мета не стільки зрозуміти книгу, скільки зрозуміти себе самого через посередництво книги; але й книгу він може зрозуміти лише настільки, наскільки завдяки їй розуміє сам себе." [6, с. 169-170] Можливо, саме тому письменницькі феномени досліджують максимально ретельно, у різних проблемних площинах, що кожен інтерпретатор відкриває актуальні для нього особистісні проекції художнього світу на реальне сприйняття цього світу та його потрактування.

Зазвичай художній світ твору (творів) моделюється на основі власне авторського світовідчуття, словесного закорінення його моментального естетичного стану, формально спирається на подію, факт, явище реальної детермінації, однак на рецептивному рівні дає змогу робити спостереження-узагальнення значною мірою гіпотетичні, ймовірні у певному форматі. Один із елементів дослідження художнього твору, а саме його мікропоетикальний складник, дає перспективу для оптимального зважування формально-змістової сутності твору з проекцією на сугестивне та раціональне сприйняття, і далі – на параметри контекстного вивчення деякої проблеми.

Одне із дослідницьких припущень стосується привабливого з багатьох міркувань чинника структурування художнього матеріалу: топосу дорогив певному текстовому масиві. Залучення до аналізу кількох творів одного автора дає підстави проводити мікротипологічне зіставлення з тим, аби звести окремі образи до певної системи. Мала проза В. Винниченка пропонує досить цікавий ґрунт для сприйняття та інтерпретації знакового сенсу дороги як константи кількарівневої організації художнього світу прозового твору.

Якщо погодитися із твердженням, що рання проза В. Винниченка стала основою для розгортання епічно-драматичного мислення автора впродовж творчого шляху [3, с. 94], то варто було б зупинитися на розширенні семантики дороги як емоційно-екзистенційного форманту. Обмеживши коло аналізу лише малою прозою, зосередившись на самодостатності власне цього фрагмента у творчому спадку В. Винниченка, можна спостерегти деякі закономірності фокусування картини світу завдяки хронотопізації із визначеним закоріненням знакових еквівалентів реального чи реально-психологічного плану.

Досліджені М. Бахтіним особливості організації часопростору художнього твору розвинуті в континуумі ранньої прози В. Винниченка. Серед домінантих ознак хронотопу знаходимо своєрідне функціонування часу та простору: „Час згущується, стискається, стає художньо зримим; простір інтенсифікується, втягується в рух сюжету, історії." [2, с. 5] Будучи засобом ототожнення світу автора – світу твору – світу читача, хронотоп постає у багатовимірності свого виявлення безпосередньо в тексті. До того ж В. Халізєв зазначає, що „часові начала словесної образності мають більшу конкретність, ніж просторові: у складі монологів і діалогів зображений час і час сприйняття більшою чи меншою мірою збігаються і сцени драматичних творів (як і споріднені з ними епізоди в оповідних жанрах) фіксують час із прямою, безпосередньоюдостовірністю." [8, с.213] З іншого боку, просторово-часові категорії гармонізують рецептивний конфлікт: описані колись події, що природно відбувалися на значній дистанції від моменту сприйняття їх читачем, постають на одному психологічно-сугестивному рівні. Цікаво, що мала проза Винниченка – це комплекс чинників, які, виступаючи епізодично або виконуючи функцію поетикальної деталі, детермінують творчість автора як сучасну, радше актуальну з позиції епохальної віддаленості моментів творення і сприйняття. Власне топос дороги постає одним із таких чинників. Ситуативне виявлення дороги дає підстави типологізувати широку часову панораму: всі описані види узгодження реального та художнього часу є в оповідних жанрах Винниченка. Скажімо, параметри біографічного часу виступають у творах, де відцентровою характеротворчою константою є оповідач – „Антрепреньор Гаркун-Задунайський", „Зіна", „Момент", „Терень"; ознаки історичного часу виявляються в дебютному оповіданні „Краса і сила", а також в оповіданнях „Біля машини", „Контрасти", „Салдатики!", „Дим"; до певної міри екзистенційний час закорінюється в „Зіні" та „Моменті". Крім цього, такі формальні параметри часу, як форманта року, доби, співіснування площин минулого – теперішнього – майбутнього фіксують розвиток сюжету переважної більшості творів.

Описовий елемент – дорога – виконує двояку функцію: з одного боку, організовує, синхронізує, впорядковує сюжет, скеровуючи його розгортання в бік подієвості чи психологізації; з іншого – створює семантичне поле для інтерпретації тексту. Топос дороги виступає своєрідним ключем відмикання наступних текстових фрагментів, зчеплення нанизаних описових одиниць і подальшої трансформації на різних рівнях сприйняття ситуації, події або відтінку настрою. Щоразу оповідна структура узалежнюється від малопримітної деталі, і чи не найчастотнішою серед інших є саме зображена або згадана дорога. Вже перше оповідання – „Краса і сила" – демонструє елементи нового стилю в літературі, проголошує полеміку з реалістичним каноном. І тут зауважуємо цікавий, характерний для письменника прийом – спроби створення ментального портрета, певного характеру, феномен якого може бути наразі лише спостережений, але не осмислений. Для малюнку-натяку важливою є деталь в експозиційній частині: „Тихо на вулицях з плетеними тинами, тихо на головній вулиці .., скрізь тихо. Вийдеш на головну вулицю, що гін на троє тягнеться з одного кінця міста до другого, дивишся праворуч – тихо, пусто й нікого нема; глянеш ліворуч – тин, дереза і нікого нема; куди не глянеш – тихо, пусто, тільки вітер тихенько шелестить та грається листям" [2, с. 21]. Символіка назви твору, назви міста, де відбуватимуться події, розкривається рецепцією дороги як знаку порожнечі, маргіналізованої присутності людей та їхнього світовідчуття. Порожня, аперсональна дорога – містечкова вулиця ототожнюється з моральною, духовною порожнечею, готує ґрунт для адекватного сприйняття персонажів, ходу їхніх думок, несподіваних, малопередбачуваних вчинків. Тобто описовий атрибут зовнішнього світу стає одночасно константою характеротворення, формування подієвого темпу та визначення настроєвого рецептивного поля.

В іншому творі функція дороги є центральною і для сюжетотворення, і для компенсації мінімальної подієвості максимальною емоційною експресією. Драматично напружена ситуація оповідання „Біля машини" концентрується довкола реального просторового знака: пан і селяни пов'язують кожен у свій спосіб саме з дорогою певні сподівання. Для молодого економа дорога – спосіб розрахуватися з людьми за їхню працю, і тому він нетерпляче вдивляється в далечінь. Для селян дорога – формальний означник способу життя, глибини злидарювання, а також еквівалент ненависті до всього, що діється довкола. Саме тому зведена до мінімуму описова консистенція дороги лише посилює психологічну напругу: „... Ґудзик ... то підійде до паровика, байдуже ніби подивиться на дорогу, що йде до села, то знов вертається назад, злий і похмурий" [2, с. 68]. Кожний наступний епізод синхронізує підкреслену статичність краєвиду (з дорогою ототожнюється весь життєвий простір) із наростанням агресії натовпу: „А по дорозі ... ані лялечки", „По дорозі ні душі". Отже, дорога позначає реальний впізнаваний світ і виконує функцію настроєвого каталізатора – формально те, що нічого не відбувалося і призвело до спалаху емоцій, до діяльної ненависті. Серед провідних ознак новели „нового типу психологізму" І. Денисюк виокремлює зміну характеру сюжету: „Він стає внутрішнім і відбиває динаміку людських переживань, душевних станів, діалектику почуттів ... Багатометражність старого оповідання змінив один сповільнений кадр, але дуже напружений. Постає проблема компенсації, увиразнення одних компонентів за рахунок інших" [4, с. 154]. В оповіданні „Біля машини" засобом сповільнення динаміки розвитку подій є фрагментарний описовий елемент. Значною мірою посередництво дороги спричиняє поляризацію у зображенні персонажів: невласне-пряма мова пана, зміни його настрою підкреслено деталізовані, натомість малоперсоніфікована юрба постає атрибутом емоційності без коментарів. Топос дороги організовує світ твору та рефлексії над ним – якщо безпосередньо не визначає позицію, яку мав би посісти читач, то незаперечно її умотивовує.

На думку М. Бахтіна, певний аспект хронотопу виявляється в його „прикріпленості" до конкретного місця, яке своєю чергою позначає рівень спорідненості людини зі світом. Оповідання Винниченка завдяки специфічній організації сугестивно-подієвої консистенції художнього світу демонструють цілковиту відчуженість особи від реальних обставин свого існування. Особливо це помітно в низці творів, які умовно об'єднані присутністю оповідача і насиченістю психологізованого зображення. У таких оповіданнях топос дороги є засобом гармонізації системи „людина – світ" або посилення відчуття дисгармонії, окремішності. Авторський відступ, зокрема в експозиції оповідання „Зіна", концентрується довкола символічного образу дороги, що постає у сприйнятті універсальною величиною і не лише формує реальний світ, характер персонажа, його ситуативне „дивування з себе самого" (В. Винниченко), а й модифікує жанрову природу твору. При першому прочитанні видається, що предметна розповідна основа спричиняє розвиток канонічного фабульного сюжету, у якому домінантна позиція належить події, однак своєрідний образ часопростору дає підстави сприйняти оповідання як зразок прози екзистенційної. Семантика дороги відчитується не буквально: „Ви уявіть собі: я родився в степах. Ви розумієте, добре розумієте, що то значить „в степах"? Там, перш усього немає хапливості. Там люди, наприклад, їздять волами. Запряжуть у широкий, поважний віз пару волів, покладуть надію на бога і їдуть. Воли собі ступають, земля ходить круг сонця, планети творять свою путь, а чоловік лежить на возі і їде. ... А навкруг теплий степ та могили ... Там кожний знає, що скільки не хапайся, а все тобі буде небо, та степ, та могили. А чоловік собі їде, не псуючи крові хапливістю, і, нарешті, приїжджає туди, куди йому треба." [2, с. 474] Осердям твору є переломна психологічна ситуація, коли руйнується стереотип світовідчуття у свідомості людини. Образ степової дороги надає конкретній ситуації позаперсональності, філософського осмислення, проектує досвід автора через подію в житті героя на особистий досвід читача. Цей експозиційний образ руху в стані незмінності, спокою, передбачуваності увиразнює психологічний конфлікт, пояснює, чому з'явився момент „дивування", чому ординарна ситуація спричинила настрій відчуженості від оточення, яке видавалося звиклим і непровокативним. Отже, топос дороги функціонує як показник гармонії в системі „людина – природа" і стає причиною емоційного дискомфорту спілкування персонажа з реальним особистісним оточенням.

Loading...

 
 

Цікаве