WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Національна і внутрішня самоідентифікація як спроба подолання конфлікту між “Світовою пожежею” й епохою “Золотого гомону” у ліриці Аркадія Казки (рефе - Реферат

Національна і внутрішня самоідентифікація як спроба подолання конфлікту між “Світовою пожежею” й епохою “Золотого гомону” у ліриці Аркадія Казки (рефе - Реферат

Використовуючи засіб енантіоморфізму, А. Казка створює систему образів і їхні віддзеркалення, значеннєво протилежні. Він проектує світ-відображення на реальний, визначене О. Марковою стосовно лірики М. Волошина як зіставлення того, що здається, і сущого [9, с. 34].

Негативна настроєвість образів світу реального орієнтує нас на певне сприйняття його як холодного, темного, похмурого: хуртовина – скажена, дим – кривавий, вітер – свище, використано й такі лексеми: "голод", "розпуста", "труп".

У змалюванні світу автор не використовує абстрактних закликів руйнувати все і йти до непевної ідеї, втіленням якої є "скажений вітер", а показує, що "всесвітня буря" наближає не до відродження, а до хаосу і страждань.

З цим світом контрастує світ паралельний, створений як головна модель сприйняття, світ-навпаки, де лунають великодні дзвони і постає "край краси й правди": хуртовина перетворюється на провідний дзвін, бездоріжжя – на рідну домівку, хаос – на елегії з чіткими правилами творення.

Дзеркало не тільки розмежовує два світи, але й унеможливлює взаємопроникнення з одного в інший, завдяки непроникності як одній із семіотичних потенцій, що підкреслюється віршами:

Елегій чарівних та знання любих втіх

Уже не знати нам у сніговім околі [2, с. 75].

Цікаво, що на початку твору автор вживає заперечний займенник "ніхто", а потім конкретизує – "ми", маючи на увазі український народ, адже "край краси і правди" – це Україна, що й читається з перших літер кожного віршового рядка сонета-акровірша ("ХАЙ ЖИВЕ УКРАЇНА"). Зрозуміло, що А. Казка вбачав мету українського народу у тому, щоб у світовій пожежі не загубитися самим і не загубити свою країну, картини якої відбиваються у дзеркалі. Захоплення ідеєю "скаженої хуртовини" і деструктивний синдром розбили дзеркало, і все переплуталося так, що ніхто вже не міг розрізнити, де апокаліптичні візії, а де храм, у якому правлять великодню службу.

Якби не було чіткої номінації конкретної держави, виникло б враження, що автор творить чергову країну-утопію як протиставлення дійсності, яка його не задовольняє. Але в А. Казки – це два реальні світи, які розташовані по різні боки одного дзеркала: над однією панує "кривавий смок", над іншою – великодній дзвін. Своєрідна боротьба Бога й Диявола, але просторове конструювання світу відбувається без протиставлення неба і землі, як у середньовічній мисленнєвій системі, хоча й змальовано шлях із кінцевим пунктом прибуття, який визначається моральними якостями ліричного суб'єкта [8, с. 246].

Ліричний суб'єкт А. Казки наче бачить цю епоху з якоїсь іншої точки, відокремленої від описуваних подій, але відчуває загибель не тільки цього світу, а й свою: "Настане повний величі...кінець..." За Е. Фроммом, "наділена свідомістю і самосвідомістю людина навчається виокремлювати себе із середовища, розуміє свою ізольованість від природи й інших людей. Це призводить потім до усвідомлення своєї безпорадності у світі й розумінню конечності свого буття, неминучості смерті" [17, с. 295]. Ліричний суб'єкт бачить не тільки свій кінець, а й смерть цілого людства, Землі, що, як і людина, має душу, а точніше – творчий дух, який є основою її життя:

Чи ж кине Землю творчий дух життя,

Й вона тоді лише тихенько дрогне,

Та хвиля, що порушить небуття,

Над мертвою небогою застогне? [2, с. 53]

Ліричного суб'єкта найбільше вражає те, що ніхто не помічає, як гине все, що всі наче зачаровані "кривавою загравою" і в гіпнотичному екстазі кидаються в полум'я. Бажання крові й смерті, що нагадує реакцію натовпу на гладіаторські бої з наступним перетворенням спостерігача на упиря, у Казки поступово трансформується в новітній апокаліпсис. Прагнення вбивств перетворюється на реальну смерть того, хто прагнув загибелі для старого світу й тих, хто не погоджувався з ритмом нового часу. Людство починає заздрити тим, хто помер, і вже не бачить того, що повинно бачити, тому й епіграфом взято рядки із сонета Мікеланджело: "Нічого не бачити – нічого не почувати".

Автор вже не виводить задзеркального світу: людина втратила здатність його побачити, тому й сонет має песимістичну назву: "Кінець". Але ліричний суб'єкт не вірить, що все завершиться саме тепер, тому кінцеві рядки звучать не як вирок, а як риторичне питання: "Й настане повний величі...кінець?"

Сфера функціонування образу кривавої заграви поширилась. Тепер він використаний як засіб, що контрастує з революційним фанатизмом, показує, що світова пожежа не згасне доти, поки всього не знищить.

Єдиним світлим образом, виведеним у творі, є Сонце, донькою якого автор називає Землю. Але цей образ епізодичний, швидше нагадує допоміжний елемент для посилення контрастності, чіткішого окреслення темряви, існує як спогад про те, що втратило людство, адже воно не замислювалося, що кривавий вершник, за яким воно пішло, веде до смерті, штовхає на знищення святого.

Бівалентність сприйняття світу (К. Фролова), яка визначала взаємоузгодження антонімічних пар, старого і нового в тексті, коли руйнування першого служило посиленням дефініцій нового, у творах А. Казки не відбивало традиційного поняття деструкції і виведення молодого, рішучого, революційно налаштованого героя. Поет створює взаємодію іншого ряду, а саме – недалеке минуле і теперішнє, що часто в автора моделюється як проекція в майбутнє. Перше з них часто світле, іноді надміру ідеалізоване, друге – категорично негативне. Теперішньому, в якому стерта межа між добром і злом, повинен протистояти інший світ, що несе протилежний заряд, близький до минулого, але не тотожний йому. Поділ світів за принципом дзеркала передбачає уникнення хаосу, розуміння темного і світлого, полегшує вибір ліричного суб'єкта, а також сприяє витворенню нової реальності, у якій перед нами постає не налякана, зневірена, жорстока особистість, а людина, впевнена у собі, людина, яка вміє мріяти і думати. Відповідно таке світосприйняття передбачало можливість зміни людини, її переродження, а точніше, рекреацію її душі.

Дисонанс у зображенні тогочасної епохи пояснюється ще й тим, що українські поети хотіли передусім не суспільних змін, а змін людської душі. Тому бурхливі стихії виступають часто тлом, на якому розгортається боротьба в душі ліричного героя. Реалії життя переносяться на внутрішній світ людини, а поняття "нова епоха" трансформується в поняття нової душі. Революція усвідомлюється не як помста, а як звільнення зовнішнє і внутрішнє (останнє – важливіше), що повинно призвести до відродження людського духу [6, с. 933], до благословення, яке сходить на людину, адже її душа стає вільною. Поняття волі окремого індивіда переноситься на поняття звільнення народного духу, як-от у "Золотому гомоні" П. Тичини. Його ліричний суб'єкт слухає, спостерігає:

Вслухався я в твій гомін золотий –

І от почув.

Дививсь я в твої очі –

І от побачив [14, с. 75].

Павло Тичина повторює біблійну істину про те, що той, хто вміє слухати, почує, а той, хто вміє дивитись, побачить, при чому ліричний суб'єкт вдивляється і вслухається у вищі сфери буття. Аркадій Казка до цих особливостей героя додає момент очікування, підсилюючи його виокремленням духу, фіксуючи його в момент пошуку, коли той також готовий почути "золотий гомін": "А дух мій, дух все жде, все прагне, слуха..." [2, с. 49].

Водночас ліричний суб'єкт спостерігає за Землею, намагаючись відчути її "творчий дух", розуміючи, що внаслідок загальної руйнації він може зникнути із Землі: "Чи ж кине Землю творчий дух життя..."

Попри те, що А. Казка однозначний у своєму трактуванні деструкції як такої, що не може навчити людину слухати, шукати, відбувається своєрідне роздвоєння, мотивоване позаконтекстуальним відбором подій: ліричний суб'єкт знає, що заклики руйнувати не можуть привести людину до прекрасного нового світу, але водночас його захоплює проголошена ідея вільності й рівності, яку він сприймає поза контекстом. Якщо ліричний герой бере гасло без контексту тих подій, у яких воно було проголошене, то дисгармонії між дійсним і бажаним немає. Саму ідею він переносить одразу на внутрішній світ людини, існування якого не потребує дефініцій у фізичному світі. Вони в поезії А. Казки починають існувати окремо. Виникає передчуття чогось світлого, нового, а точніше – очікування нового Месії і в ізольованому внутрішньому світі героя, і в Україні загалом.

Loading...

 
 

Цікаве