WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Два постколоніалізми: національно-екзистенціальна диференціація - Реферат

Два постколоніалізми: національно-екзистенціальна диференціація - Реферат

Водночас він переконаний, що "сьогодні твори такої колонії першого світу, як Австралія, повинні бути націоналістичними" [2, c. 565]. І це не популістське гасло, а глибоке розуміння ролі літературної культури та національної культури взагалі в плані протистояння імперіалістичним інтенціям різного виду: "...Що ж, як не культура, захищає від культурного, економічного і військового вторгнення імперіалізму?" [2, c. 566]. Саме тому С. Дюрінг пропагує передусім "культурний націоналізм" як "найпотужніший вияв" націоналізму. У цьому сенсі колоніальна стратегія "культурного імперіалізму" отримує нездоланного опонента в особі настанови "культурного націоналізму".

Щобільше, навіть у таких виразно амбівалентних мислителів, з тенденцією до лібералізму та постмодернізму, як Едвард Саїд, натрапляємо на прямі апеляції в дусі "культурного націоналізму", скажімо, щодо власної національної ідентичності як інтерпретаційного фактора: "Чимала частка з мого внеску в дослідження походить від того, що я мислю себе людиною Сходу..." [8, c. 41].

Приклади можна було б множити і множити, використовуючи потенціал анти- і постколоніальних дискурсів (минулих і сучасних) України, Польщі, Мексики, інших країн Європи, Азії, Африки та Латинської Америки. Але вже наведених висловлювань достатньо, щоб окреслити той інший тип постколоніального метадискурсу як націологічний (ще – націоцентричний, націоналістичний чи просто національний) постколоніалізм.

Отже, проведена національно-екзистенціальна диференціація дає підстави стверджувати, що в межах постколоніальної критики існує два кардинально відмінних між собою типи метадискурсу, які в принципі не можуть становити єдиної теорії інтерпретації. Постмодерний постколоніалізм лише декларує своє "протистояння" колоніалізмові, але це дивне протистояння, бо насправді він не руйнує, а абсорбує імперські структури, консервує їх. І навпаки, концепти національної культури, через прирівняння їх до колоніальних, втрачають у цьому постколоніалізмі своє іманентне значення, вони свідомо релятивізуються через перманентну пародію та іронію. Як наслідок, замість реставрації пошкодженої імперіалізмом національної ідентичності ця ідентичність остаточно руйнується – через утвердження космополітичних ідеалів іншого різновиду імперіалізму, у нашому випадку – постмодерного демолібералізму. Про пріоритетність космополітичного (антинаціонального) говорить М. Павлишин, коли захоплюється віршем Ю. Андруховича "Козак Мамай", у якому архетипний герой українського фольклору та його атрибути "переносяться в карібське оточення і таким чином космополітизуються" [5, c. 234].

Так ліберальний постколоніалізм повністю перетворюється у ще один метод політичної методології постмодернізму (поряд із постструктуралізом та деякими різновидами психоаналізу, неоміфологізму тощо), генеральним завданням якого є не вивчення національнимх дискурсів, а їх деструкція, не відновлення національної ідентичності поневолених народів, а її космополітизація. Це дає підстави нам окреслити постмодерний тип постколоніалізму як інтелектуальну імітацію, як псевдопостколоніалізм.

Натомість націологічний постколоніалізм саме захист і утвердження національної культури робить вихідним регулятивним принципом власних розмірковувань. І тільки об'єктивна потреба протекції національної ідентичності (а не постмодерна зацикленість на метрополії) змушує його поборювати (руйнувати) деструктивні концепти різних імперських стратегій і практик. Саме цей національний постколоніалізм, на нашу думку, доцільно вважати власне постколоніалізмом, покликаним до життя не інтелектуальною модою чи імперськими інтенціями, а самою історико-культурною дійсністю, "історично здійснюваним тут-буттям народу", як сказав би Мартін Гайдеґґер, для виявлення та розв'язання актуальних екзистенційних проблем підколоніальних і постколоніальних народів.

Варто уточнити об'єкт постколоніальних студій, який, на нашу думку, містить не лише теоретичні проблеми постколоніалізму, не лише інтерпретацію імперських дискурсів та постколоніальних культур, але й, як це можемо побачити із парадигмального "Орієнталізму" Е. Саїда, містить також вивчення (хоча й меншою мірою) підколоніальної дійсності (наприклад, палестинської).

Це дає нам підстави запропонувати власну робочу дефініцію аналізованого явища. Постколоніалізмце актуалізована (найчастіше) постімперською історичною ситуацією загальногуманітарна методологія, в якій підставою для інтерпретації є: пріоритетність збереження й розвитку національної культури, утвердження її самодостатності та поборення імперських дискурсів. Тому справжній постколоніалізм завжди націоцентричний та антиколоніальний.

Відповідно до цього варто зазначити й таке. Існує три дискурсивні форми побутування постколоніальних студій: "чисті" націологічні, "чисті" постмодерні та еклектичні (найбільш поширені), у яких різновиди постколоніалізму складно між собою співвідносяться. Наприклад, в українському літературознавстві неважко помітити дві панівні групи постколоніальних вчених. Першу з них утворюють дослідники, які відверто тяжіють до постмодернізму (М. Павлишин, Г. Грабович, С. Павличко, В. Агеєва та ін.), другу – автори, котрі або стоять на позиціях націологічного постколоніалізму, або експліцитно тяжіють до нього (М. Жулинський, В. Дончик, І. Денисюк, Т. Салига, С. Андрусів, Л. Сеник, М. Ільницький, М. Зубрицька, Г. Клочек, С. Квіт, В. Пахаренко та ін.).

Не секрет, що сучасна постколоніальна ситуація незалежної України ризикує остаточно поміняти статус і перетворитися на суто неоколоніальну під впливом двох потужних імперських наступів – із Заходу та Росії. Тому вибір молодого постколоніального науковця перед відразливим обличчям новітнього колоніалізму максимально конкретизується. Він може вибрати літературознавство як постмодерну (неоімперську) гру, байдужу чи відверто ворожу національній культурі, або літературознавство як інтелектуальну боротьбу за відродження та утвердження національно-культурної ідентичності. Саме з цього другого усвідомлення бере свій початок одна з найефективніших теорій "культурного націоналізму" – націологічний постколоніалізм.

Література

  1. Бгабга Г. Націєрозповідність (передмова до книги "Нація і розповідь") // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996.

  2. Дюрінг С. Література – двійник націоналізму? // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996.

  3. Іванишин В. Непрочитаний Шевченко. – Дрогобич: ВФ „Відродження", 2001.

  4. Мукгерджі А. П. Чий постколоніалізм і чий постмодернізм? // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996.

  5. Павлишин М. Козаки в Ямайці: постколоніальні риси в сучасній українській культурі // Павлишин М. Канон та іконостас: Літературно-критичні статті. – Київ: Час, 1997.

  6. Павлишин М. Постколоніальна критика і теорія // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996.

  7. Павлишин М. Канон та іконостас // Павлишин М. Канон та іконостас: Літературно-критичні статті. – Київ: Час, 1997.

  8. Саїд Е. Д. Орієнталізм / Пер. з англ. В. Шовкун. – Київ: Основи, 2001.

  9. Слемон С., Тіффін Г. Постколоніальна критика // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996.

Loading...

 
 

Цікаве