WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Література слов’янського романтизму як предмет постколоніального дискурсу - Реферат

Література слов’янського романтизму як предмет постколоніального дискурсу - Реферат

Реферат на тему:

Література слов'янського романтизму як предмет постколоніального дискурсу

Коли говоримо про романтизм, здебільшого так чи інакше постає питання імперського дискурсу – чи йдеться про літературу англійського романтизму, або російського. Доля слов'янських народів у ХІХ столітті тісно пов'язана з найбільшими європейськими імперіями, Російською, Австро-Угорською, Османською. Так само можна сказати, що розвиток романтичної літератури більшості слов'янських народів був спровокований саме стосунками в межах імперії, кажучи сучасною мовою, антиколоніальним рухом.

Метою цієї праці є спроба розглянути літературу українського, польського і російського романтизму в межах постколоніальної парадигми, визначити характерні особливості власне східнослов'янської ситуації, зумовлені специфікою стосунків у межах Російської імперії.

Заявлену тему ми обґрунтовуємо, використовуючи і класичні дослідження з постколоніальних студій, і студії з націоналізму (Едвард Саїд „Орієнталізм" (1978), Бенедикт Андерсон „Уявлені спільноти" (1983), Ентоні Сміт „Національна ідентичність"(1991), Цвєтан Тодоров „В людському різноманітті: націоналізм, расизм та екзотизм у французькій думці" (1993), Роман Шпорлюк „Імперія та нації" (2000), і достатньо нові праці, що стосуються прочитання російської літератури в контексті постколоніального дискурсу (Сьюзен Лейтон „Російська література та імперія" (1994), Калпана Сахні „Розіпнутий Схід" (1997), Єва Томпсон „Трубадури Імперії" (2001). Посилаємося також на публікації сучасних українських, польських та російських дослідників, які в своїх працях вдаються до нового прочитання романтичної літератури та до аналізу стосунків у межах Російської імперії. Це такі праці, як „Застукали сердешну волю" Івана Дзюби (1998), „Від Малоросії до України" Миколи Рябчука (2000), „До Європи" Марії Яніон (2000), „Кормя двуглавого орла" Андрія Зоріна (2001).

Концептуальними для цієї роботи є поняття „імперії", „нації", „національної літератури", „романтизму", „імперської літератури", „антиімперської літератури", „мови", „ідеології". Так само ми використовуємо низку публікацій, що в той чи інший спосіб допомагають обґрунтувати заявлену тему.

Традиційно в контексті постколоніального дискурсу розглядають новітню афроамериканську, індійську чи африканську літературу. Воно й зрозуміло, оскільки ще в недалекому минулому їхні держави були офіційними колоніями, або все ще болісно переживають наслідки расової дискримінації, як у США, а потім, здобувши політичну незалежність, почали творити постколоніальну культуру, літературу тощо. Можна багато говорити про особливості цих літератур та про специфічне місце, яке вони займають у світовому контексті, але безсумнівним є те, що початково представники цього дискурсу засвоїли європейську традицію, європейський контекст, а вже потім на фундаменті культури колонізаторів почали вибудовувати власний контекст, все одно залишаючись у лоні письма колонізаторів.

Стосовно слов'янської ситуації, власне, контексту міжлітературних стосунків російської, української, польської літератур, то все видається набагато цікавішим.

Варто зазначити, що коли сучасна постколоніальна література збагатилася завдяки літературі колонізаторів, то щодо слов'янських літератур, зокрема у стосунках між українською, російською та польською літературами, маємо певну своєрідність. Російська культура / література формувалася під безпосереднім південно-західним впливом, а саме впливом української культури другої половини XVII–XVIII століть. Українські інтелектуали, перенесені / перевезені з Києво-Могилянської Академії на московський ґрунт, заклали підвалини нової російської культури / літератури. Можна згадати і Феофана Прокоповича, і Григорія Сковороду, Михайло Ломоносов так само здобув освіту в Києві.

Роман Шпорлюк з цього приводу зазначив: „..Результатом цього стала трансформація російської культури під українським, або західноруським (включаючи білоруським) впливом, яка змушувала деяких російських учених пов'язувати з'яву нової Росії з „українізацією" Московії в XVIIXVIII ст." [8, с. 143].

Європейська цивілізація вже знала приклади, коли вища культура була підкорена нижчою, згадати б виникнення Римської імперії на фундаменті давньої грецької цивілізації. Власне на приклад Давнього Риму й орієнтувалися творці Російської імперії, які почали моделювати Росію як Третій Рим.

З іншого боку, Російську імперію не можна назвати справжньою, класичною імперією. Знову звернімося до Р. Шпорлюка, який зауважує, що „...вважатись імперією може лише дуже сильна держава, причому визнана міжнародною спільнотою; вона мусить займати велику територію, включаючи різні народи з різними правовими та адміністративними системами; використовувати почуття ідеологічної чи релігійної місії більше, ніж політику сили; бути лідером у сфері культури" [8, с. 141]. Як видно, з класичною імперією Росію передусім зближує велика територія. Унікальність Російської імперії полягає в тому, що „Московська „східна Імперія" формувалася до ери сучасних націй та націоналізму, і формувалася вона переважно в таких регіонах, де західні ідеї якщо й були відомі, то тільки через Москву" [8, с. 142].

Росія не цілком відповідала тим вимогам, які можна висунути до модерної імперії – вона мала безмежні території, до неї належали різні народи, які мали різні правові та адміністративні системи. Що ж стосується економічної могутності, то цьому критерію вона явно не відповідала. Якщо звернутися до питання ідеологічної та релігійної місії, то це може бути цікавим предметом для дослідження. З одного боку, перманентно присутнім було відчуття власної неповноцінності щодо Заходу, з іншого – треба було виправдовувати власну присутність на Кавказі та власні імперські амбіції щодо засвоєння чужих територій. У зв'язку з цим створювався міф про потребу навернути мусульманські народи до християнства, або принести плоди цивілізації примітивним народам Сибіру. Тобто використовувалася типово колонізаторська ідеологія, яка просувала уперед могутню імперію Великої Британії.

Якщо зі східними територіями ситуація була більш-менш зрозуміла, і культуртрегерська роль була чітко окреслена (хоча з Кавказом не все було однозначно, бо Грузія, приміром, охрестилася раніше від Русі, і народи Центральної Азії мали свою давню культуру, не християнську, але не менш багату та самобутню, про це пише Сахні, аналізуючи колонізаторську політику росіян у Центральній Азії [14]), то із західними територіями все виявлялося набагато складніше.

Звичайно, ні про яке культурницьке місіонерство на першопочатках не йшлося. Тут створювався інший ідеологічний міф про захист православного християнства від загрози кочівників або ворожих католиків. Постійне рівняння на Західну Європу, протистояння на рівні ідеології, творення міфу про власний історичний шлях і православне месіанство – все це і багато іншого демонструють узалежненість Росії від різноманітних західноєвропейських впливів. Російська імперія через слабкий економічний розвиток, слабке адміністрування постійно перебувала в стані протистояння – залежності від Заходу. Тут як протиставлення можна згадати Велике королівство Польське, яке в пік своєї могутності більше орієнтувалося на Схід, плекаючи ідею про сарматське походження шляхти.

Варто зазначити, що досліджень, які би розглядали російську літературу в контексті постколоніальних студій, надзвичайно мало. Вони здебільшого зосереджені на розгляді стосунків між Росією та Кавказом і їх відображенні в літературі. Лейтон дуже докладно розглядає тему Кавказу в російській літературі ХІХ століття, починаючи від Олександра Пушкіна і закінчуючи Львом Толстим. У полі зору дослідниці – і титани російської літератури, і другорядні письменники, які не творили літературного канону, але в творах яких виступають власне суспільні стереотипи щодо народів Кавказу і російської місії на цих територіях. Таких письменників авторка називає малими орієнталістами.

Надзвичайно вартісним у цьому дослідженні є звернення до проблеми фемінізації Кавказу, ставлення до кавказьких народностей з позицій маскулінної домінації. Такий підхід свого часу досить активно утвердився в аналізі маскулінних текстів англійської колоніальної літератури, Редьярда Кіплінга та Джозефа Конрада. Що стосується власне колоніального дискурсу російської літератури, то тут цей підхід не популярний. На нашу думку, це має таке пояснення: домінантним, стереотипним є сприйняття образу Росії як жінки, закладене російською ідеалістичною філософією Срібного віку, що набуло свого художнього втілення в літературі, наприклад, у поезії старших та молодших символістів. У їхній концепції Росія виступала як метафізичне втілення жіночого, емоційного начала на противагу до раціоналістичного, маскулінного Заходу. Найповніше цю концепцію обґрунтував Володимир Соловйов, хоч до цієї проблеми зверталися і Микола Бердяєв, і Василь Розанов.

Тимчасом Лейтон аргументовано доводить власне маскулінну позицію російських письменників щодо Кавказу, і дискурс поневолення в її інтерпретації набуває зовсім іншого звучання [12, с. 175-211]. Варто зауважити, що питання про стать, символічну роль жінки в чоловічому суспільстві були на часі в епоху романтизму, і Пушкін, і Лермонтов писали цілком у контексті романтичної естетики. Питання щодо місця жінки в естетиці романтизму детально розглянула М. Яніон у праці „Жінки і дух інакшості" [11].

Якщо Лейтон концентрує свою увагу лише на образі Кавказу, то інша дослідниця, Сахні, вводить в цей контекст образ Середньої Азії. Особливо цінним, з нашого погляду, є те, що, використовуючи літературний матеріал, вона демонструє неабиякий вплив саме художньої літератури на формування суспільного дискурсу, докладно аналізуючи риси власне орієнталізму як колонізаторської практики.

Слід зауважити, що і Лейтон, і Сахні звертають свою увагу на стосунки Росії зі Сходом, розглядають російську експансію на Схід, де Росія мала амбіції нести „європейську" цивілізацію „диким" народам. Водночас вони [дослідниці. – Т. Д.] „байдужі" до західних територій Російської імперії. Тому імперія в їхніх роботах набуває рис класичної, модерної імперії, побудованої, скажімо, за „західним" зразком, наприклад, як Британська.

Єва Томпсон, можливо, з уваги на своє польське походження, чутливіша до проблем західних кресів Російської імперії. Дослідниця вказує на амбівалентність російської ситуації, і на те, що націоналізм у Росії був одночасно і агресивним, і захисним [16, с. 1]. У теоретико-методологічному розділі дослідження „Націоналізм, колоніалізм, ідентичність" авторка звертає увагу на процес формування російської національної ідентичності, російського колоніалізму. Правомірним є зауваження про те, що російський колоніалізм „стосується не тільки Центральної Азії, а й Центральної та Східної Європи, так само як і Сибіру, Кавказу та Далекого Сходу" [17, с. 2]. Цінним є те, що дослідниця звертає увагу на той факт, що сучасні постколоніальні студії, наприклад в Америці, не включають до свого дискурсу центральноєвропейського контексту: „Листи Адама Міцкевича та Юліуша Словацького безпосередньо стосуються російського колоніалізму, але все одно залишаються в архівах центральноєвропейської думки, залишаються проігноровані сучасною американською інтерпретаційною спільнотою, яка ще перебуває в полоні гегемонії російської та німецької інтерпретації" [17, с. 13].

Loading...

 
 

Цікаве