WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Парадигма солярних образів в українській писемності i половини XIX століття - Реферат

Парадигма солярних образів в українській писемності i половини XIX століття - Реферат

За християнською традицією Сонцем Правди, Сонцем називають Христа. Ця символіка має свої початки з книг пророка Малахії [7, с. 465]. Саме в такому значенні використано цей образ у „Повчанні Володимира Мономаха". Князь навчає молитви, яка закінчується словами: „Просвіти очі мої, Христе Боже, дав мені єси світ твій красний" [20, с. 36]. Шевченко у поезії ставить проблему, чи буде правда на землі?! То ж, прагнучи до її розв'язання, пророкує: „Не зійде сонце", або „Сонце йде і за собою день веде". Згадаймо, що і в бароковій шкільній драмі Христос представлений як „Сонце правди" [11, с. 19].

За народними повір'ями українців, коли насниться людині захід сонця, то щастя може відвернутися від неї [4, с. 495]. Ще наприкінці ХІХ століття побутували уявлення, що „сонце вночі перебуває на тому світі, і там воно бачить людей, засуджених за різні гріхи" [4, с. 498]. Отже, після заходу сонця настає пора доби не лише темна, а й таємнича, пов'язана з потойбіччям. До людини з цією порою приходить смуток. Саме таку картину змалював Микола Костомаров у поезії „Стежки". Поет також привносить у текст вже згадувану рецепцію давніх вірувань про Сонце, яке опускається в море. [4, с. 498]: „Спускалося сонечко за зелену гору, // Протягнувся туман по синьому морю; // А по зеленій луці молодець блукає, // Смутний походжає, пісеньку співає" [22, с. 141]. Співзвучний мотив є й у його поезії „Полтавська могила" [22, с. 152]. Поет свій народ називає „Дажбожими онуками" (читай сонцепоклонниками) у поезії „Співець Митуса", використовуючи образність „Слова о полку Ігоревім".

Можна припустити, що А. Метлинський, ще навчаючись у Харківському університеті чи працюючи в університетській бібліотеці, читав латиномовний „Арктос древніх світил" Стефана Яворського, виданий у друкарні Києво-Печерської лаври 1690 року. Це – панегірик, присвячений Варлааму Ясинському, який був ректором Києво-Могилянської академії і багато зробив для відновлення цього закладу після воєнної розрухи. Зробімо текстологічні порівняння:

Арктос"

Стефана Яворського

Що діється на небесах!"

А. Метлинського

Чим для неба є світила,

Тим для світу – примаси,

Осявають землю й світять.

Похмурий стає місяць,

коли не осяюють його

промені сонця.

Що діється на небесах!

Блищить все небо у зірках!

І зірочки так ясно сяють,

А сонце гляне – і зникають.

Та завтра потемніє час,

Що радує сьогодні нас!

Рецепція давньоукраїнського твору вчувається і в згадці М. Метлинським старовини, яку оспівує ліричний герой. Адже колись правдиві події, яскраво освітлені сонцем, були частиною бурхливого життя, а сьогодні герої тих часів у потойбіччі, про що нагадує місяць – нічне світило.

Цікавий образ сонця є і в пісні „Небо" ще одного поета-романтика XIX століття – Михайла Петренка. Йдеться про образ сонця-щастя. Ліричний герой мріє літати високо, як сокіл, а в світі ласкавих зірок та сонця втопити горе – розчинитися у щасті. Думаємо, тут маємо відгомін стародавньої міфеми про сокола. Адже в давньоукраїнській міфології сокіл – символ бога Рода, охоронець „живого вогню" та Дерева життя. Це той, що приніс на землю іскри небесного вогню. За народною традицією, сокіл летить назустріч південному, теплому, зігрітому сонцем вітру [5, с. 412-413]. Усі ці характеристики образу є і в „Слов'янській міфології" М. Костомарова, що дає підстави гадати, що і його сучасник М. Петренко був знайомий з описаними вище міфологемами [10, с. 96-99]. До того ж, образ сокола, з якого південний вітер здуває старе пір'я, сокола, який „тричі випірений", омолоджений, трапляється і в давньоукраїнських творах, що були відомі в Україні в першій половині XIX століття, – „Слові о полку Ігоревім" та „Повісті про Акира Премудрого" [17, с. 61].

Солярними мотивами пронизана одна з ранніх поезій М. Костомарова „Кульбаба". Відомо, що народ наділяв кульбабу магічними властивостями [4, с. 435]. Вочевидь, Костомаров і взяв за джерело народні погляди на цю рослину, подібну обрисами на сонце. Образ кульбаби, яка розквітла в передзим'ї, автор порівнює із сонцем, яке „кидать нас не хоче", прагне звеселити людину спогадами про травневі погожі дні. Сонце – це дар Божий, життєдайний початок усього сущого, зокрема і людського життя, водночас є і Божою Мудрістю, яка провіщає, що всьому свій час [22, с. 170 - 171].

Одним із провідних мотивів українських поетів-романтиків є сирітство. Тяжку долю сироти автори змальовують на тлі Божої благодаті – краси природи, сонячного світла, любові. Мабуть, має рацію Т. Бовсунівська, зауважуючи, що розвиток антиномій, заснованих на відтворенні почуття любові, якому протистоїть „сирітство", знаходив своє місце у творчості всіх поетів-романтиків [2, с. 297- 298]. Прикладами можуть послужити поезії „Дитина-сиротина" А. Метлинського, „Зозуля" та „Весна й зима" М. Костомарова, „Далеко од родини..." М. Петренка, „На вічну пам'ять Котляревському" та „На Великдень, на соломі..." Т. Шевченка.

І, насамкінець, декілька геніальних звернень до Сонця як до Бога Т. Шевченка. У поемі „Кавказ" це нищівна інвектива, спрямована проти тиранії Російської імперії, зокрема в запитанні: „Чом ви нам // Платить за сонце не повинні!" [252, с. 345]. Або апокаліптичне застереження землякам, де „сонце не гріло б смердючого гною", щоб схаменулися, аби не стати перед Богом в останньому суді непростимо грішними, коли „дим хмарою заступить // Сонце перед вами // І навіки прокленетесь / /Своїми синами" [25, с. 349-350].

Отже, українська класична поезія першої половини ХІХ століття ввібрала в себе солярні теми, образи, топоси, якими насичений оптимістичний український фольклор та давньоукраїнська література ще від часів Дажбожих.

Література

  1. Аполлонова лютня. – Киев, 1982.

  2. Бовсунівська Т. Історія української естетики першої половини XIX століття. – Київ, 2001.

  3. Василенко А. М. Міфологічні номінації: лексико-семантичний аспект // Наукові записки Ніжинського державного педагогічного університету ім. Миколи Гоголя. – Ніжин, 2001. – Вип. 1. – С. 60 – 62.

  4. Войтович В. Українська міфологія. – Київ, 2002.

  5. Густинская летопись // ПСРЛ. – Спб, 1843. – Т. 2.

  6. Задорожна Л. Метлинський Амвросій // Українська література у портретах і довідках. Давня література – література XIX ст. – Київ, 2000.

  7. Энциклопедия символов, знаков, эмблем. – Москва, 2001.

  8. Іваньо І. В. Філософія і стиль мислення Г. Сковороди. – Київ, 1983.

  9. Камінчук О. Поетика української романтичної лірики. Проблеми просторової організації поетичного тексту. – Київ, 1998.

  10. Костомаров М. Слов'янська міфологія. – Київ, 1994.

  11. Ласло-Куцюк М. Боги світла і боги темряви. – Бухарест, 1994.

  12. Літопис Руський. – Київ, 1989.

  13. Максимович М. Дні та місяці українського селянина. – Київ, 2002.

  14. Мільошин Ю. Сонце // Словник символів. – Київ, 1997.

  15. Пропп В. Исторические корни волшебной сказки. – Спб, 1986.

  16. Робинсон Б. Н. Солнечная символика в „Слове о полку Игореве" // „Слово о полку Игореве". Памятники литературы и искусства XI – XVII веков. – Москва, 1978. – С. 7 – 58.

  17. Сліпушко О. Давньоукраїнський бестіарій. – Київ, 2001.

  18. Слово о полку Ігоревім. – Київ, 1998.

  19. Срезневский И. Об обожании Солнца у древних славян // ЖМНП. – 1846. – ч. 51. – С. 36 - 60.

  20. 100 найвідоміших образів української міфології. – Київ, 2002.

  21. Ткач М. Володимирові боги. – Київ, 2002.

  22. Українські поети-романтики. – Київ, 1987.

  23. Українські поети-романтики 20 – 40-х років XIX ст. – Київ, 1968.

  24. Українські прислів'я, приказки та порівняння з літературних пам'яток. – Київ, 2001.

  25. Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 12 т. – Київ, 2001. – Т. 1.

Loading...

 
 

Цікаве