WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Шляхи трансформації образу Дон Жуана в європейській драматургії ХХ століття - Реферат

Шляхи трансформації образу Дон Жуана в європейській драматургії ХХ століття - Реферат

Реферат на тему:

Шляхи трансформації образу Дон Жуана в європейській драматургії ХХ століття

Новітня доба є особливим етапом в історії функціонування традиційних сюжетно-образних утворів. Поява нових онтологічних реалій, небачені раніше темпи соціально-економічного, науково-технічного, культурно-мистецького розвитку, суспільно-політичні катаклізми світового масштабу, ускладнення соціально-психологічної структури особистості людини ХХ ст. стимулюють активне звертання митців останніх десятиліть до міфологічних сюжетів і образів у пошуках універсальних, загальних, позачасових психоповедінкових моделей – своєрідних еталонів, за якими людство могло б звірити екзистенційний досвід Нового часу. Водночас вплив означених чинників викликав не лише „перерозподіл" провідних ролей у світовій літературній традиції і появу в ній нових „фаворитів" (таких, приміром, як образ Орфея, що зазнав найбільшого мистецького ангажементу саме в літературі ХХ ст.), але зумовив і низку істотних змін у характері функціонування таких її структур-„ветеранів", якою майже чотириста років був образ Дон Жуана.

Питання про специфіку трансформації образу Дон Жуана в літературі Новітньої доби не є новим чи мало розробленим. Різних аспектів переосмислення функціонально-сутнісних характеристик образу невтомного шукача любовних насолод торкалися у своїх працях численні дослідники, серед яких є вагомий доробок і представників східнослов'янської науки про літературу (Л. Агапової, М. Амусіна, Є. Волощук, Д. Затонського, Н. Мазепи, А. Нямцу, А. Очмана та інших). Утім поза увагою науковців залишилися деякі істотні грані процесу трансформації цієї естетичної сутності (проблеми жанрології, вплив „великих" мистецьких систем та художніх стилів тощо), заакцентувати які ми й маємо намір у межах цього наукового викладу.

Оскільки на тлі низки пізніших жанрово-родових модифікацій теми іспанського звабника своєю первинністю, неперервністю і тривалістю розвитку вирізняється драматична донжуаніана, саме вона дає найповніше уявлення про специфіку трансформації, що її образ середньовічного перелюбника зазнав у літературі Новітньої доби загалом.

Основні шляхи трансформації образу Дон Жуана в драматургії ХХ ст. пролягають у тих самих напрямах, що й в епічній (ліро-епічній) традиції відповідного періоду, і пов'язані передусім з адаптацією:

1) системи часопросторових (а також національно-культурних та соціопобутових) параметрів цього традиційного матеріалу до буттєвих реалій середовища-реципієнта;

2) комплексу психоповедінкових (ментально-психологічних, поведінково-мотиваційних тощо) та аксіологічних характеристик власне образу Дон Жуана.

Однак якщо магістральні шляхи оновлення темпорально-географічних та соціально-побутових координат матеріалів про легендарного спокусника є спільними для епосу і драми (повна / часткова, відкрита / прихована адаптація-осучаснення), то для оновлення особистісних вимірів легендарного персонажа драматична донжуаніана – з огляду на художню своєрідність драми як роду літератури (відсутність розгорнутого авторського мовлення, коротку тривалість сценічної дії, особливу сконцентрованість і напругу сюжетних колізій), а також помітне тяжіння драматичних версій до збереження усталеної фабули і системи дійових осіб – потребує застосування спеціальних художніх прийомів – таких, які дали б змогу адаптувати матеріали про знаменитого звабника до екзистенційного досвіду та духовних потреб людини ХХ ст. без руйнації канонізованого подієво-змістового комплексу.

За таких умов чи не єдино можливою сферою оновлення семантики традиційного матеріалу стає система логіко-смислових зв'язків всередині сталого утвору. Основним способом переосмислення психоповедінкових характеристик класичного Дон Жуана стає прийом іронічного парадоксу, використання якого становить основну типологічну ознаку т. зв. „драматургії парадоксу", яку дослідники вже давно розглядають як самостійний напрям у театральному мистецтві ХХ ст. і з якою пов'язана більшість новітніх драматичних версій донжуанівської теми (від Б. Шоу до М. Фріша, Едв. Радзінського, Вен. Єрофєєва, Л. Жуховицького).

У контексті донжуанівської традиції Нових часів парадокс використовують як такий спосіб внутрішнього осучаснення образу середньовічного перелюбника, при якому оновлення комплексу морально-психологічних та поведінкових властивостей і системи ціннісних орієнтацій легендарного персонажа відбувається через „вивертання" – найчастіше іронічного чи пародійного – сформованого в попередні епохи літературного канону. У „драматургії парадоксу" образ легендарного перелюбника у своїх онтолого-аксіологічних характеристиках традиційно є носієм відмінного від загалу, чужорідного комплексу ментально-психологічних, світоглядних, поведінкових орієнтацій, внаслідок чого виникає специфічне для цього типу драми „порушення стереотипу спілкування" [3, с. 156] і характерне „випадіння" [1, с. 12] легендарного персонажа з конкретної екзистенційно-соціумної ситуації чи системи ціннісних орієнтацій середовища-реципієнта.

Один із найяскравіших прикладів такого способу переосмислення сутнісних характеристик образу знаменитого перелюбника в драматичній донжуаніані ХХ ст. подає комедія швейцарського письменника М. Фріша „Дон Жуан, або Любов до геометрії" (1953, друга редакція – 1972).

Свою версію світової теми про Дон Жуана М. Фріш розв'язує у формі п'єси-параболи. Зберігаючи традиціоналізовані часопросторові параметри матеріалів про легендарного перелюбника, швейцарський письменник надає їм умовно-архаїзованого характеру: місцем дії твору стає Театралізована Севілія, часом – Епоха красивих костюмів. Завдяки такому типові хронотопної організації твору у версії М. Фріша відбувається накладання "великого" і "малого часу", і художня реальність п'єси перетворюється на модель сучасного авторові суспільства, у межах якої скоцентровані та художньо загострені ті ж явища і конфлікти, що існували й у синхронній письменникові дійсності.

Відповідно до параболічності подієвого плану твору та свого ідейного задуму М. Фріш, зберігаючи первинні соціопобутові та національно-історичні виміри образу Дон Жуана, істотно оновлює комплекс його ментально-психологічних характеристик. У п'єсі швейцарського письменника колишній брутальний перелюбник постає як інтелігент ХХ ст., уособлення чару насамперед чоловічої інтелектуальності й чоловічого розуму, потенційно здатного підірвати світобудову [4, с. 82], а не лише примітивної чоловічої сексуальності, як це здебільшого траплялося у традиції попередніх століть.

Відмовляючись у такий спосіб від стереотипізованого уявлення про систему ціннісних орієнтацій знаменитого життєлюба й адаптуючи ментально-психологічні характеристики цього популярного персонажа середньовічної міфології до тих змін, що сталися у структурі особистості людини ХХ ст., М. Фріш показує Дон Жуана, сферою екзистенційних зацікавлень якого є інтелектуальна діяльність, а не безкінечний пошук нових чуттєвих насолод. Враховуючи специфіку побутових звичаїв Новітньої доби, М. Фріш змальовує героя стародавніх переказів не як вільного "мисливця" за жінками, а, порушуючи "стереотип спілкування", як принадний об'єкт для сексуального полювання жіноцтва, жертву приписів соціально-обрядового реґламенту та побутових стереотипів чоловічої поведінки. У такий спосіб М. Фріш порушує надзвичайно актуальну для мистецтва ХХ ст. проблему збереження сутнісної ідентичності індивіда, об'єктивна наявність якої в системі особистісних характеристик ренесансного героя визначала перманентну конфліктність його взаємин із суспільством. Ця проблема у своїй новітній інтерпретації – як неприйняття нав'язуваних суспільством ролей – вперше яскраво оприявнилася в комедії Б. Шоу "Людина і Надлюдина".

Розвиваючи ідеї Б. Шоу, М. Фріш ще більше загострює контрастність тих різнорідних "цілостей значень" ("całosci znaczeniowych") [5, с. 370], об'єднання яких в один концепт лежить в основі парадоксу як такого, а в комедії Фріша надає добре знаному образові легендарного іспанського звабника несподіваного філософського, психологічного, морально-етичного звучання: швейцарський письменник не лише змальовує Дон Жуана, який не любить жінок, але й пропонує для ренесансного героя цілком конкретну екзистенційну альтернативу – любов до геометрії. Ця специфічна онтолого-аксіологічна домінанта виокремлює образ головного героя комедії М. Фріша із соціумного загалу, представники якого – незалежно від статі, порушуючи канонізовану систему логіко-смислових зв'язків – переймають поведінкові пріоритети середньовічного гедоніста: перелюб, що в традиції минулих століть був екзистенційною прерогативою Дон Жуана, у комедії швейцарського письменника змальовано як цілком буденне, рутинне явище в житті тих героїв, які зазвичай виступали уособленням високої моральності, доброчинності й цноти (батько Дон Жуана, Командор, Донна Ельвіра, Донна Інез). Про типовість цього явища серед чоловічого загалу свідчать необережні висловлювання командора Севілії Дона Гонзало, старого Теноріо – батька Дон Жуана, священика отця Дієго, які настільки добре обізнані з контингентом повій із закладу звідниці Селестини, що пізнають Міранду лише по голосу. Ціннісні орієнтації жіноцтва щодо "пошуку кількості задоволення" рельєфно проступають у словах Донни Ельвіри, коли вона заявляє своєму коханцеві отцю Дієго, що не зобов'язувалася зраджувати чоловікові лише з ним. Ця ледь завуальована декларація практики перелюбу, що відбиває загальну моральну розбещеність, характерну для звичаїв "великого часу" комедії М. Фріша, знімає ексклюзивність традиційних поведінкових домінант легендарного звабника, закономірно диктуючи й відмову від розуміння донжуанізму лише як "етики кількості" і вимагаючи реалізації ширшого, філософсько-світоглядного змісту цього "вічного" образу, при якому нескінченний пошук нових чуттєвих насолод виступає тільки однією з можливих конкретно-історичних форм вияву загального суспільного нігілізму ренесансного персонажа. Урахування цього фактора примушує митців ХХ ст., й М. Фріша також, відмовити ренесансному героєві в поведінковій настанові на пошук кількості задоволення, оскільки в умовах тотального занепаду моральності Дон Жуани Новітньої доби лише у такий спосіб можуть виявити свою нонконформістську сутність і зберегти особистісну винятковість. З цього погляду любов до геометрії – як те начало, що дає підстави для адекватної екзистенційної самореалізації героя комедії М. Фріша, – виступає лише нетрадиційною формою вираження традиційної для цього персонажа світоглядної непокори, неприйняття ним стереотипів поведінки та моралі відповідного соціально-історичного середовища.

Ця антитеза властивих для аксіологічних орієнтацій класичного Дон Жуана чуттєвих поривань індивіда та інтелектуальних зацікавлень особистості, притаманних героєві комедії М. Фріша, визначає оксюморонність – як поетикальний вияв логіко-смислового парадоксу – тих концептів, що об'єднуються у назві твору і презентують як альтернативні дві діаметрально протилежні моделі соціальної поведінки: готовність зректися власної індивідуальності та прийняти нав'язувану суспільством роль, тобто стати власне Дон Жуаном, і прагнення зберегти особистісну ідентичність, знаковим виявом якої у контексті цього твору виступає "любов до геометрії".

Loading...

 
 

Цікаве