WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Методологічні питання міжвоєнного періоду в історії літератури - Реферат

Методологічні питання міжвоєнного періоду в історії літератури - Реферат

Іспанська література також має власну періодизацію років: 1918–1939. Політичні події відбувалися там цілком інакше, ніж у решті Європи. У світових війнах Іспанія не брала участі, натомість 1931 року тут було проголошено республіку та в роках 1936–1939 тривала громадянська війна, яка спричинилася до загибелі або еміграції багатьох письменників. Перемога генерала Франсіско Франко (1939) започаткувала нову епоху в історико-літературному процесі Іспанії: з одного боку, умови диктатури впливали на розвиток літератури, з іншого – постало явище еміграційної літератури. Тому межа 1939 року (або 1936) обґрунтована в іспанському літературознавстві. У підручнику Анхела дел Рійо, написаному на початку 1960-х рр., четверта частина має назву „Від новоцентризму й модернізму до наших часів", а її п'ятий розділ охоплює роки міжвоєнного періоду (заголовок: „Ультраїзм, авангард, „нова поезія""), шостий розділ обговорює часи війни та її образ у літературі (заголовок: „Громадянська війна та її наслідки") [3]. В історії іспанської літератури авторства польського дослідника також своєрідно визначено міжвоєнні роки як цілісний фрагмент історико-літературного процесу – у десятій частині, яка має назву „Покоління 27", здебільшого обговорюється вся іспанська література років 1918–1936 [19].

Дуже подібну позицію займають дослідники данської літератури. У польському підручнику автори, на перший погляд, не виділяють міжвоєнного періоду як самостійної одиниці в рамках історико-літературного процесу: літературна творчість 1918–1939 рр. обговорюється в декількох чергових розділах [8]. Про важливість початку періоду та його кінця, тобто наскільки сильно традиційні межі 1918 і 1939 рр. позначилися на данській літературі, свідчать два межові розділи: дев'ятий („Експресіонізм") та тринадцятий („Данська література після Другої світової війни"). З „Експресіонізму" варто процитувати початок розділу, де мовиться про значення 1918 р. для історико-літературного процесу у Данії: „З моментом вибуху Першої світової війни принципово міняється ситуація в данській літературі. Щоправда, війна обминула територію Данії, яка лишилася нейтральною країною, однак впливала на неї, хоч і не прямо. У ситуації тотальної катастрофи Європи ще раз треба було передумати всі етичні й естетичні поняття" [8, c. 101]. Не прямо виділена міжвоєнна епоха і в історії данської літератури, яку видано в Данії англійською мовою, – літературна творчість міжвоєнних років розглядається в тринадцятому („Без омани") та чотирнадцятому розділах („Мистецтво або соціальне сумління") [13].

Цілком по-іншому виглядає питання міжвоєнних років в історіях національних літератур Центрально-Східної Європи. Трагедія Першої світової війни викликала два чинники, які безумовно вплинули на характер літературної творчості цього регіону: занепад модерністського мистецтва з його декадентизмом і відірваністю від суспільного життя та створення самостійних держав, які дозволяли письменникам творити без обмежень з боку окупаційної цензури (австро-угорської, німецької або російської). Звідси – сміливі експерименти 1920-х рр., розвиток футуризму, неокласицизму, сюрреалізму тощо. Такі умови розвитку літератури вкрай відмінні від часів Другої світової війни та від періоду після 1945 р., коли більшість країн Центрально-Східної Європи стала жертвою комуністичного терору, який тривав аж до кінця 1980-х рр. Тому 1918–1939 (або 1918–1940 чи 1918–1945) роки стали для поляків, угорців чи литовців виразно відокремленим періодом в історико-літературному процесі: обидві воєнні катастрофи докорінно змінили мистецьку думку та письменницькі світогляди, завдали великих утрат, спричинилися до різних особистих трагедій, стали поштовхом для нових тем у літературі, вивели на сцену молоде покоління.

У польському синтезі „Історія європейських літератур" застосовано національний принцип – чергово обговорюються літератури сучасних європейських держав (без Польщі й Бельгії, із додатком літератури США) [4]. Народи без держави (лужичани, шотландці тощо) також знайшли своє місце серед описів інших національних літератур. Винятком є німецькомовна література, якої не поділено за державним принципом („Творчість німецької мовної території"). Кожна історія літератури дотримується хронології у представленні історико-літературного процесу. Найчастіше автори (майже тільки поляки) виділяють як окрему одиницю міжвоєнний період. Так у випадку літератур: американської, болгарської, данської, естонської, ісландської, італійської, латиської, лужицької, македонської, німецькомовної, нідерландської (і фламандської), сербської, словацької, словенської, угорської, фінської, французької, хорватської, чеської, шведської.

2. Дороги й роздоріжжя польської періодизації

Польські дослідники не завжди були такі одностайні щодо визначення чітких меж цієї епохи. Одним із перших текстів, який подавав періодизацію польської літератури ХХ ст., була стаття Яна Зиґмунта Якубовського, написана в дусі вульгарного марксизму [7]. Уже самі назви літературних періодів указують, яка методологія стала для автора зразковою: „література першого імперіалістичного періоду, період натуралізму та Молодої Польщі", „література міжвоєнних років (1918–1939) – другий імеріалістичний період". Майже двадцятьма роками пізніше теоретик літератури Генрик Маркевич обґрунтовує думку про окремішність міжвоєнного періоду в польській літературі історичними обставинами та генераційним принципом [12]. Та не всі польські літературознавці хотіли визнати традиційні межі періоду, який настав після Молодої Польщі. На думку Томаша Бурека, революція 1905 року дала новий поштовх літературі, тоді як Перша світова війна була лише наслідком великих суспільних процесів, які розпочалися саме в 1905 [2, c. 77]. Едвард Бальцежан (1984) не має застереження стосовно визначення періоду міжвоєнного двадцятиліття – навіть більше, він показує винятковість епохи, накреслює карту її літературних опозицій: „Польське міжвоєнне двадцятиліття усвідомлювало собі власну своєрідність. Або може слід було б сказати: воно творило міфи власної своєрідності" [1, c. 265].

У найважливіших наукових та науково-популярних працях автори не завжди виділяли період 1918–1939 рр. як закінчений фрагмент історико-літературного процесу. Так само було й із нарисами та підручниками для шкільного вжитку (особливо для студентів польської філології) [10, 18]. Полоністам завше було ясно, що період Другої Речі Посполитої, тобто польської держави 1918–1939 рр., унікальний в історії рідної культури, що означало неповторні умови літературного розвитку, особливі зацікавлення письменників, пов'язані лише з цим періодом. У рамках комуністичної системи пам'ять про міжвоєнну державу, її самостійність і культурну особливість ставала ще виразнішою, коли порівнювали з дійсністю тоталітарних режимів 1939–1989 рр. Натомість автори „Словника польської літератури ХХ ст." пропонують межі 1918–1947, уважаючи остаточним закінченням цілої епохи повний розрив між літературною ситуацією в Польщі та в екзилі [15].

3. Що з Україною?

Спочатку короткий огляд періодизації української літератури в минулому. Із надбань еміграційного літературознавства варто зацитувати думку Віктора Петрова з його вступу до „Історії української літератури" (1949): „Як немає багатьох історій, так немає і не може бути багатьох історичних періодизацій, пов'язаних з кожною окремою ділянкою; отже, не може бути так, щоб періодизація літератури була одна, а періодизація політична або періодизація мистецтва була інша. Є одна історія, а тим самим є й одна історична періодизація. Література не існує сама по собі" [24, c. 12]. За іронією долі, автор цих слів повернувся до УРСР, і його думка стала програмою комуністичного літературознавства впродовж наступних 50 років. В академічній „Історії української літератури: У 2 т." з 1959 року міжвоєнний період поділено за політичною схемою будови соціалістичного ладу в державі: „Література періоду Жовтневої революції та громадянської війни (1917–1920)", „Література періоду відбудови народного господарства і соціалістичної індустріалізації країни (1921–1929)", „Література періоду довоєнних п'ятирічок (1930–1941)" (тут і вміщено, відповідно препаровану в дусі вульгарного марксизму, історію української літератури міжвоєнних років за межами УРСР). Чергове опрацювання, яке вийшло з-під пера колективу, подібного до попереднього, тобто „Історія української літератури: У 8 т." з 1967–1971 рр., розкривало всю недоречність такої періодизаційної схеми (із заголовками: „Література періоду боротьби за перемогу соціалізму (1917–1932)" та „Література періоду завершення будівництва соціалізму та Великої Вітчизняної війни (1933–1945)"), де також достосовано поділ української літератури поза межами СРСР до періодизації за успіхами будови соціалізму в УРСР, що було цілковитим безглуздям [22, 23]. „Історія української літератури ХХ століття" з 1993 р. пропонувала поділити літературу 1916/7–1989 рр. на три періоди: до 1939, 1940–1959, 1960–1989 рр. [21].

Loading...

 
 

Цікаве