WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Рецепція французького сюрреалізму в українській літературі 1920-1930-Х років - Реферат

Рецепція французького сюрреалізму в українській літературі 1920-1930-Х років - Реферат

Реферат на тему:

Рецепція французького сюрреалізму в українській літературі 1920-1930-Х років

Сьогодні про сюрреалізм можна говорити як про конкретно-історичний художній напрям і як про особливий тип дискурсу чи самостійну філософію. Історія сюрреалістського руху починається 1922 р., коли один з дадаїстів Андре Бретон ініціює створення "Конгресу захисту й визначення перспектив Нового духу". Відмова Трістана Тцара брати участь у цій акції символізувала кінець дадаїстського експерименту в літературі. Перший маніфест сюрреалізму був опублікований 1924 р., але вже в дадаїстських журналах друкувалися тексти, які згодом були оголошені сюрреалістськими.

Серединою 1920 – початком 1930-х рр. датовано перші спроби ознайомити українського читача з новим явищем у світовій літературі. Ці поодинокі статті в пресі навряд чи можна назвати розвідками з історії ще молодого літературного руху або дослідженнями поетики сюрреалізму. Сюрреалізм був прямим нащадком Дада: він успадкував його нігілістичний пафос, але запропонував позитивну програму нового, надреального мистецтва. Дадаїзм був так само непопулярний в українському літературознавстві, і тільки Трістан Тцара міг би похвалитися публікацією в одному з численних футуристських альманахів "Семафор у майбутнє" (1922). Незважаючи на це, сюрреалізм був представлений українському читачеві саме як безпосереднє продовження дадаїзму, як один з останніх етапів розвитку літератури, породженої Першою світовою війною.

Одна з перших оцінок сюрреалізму як літературної групи чи школи належить в українській критиці А. Лейтесу, авторові скромної замітки "Сюрреалізм" в газеті "Культура і побут" за 30 січня 1926 р. [див.: 4, с. 5]. Критик подає дещо спотворений портрет сюрреалістів, явно утрируючи їхні симпатії до комунізму й російського пролетаріату. А. Лейтес ґрунтує свої твердження на маніфесті "Революція передусім і завжди!" (1925), не вказуючи його назви, але зазначаючи видання і точну дату появи (газета "Humanit" від 8 листопада 1925 р.). Ініціатором маніфесту виступила група Clart; це був перший крок до зближення сюрреалістів з Французькою комуністичною партією, яке, зрештою, і призвело до внутрішнього розколу руху. Очевидно, що саме цей маніфест спровокував статтю А. Лейтеса: між появою цих двох публікацій минуло ледве три місяці, хоча група сюрреалістів голосно заявила про себе вже кілька років тому. Саме ідеологічний момент визначив основні оцінки в замітці українського критика.

Маніфест у газеті "Humanit" А. Лейтес вважає першим серйозним і осмисленим учинком сюрреалістів: "Тут немає наплювательського анархізму, кафешантанного нігілізму і специфічного богемського трюкізму, що характерні для крайнього лівого флангу французьких поетичних угруповань. Сюрреалізм... категорично стає проти індивідуалізму і цілком переходить на ґрунт економічного матеріалізму. (...) Свою сюрреалістську літературно-інтелектуальну революцію... сюрреалісти не мислять поза проблемою пролетарської революції і свою остаточну літературну перемогу вони зв'язують з майбутньою пролетарською диктатурою у Франції" [4, с. 5].

Однак критик більше уваги приділяє дадаїзму, ніж власне сюрреалізму, щоб на тлі нігілістичного й неприйнятного для нього Дада відтінити позитивний сенс сюрреалістської програми. На його думку, дадаїзм був породженням "післявоєнної втоми і розслаблености" і водночас "кульмінаційною точкою інтелігентського літераторського наплювательства". Дадаїсти мали на меті "епатувати буржуа", але методи їх були одноманітними, а сам епатаж – безпринципним. У художніх спробах дадаїстів і сюрреалістів автор знаходить тільки один спільний момент – естетичний нігілізм. Згадані ним "Філіп Супо, Жорж Десень і разом з ними Луї Арагон... відкидають "логічний нігілізм" і шукають для себе твердих, солідних теоретичних міркувань" [4, с. 5]. Критик відзначає схильність сюрреалістів до теоретично-філософської діяльності, але вважає це загальнолітературною модою останніх десятиліть. Він також цілком справедливо називає інтуїтивну філософію Анрі Бергсона найпопулярнішою в письменницьких колах, але одразу поступливо зазначає, що сюрреалізм натомість "пішов до матеріалізму". На жаль, про власне літературну продукцію сюрреалістів А. Лейтес спромігся сказати небагато: описуючи "літературний інвентар сюрреалізму", він згадав тільки Філіпа Супо як автора "Доброго Апостола" та Луї Арагона – автора віршів "Огонь радости", "Шарло в магазині" й ін.

У часописі "Червоний шлях", тоді ще редагованому Михайлом Яловим, 1933 р. було надруковано оповідання Філіпа Супо "Втікач". Його супроводила примітка редакції, яка, "маючи на меті ознайомити своїх читачів із майже невідомими в нашій перекладній літературі зразками новітніх напрямків західньо-европейської літератури" [7, с. 146], подала також розвідку Лисавети Старинкевич про новітню французьку літературу. Оповідання Ф. Супо було вибрано невипадково: стаття Л. Старинкевич називалася "Поезія втікання (дадаїзм і сюрреалізм у французькій літературі)", а квінтесенція її зводилася до того, що "ліві" течії французької літератури мають важливу спільну рису – ...мотив втікання від дійсности" [6, с. 187].

Розвідка Л. Старинкевич була, безумовно, адекватнішим представленням сюрреалізму, глибшою і ґрунтовнішою спробою дослідити його поетику, але й вона не позбавлена традиційних перегинів у бік ідеології, тим паче, що надворі вже був 1933 рік. На думку дослідниці, "втечу" письменників від "сталих форм дійсности й сталих форм творчости" зумовили "причини соціяльно-економічної утиснености деклясованих прошарків дрібної буржуазії в рямках сучасного імперіялізму" [6, с. 188]. Ідеологічні загальники переважають і в розділі, присвяченому творчості Дада. Аналізуючи принципи "несвідомого, автоматичного, інстинктивного" письма, що реалізувалися на практиці в передачі ланцюга асоціацій, авторка доходить і позитивних висновків: "поетична й прозаїчна творчість дадаїстів паризького періоду не позбавлена певного психологічно-експериментального інтересу, як спроба віддати "чистий стан свідомости", звільнившись від будь-яких вимог логічних зв'язків та поетичних канонів" [6, с. 192].

Л. Старинкевич дотепно зауважує, що, непримиренні нігілісти й революціонери, дадаїсти згодом подбали про "літературних предків", якими виявилися Артюр Рембо і Лотреамон. Основна ж ідея сюрреалістів, на її думку, – "безпосереднє продовження дадаїстської поетики: звільнення від обов'язків звичайної логіки реальности й слідкування якійсь іншій реальності" [6, с. 194]. Дослідниця виділяє два фундаментальні твердження сюрреалізму: алогізм з погляду звичайної, буденної логіки і "прийняття факту в пляні чудесного". Вона, ясна річ, у дусі часу вважає це ідеалізмом як результатом "своєрідного застосування Геґелівської діялектики", крайнім емпіризмом, спробою "вийти за межі механістично-натуралістичних традицій, буржуазного вульґарного реалізму".

Переходячи до аналізу творів, Л. Старинкевич конкретизує свої загальні твердження. Вона характеризує поезію Андре Сальмона, докладно аналізує роман "Добрий апостол" Філіпа Супо, його ж роман "Великий чоловік", "Три ночі" Анрі Мішо, роман "Архів клубу одинадцяти" А. Сальмона, побіжно згадує твори "Повстання різника" Антонена Арто та "Лорд Патчог" Жака Ріґо.

Незважаючи на загальний вульгарно-соціологічний тон статті, у ній висловлено багато слушних думок і спостережень. Цілком справедливо Л. Старинкевич вказує на езотеричний характер групи сюрреалістів, чия творчість розрахована не на хату-читальню, а на вдумливого читача, інтелектуально спроможного розшифровувати "автоматичні" тексти й готового розв'язувати конфлікт між "зрозумілістю" і "незрозумілістю". У процесі аналізу творів дослідниця також формулює принципові відмінності сюрреалізму від його літературних попередників: "тенденція утопічної ізоляції людської особистости й спроби автономного її існування", "типологія екстраваґантности морально-психологічної", "послідовний ірраціоналізм у сполученні з містикою", "ляйтмотив надзвичайно-напруженого й безнадійного втікання", взаємозалежність оптимістичних, безжурних мотивів та іронії, у результаті чого вони "справляють вражіння жарту".

Loading...

 
 

Цікаве