WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Пошуки національної ідентичності в умовах постколоніалізму - Реферат

Пошуки національної ідентичності в умовах постколоніалізму - Реферат

Реферат на тему:

Пошуки національної ідентичності в умовах постколоніалізму

Питання національної ідентичності гостро актуалізується у ситуації постколоніалізму. В українському суспільстві початку 90-х погляди на проблему національної самототожності хитаються від заперечення будь-яких іноземних впливів та орієнтирів до "ідеологізації" західноєвропейської, американської культури як взірця. Спробу культурологічного аналізу постколоніальної свідомості здійснює у своїй творчості Юрій Андрухович, обігруючи ознаки культури "іншого", утверджуючи так інакшість, відмінність українського культурного простору.

У романі "Рекреації" (1992) автор реагує на постколоніальну ситуацію невизначеності, поєднуючи непоєднуване, розхитуючи усталені цінності та стереотипи. Руйнуючи ідею карнавалу, порушуючи основну його вимогу – збереження єдності, цілості, – автор передбачає для кожного з персонажів твору подорож у "свою ніч", вихід на "свою сцену". Один з героїв "Рекреацій" – Юрко Немирич – здійснює візит у минуле України часів Австро-угорської імперії. Ознаки Дунайської монархії тут занижуються за допомогою гротескного та іронічного зображення персонажів давно "померлої" імперії. Для персонажа роману Юрка Немирича цей час, відповідно, є чужим, "мертвотним". Так автор озвучує своє швидше іронічне, ніж абсолютизуюче ставлення до старої Дунайської монархії, яка, проте, пов'язується для Юрія Андруховича з не найгіршим періодом української історії: "Апологія небіжки Австрії... для мене починається зі ствердження, що саме завдяки їй у безмежному мовно-національному різноманітті світу збережено український складник. Це сталося, можливо, й попри її волю, однак нас уже не було б сьогодні, якби не вона" [1, с. 7]. І все ж це ставлення до Австрійської монархії не ідеалізується. Отже, через визнання ролі австрійського минулого в нашій історії здійснено й спробу відмежувати, утвердити "інакшість" України.

У романі "Московіада" Україна відмежовується від радянської імперії через утвердження відмінності українського способу мислення і буття від російського. Важливу роль у цьому "відмежуванні" відіграє персонаж роману – український поет Отто фон Ф. Героєві "Московіади" автор призначив роль блазня на "остаточному спектаклі вмираючої Імперії. Місце дії вистави – серце конаючої держави, її столиця Москва. Час дії – "судний день", останній день перед остаточним розвалом Союзу. Образ блазня, як відомо, визначальний у творчості Юрія Андруховича. У перших номерах журналу "Четвер" Ю. Андрухович називає новий час Епохою Блазня (після Епохи Бога та Епохи Короля). Блазнювання як літературна поведінка (перевертання цінностей, прийняття зухвалих поз, фарс) характерне загалом для творчості учасників групи "Бу-Ба-Бу". З'явившись у поезіях бубабістського періоду, образ комедіанта, блазня переростає в амбівалентний образ поета – "короля-блазня" в романі "Рекреації". У "Московіаді" обігруючись, розділяється амбівалентна категорія "короля-блазня" на два незалежні один від одного образи – короля Олелька Другого та "блазня" – поета Отто фон Ф.

Фінальна сцена роману – роздум-звернення Отто фон Ф. до короля – позбавлена гумору, іронії, гри та пропонує читачеві серйозні висновки. Завершальний епізод роману демонструє, для чого потрібна була уся попередня розвага, гра автора з персонажем. Реальна Україна близька та рідна поетові, він повертається до неї, "до болю справжньої", "нічим не захищеної від Сходу..." [4, с. 245]. Король, "далекий" від України, натомість, опиняється на місці "блазня", тоді як "блазень"-поет здатен прийняти серйозне рішення та здійснити рішучий вчинок. Він проходить усі жахи Москви, наповнюється ними і остаточно звільняється, лише пустивши собі кулю у скроню. Автор грається з персонажем, підводячи героя протягом усього твору саме до цього вчинку. Герой, що досі функціонував у творі як засіб авторської гри, має прийняти "самостійне" рішення. Знищивши опудала-символи імперського шовінізму ("Іван Грозний", "Катерина Друга", "Ленін", "Дзержинський"), кічові символи-стереотипи імперської шляхетності та героїзму ("Суворов", "Мінін-і-Пожарський"), персонаж знімає маску блазня та здійснює остаточний вчинок – вдається до самогубства. Отже, "блазень" зникає, а додому повертається "коронований" поет. Нікому не потрібний, "злий, порожній", він, однак, є крихітною частиною свого народу, адже, як зазначається у тексті, "тепер майже всі ми такі" [4, с. 246]. Фінальна сцена демонструє потребу кардинального розриву з Імперією. Автора турбує не лише географічна, політична свобода України. Психологічна залежність набагато загрозливіша. Можливо, саме тому герой роману повертається додому, лише пройшовши через символічне самогубство?

Отто фон Ф., як персонаж постколоніального твору, є засобом авторської гри з міфами, стереотипами, ідеями та ідеалами Імперії. Однак, як свідчить фінал роману, гра з Державою є й засобом ідентифікації героя з Україною. Те, що знеособлює персонажа, з іншого боку служить його самоідентифікації. Персонаж-маска повертає собі обличчя, наклавши на себе руки, пориваючи так з впливом Держави заради одного – аби нарешті повернутися додому. Про індивідуалізацію персонажа ми, звичайно ж, говорити не можемо. Хоча й міра "свободи внутрішньої" перемагає брак "зовнішньої свободи", особистість у романі відсутня (зрозуміло, що вибір героя – це теж гра, умовність). Емоції, оцінки, висновки героя реалізують гру з Імперією, крізь яку постійно проступає образ постколоніальної України. Суб'єкт авторської гри – Отто фон Ф., здавалося б, знівельований Державою, адже цілком відповідає стилю її життя, перебуваючи в постійному стані сп'яніння, бездіяльності та пасивності. Однак присутність українського поета в Москві дозволяє авторові наголосити "інакшість" України, відокремити її від Росії, зігравши на контрастах. У пам'яті персонажа постає Україна, не співвідносна з навколишньою абсурдністю. Герой ідентифікує себе з нею у спогадах. Пивбар на Фонвізіна, наприклад, за "старими галичанськими уявленнями" персонажа обов'язково має бути "затишною і сухою печерою на старовинній брукованій вуличці, де на вивісці симпатичний Чортик із округлим від зловживань кендюшком, де тьмяне світло, неголосна музика, а кельнер уживає незбагненне словосполучення "прошу пана" [4, с. 135-136]. Натомість пивбар виявляється незрозумілою конструкцією, "збірною-розбірною пірамідою, щось наче ангар посеред великого азійського пустиря... Ангар для пияків" [4, с. 136]. Персонаж відмежовується від союзної "братської сім'ї", роздумуючи про абсурдність імперської ідеї поєднати в собі непоєднуване. "Бо що єднає тебе з узбеком за стіною, крім стіни?... Що єднає тебе з кожним з них і з усіма іншими?" [4, с. 144], – запитує себе Отто фон Ф., стверджуючи цими запитаннями очевидність різниці. Пародійно й саркастично звучить після цього аргумент Юри Голіцина на захист об'єднавчої ідеї: "Кожен з нас однаково дихає, п'є, кохає, смердить" [4, с. 144]. У жорстких інтонаціях, однак з неприхованим жалем, говориться в романі про українців, уподібнених до "цих суворих північан", про сплячих по московських вокзалах "енків", нещасних і вбогих: "Чомусь почали народжуватися інші українці – свиноокі, з невиразно заокругленими лицями, з безбарвним волоссям, яке існує тільки для того, щоб вилазити. Вочевидь, природне бажання наших предків якомога швидше випнутися у великороси призвело до певних пристосуванчих мутацій" [4, с. 148]. Аргументи про "Пилипа Орлика й козацьке бароко", "Веделя і заквітчаний барвінком меч" в сучасній реальності виявляються мало ефективними доказами "за" історичну відмінність українського способу буття, мислення від російського [4, с. 148-149]. На тлі імперської абсурдності у фіналі роману чітко вимальовується образ "до болю справжньої України".

Оцінюючи географічно-політичне становище України в світі, Юрій Андрухович наголошує її історичну "розірваність" між Сходом (Росією) і Заходом (Європою). Україна, "гориста й горбиста на заході та північному заході, лісиста й болотиста на півночі, прилегла до двох відносно теплих морів на півдні... являла б собою цілком нормальний європейський зразок, ну хіба що трохи завеликий, – якби не схід:.. степ, рівнина, поле, Азія... Там, де Європа лише починала зводитися, проростати, конструювати, тої ж миті бунтувала Азія..." [3, с. 209], – так озвучує цю проблему персонаж роману "Перверзія" Перфецький. Подібним визнанням "незахищеності" України від Сходу закінчується "Московіада", та ж думка звучить у збірці есеїв "Дезорієнтація на місцевості". Загарбницька агресивна політика колонізатора, на думку Андруховича, є однією з основних причин сучасного занепаду багатьох галузей життя українського суспільства: час більшовицького режиму залишився в минулому, однак "совкізм" занадто щільно протягом десятиліть в'їдався в нашу землю, "стираючи грані", витворюючи свою псевдокультуру, створюючи позбавлені смаку, однакові міста. Цю мертву спадщину, що залишилася Україні від Імперії, Андрухович протиставляє європейській "спадковості", яка створила західну людину, культуру. У "Дезорієнтації на місцевості" йдеться, зокрема, про порушення відчуття спадковості, що замінюється сьогодні в Україні творенням нових міфів на основі уламків історичного минулого, про брак "відчуття форми", що теж сигналізує про втрату "спадковості".

Loading...

 
 

Цікаве