WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Парадигма солярних образів в українській писемності i половини XIX століття - Реферат

Парадигма солярних образів в українській писемності i половини XIX століття - Реферат

Реферат на тему:

Парадигма солярних образів в українській писемності i половини XIX століття

Образ Сонця як життєдайної сили природи, символічного втілення божественного має в українській літературі глибинне коріння. Учені XIX–XX століть відзначали активну присутність солярних образів, мотивів у літературі Київської Русі. Наприклад, Ізмаїл Срезневський 1846 року виступив із статтею „Об обожании солнца у древних славян", у якій розглянув, як культ Сонця відбився у „Слові о полку Ігоревім", ораторській прозі Кирила Туровського та у фольклорі русичів. Йдеться про звернення давньоруських письменників до образів Дажбога, Хорса, Велеса і Сварога 19, с. 36-60. У ХХ столітті розглядав цю проблему на матеріалі „Слова о полку Ігоревім" А. М. Робінсон, простежуючи, як у єдності язичницької та християнської традиції відтворювалися солярні мотиви і образ Сонця 16, с. 7-58. Своєрідність інтерпретації солярних мотивів, образів, алюзій простежується в давньоукраїнській літературі від часів Київської Русі аж до Г. Сковороди у праці М. Ласло-Куцюк „Боги світла і боги темряви" 11. Побіжно, серед інших образів, які характеризують українську романтичну лірику, у своїй праці „Поетика української романтичної лірики" (К., 1998) образ Сонця розглядає О. Камінчук, зауважуючи при цьому традиції давньоукраїнської міфології 9, с. 107-108. Але загалом щодо традиції солярних мотивів, образів, алюзій у їх розвитку від часів давньоруських до ХХ століття цієї проблеми в літературознавстві не досліджували.

Парадигму образу Сонця в українській літературі першої половини XIX ст. можна розглядати з урахуванням впливу світової й української міфології, фольклору та давньоукраїнської літератури XI–XVIII століть. Український поет кінця XVIII століття Г. Сковорода часто озвучує солярні мотиви, взяті із XVIII псалму „Псалтиря". Йдеться про фразу: „В солнце положи селеніе свое" 11, с. 14. Але, думаємо, що український філософ, як і його освічені сучасники, міг користуватися в розкритті образу Сонця і книгою „Символіка єгипетська" Єпифанія Славинецького, і „Symbola amoris divini" О. Венуса, у яких поєднано християнські, біблійні та міфологічні образи 8, с. 212.

Нова українська література початку XIX століття серед інших традицій давньоукраїнської писемності засвоїла також солярні мотиви, образи і топоси, символіка яких творить серцевину багатьох міфологій. На європейському континенті виділяються сонячні образи, взяті з античної міфології та з християнської традиції. У давньоукраїнській культурі сакралізація Сонця, як і в багатьох хліборобських народів, особливо помітна, навіть після прийняття християнства, в залишках язичницьких вірувань і в різних календарно-обрядових дійствах, пов'язаних з осіннім і весняним рівноденням та зимовим і літнім сонцестоянням 4, с. 495. Солярну символіку в українців мали хліб, вінок, орнаменти вишиванок, килимів, кераміки, де символом сонця є коло, хрест, розетки, восьмикутна зірка, свастика 20, с. 122. Сонце, за стародавніми уявленнями русичів, є найвеличнішим творінням богині Лади і бога Сварога. Опікунами божественного кола вважали Ярила, Семиярила та Коляду. У Володимировому пантеоні язичницьких богів, який був канонізований 980 року князем, солярними функціями виділялися Хорс та Дажбог. Дажбог свої функції реалізує у трьох іпостасях – весняній (Лада і Ярило), літній (Купайло), зимовій (Коляда) 13, с. 61. Щодо Хорса, то це язичницьке божество, як вважають дослідники, потрапило в нашу культуру із скіфських часів 21, с. 146. Згадується Хорс у „Повісті минулих літ" серед шести ідолів, яким поклонялися русичі 12, с. 47, й у „Слові о полку Ігоревім" 18, с. 37, „Житії святих мучеників Бориса і Гліба", Києво-Печерському патерику та в історіографічній прозі XVII століття, зокрема у „Густинському літописі" 5. У біографічному творі про Бориса і Гліба написано: „Радуйтеся, церкви, святосяйне сонце здобувши. Схід його завжди просвітлює во славу вас, мученики" 11, с. 37.

Опікуна земного життя, бога Сонця Дажбога названо в Іпатському літописі під 980 і 1114 роками. А вже у „Слові о полку Ігоревім" йдеться про русичів як Дажбожих онуків. Отже, наші пращури вважали себе сонцепоклонниками. Поклонялися здавна світлу і сонячному теплу під час своїх традиційних свят – влітку на Івана Купала. Вогонь, який розпалювали в ході купальських дійств, очищав і символізував тепло і світло сонця 4, с. 497.

Свято Купала не обходили своєю увагою українські письменники часів Київської Русі та XVII століття. Наприклад, осудливо описують язичницьке дійство Пантелеймон Кохановський у „Синопсисі" (1674), Іван Вишенський у „Пораді". Але свято дожило і до XX століття. Йдеться про „день торжества Сонця" у книзі „Дні та місяці українського селянина" М. Максимовича. „Воно, – зауважує дослідник, – при своєму сходженні грає, скаче і радіє – перемозі над силами тьми та смерті" 13, с. 122. Є фольклорні записи про Івана Купала в Україні і в таких українських письменників, як М. Костомаров, Я. Головацький, І. Нечуй-Левицький, П. Чубинський та Леся Українка.

Звернімось до поезій поетів-романтиків 20–40-х років XIX століття.

Левко Боровиковський також звертається до сонця, надаючи йому то часових ознак („Садилося сонце за синім Дніпром, // За сонечком вечір спускався") [22, с. 52], то використовуючи світило в порівнянні („Донське сонце, донська мати – // Царськая дитина") [22, с. 67], а то як складну метафору („Там ялину сонце пече, // А з гадини ропа тече") [22, с. 76], як у баладі „Вивідка". Тут маємо рецепцію міфів, за якими сонце виконує каральну функцію над злом, як, наприклад, у поезії „Арктос", яку написав наприкінці ХVІІ століття Стефан Яворський: „сонце загрожує землі карою", насилаючи спеку [1, с. 100]. Амвросій Метлинський у поезії „Дитина-сиротина" уживає образ сонця-свята. І контрастують йому сумна дійсність та безрадісне життя сирітки. Автор ніби поєднує святу християнську неділю і символ язичницького, прадавнього Бога Сонця: „І вийде сонечко, мов на весілля, // Червоне й гарне, як та рожа-квіт" [23, с. 145]. Сонце як джерело життя на землі – провідний образ у пісні А. Метлинського „В'язонько". Ліричний герой запитує, чому, коли осінь прийшла, то „Сонечко землю вже не пригріва?". І в'язонько молоденький відповідає, що „сонце тепло посилає", але на чужині „серце мені ниє..." [22, с. 13]. Маємо тут і фольклорні джерела образу. Як у прислів'ї: „Осіннє сонце гріє, як мачуха дітей жаліє" [24, с. 25].

Отже, поет уплітає солярний мотив, щоб посилити контраст щодо животворящої сили сонця. Для чужинця не гріє сонце на чужині. Подібні образи сонця і в поезії „Розмова з покійними" [22, с. 136].

Загалом у романтичній літературі першої половини XIX ст. сонце, місяць – атрибути пейзажу, на тлі якого передаються драми людських доль. Це символи, які беруть початки в міфології і християнській традиції. У поетичному доробку В. Забіли образ сонця має позитивну емоційну експресію. Протиставлення туги героя підсилює вранішнє сонце у віршах „Соловей", „Повіяли вітри буйні", „Два вже літа скоро пройде". Наприклад, у вірші „Соловей" образ сонця постає і як життєдайне джерело, і як протиставлення, де зійшло сонце – радість, а темна ніч – смуток. Водночас страждання героя таке сильне, що „Сонце зійде – я нуджуся // І заходить – плачу" [22, с. 251]. Любов героя зраджена, він, як та травиця без сонечка, в'яне. Суб'єктивізація образу животворного світила у вірші „Осінній вітер" В. Забіли має яскраво виражений експресивний характер. Ліричний герой бідкається, що його любов зазнала поразки. Цей лейтмотив проходить через усю його творчість: „Не так уже сонце світить // Не так воно гріє" [22, с. 276]. У спогадах героя про весну відчутна рецепція давнього міфу про сонце, яке йдучи спочивати вночі, опускається в море, що охоплює землю. Зберігся цей міф і в давньоруських казках. Про них згадує В. Пропп, посилаючись на праці відомого вченого XIX ст. О. Афанасьєва, який українські казки подав за матеріалами М. Максимовича, А. Метлинського, Л. Боровиковського, П. Куліша та інших українських письменників [15, с. 284]. В. Забіла, який спілкувався з багатьма із них, теж міг читати ці матеріали.

З прадавніх часів затемнення сонця віщувало нашим пращурам біду. Це повір'я відбилося у „Слові о полку Ігоревім". Про нього згадано як про передвісника поразки в літописах. Стефан Яворський звертається до цього знаку сонця у вже згаданій поезії: „Сонце і місяць віщують людям лихо своїм затемненням..." [1, с. 101]. Давньоукраїнський поет використав повір'я як паралелізм, наголошуючи, що хиби священика – такі ж негативні явища в суспільстві, як і затемнення у природі.

Порівняння якогось явища із сонцем підносить його вагомість у художніх творах. Як, наприклад, у прислів'ї: „Сонце усміхається, наче дівчина весною" [18, с. 25]. Йдеться про рецепцію обожнювання сонця в поезії романтиків першої половини ХІХ століття. Той же Амвросій Метлинський у вірші „Рідна мова" відродження рідної йому мови (української) звеличує порівнянням зі сходом сонця: „І як сонце із-під хмари // – Рідне слово ізійшло" [22, с. 137]. Зауважмо, що поет вважав мову стабілізаційним і формотворчим чинником, який дає значний імпульс народові в його розвитку [8, с. 197]. Тарас Шевченко в поемі „Єретик" використовує образ борців проти неволі, єретиків, називаючи їх „синами сонця правди" [25, с. 289]. Образ „сонця правди" подає поет і в поезії „Заворожи мені, волхве".

Loading...

 
 

Цікаве