WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Два постколоніалізми: національно-екзистенціальна диференціація - Реферат

Два постколоніалізми: національно-екзистенціальна диференціація - Реферат

На відміну від образу національного антиколоніалізму (який є більш "реакційним", менш "оригінальним і творчим", "нижчим" від колоніалізму, та ще й неспроможний "сформувати власну самосвідомість" тощо) ліберальний постколоніалізм, в уяві австралійського вченого, постає як вищий тип свідомості: "Озброєний постструктуралістським скептицизмом, постколоніялізм розуміє релятивність і терміна "колоніалізм", і його заперечення: він готовий користати з такого стану справ у сферах політичної дії та культурної продукції. У політиці постколоніялізм створює свободу орієнтуватися на прагматизм, звільнений від ідеології, а в творі мистецтва він відкриває можливість використовувати старі колоніальні міти й гратися ними – не так заперечуючи чи стверджуючи їх, як використовуючи для власних, нових, естетичних задумів" [5, c. 227].

Якщо б ішлося про суто філософську концепцію, яка створюється для суто гіпотетичного спекулятивного розмірковування, авторську дихотомію – національний атиколоніалізм / постмодерний постколоніалізм – умовно можна було б сприйняти. Але ця концепція витворена для іншого, вона стає прямою практичною настановою для витлумачення художніх та метакритичних дискурсів і як така не витримує, на жаль, жодної критики.

Розгляньмо декілька характерних прикладів. Перший з них стосується "структури заперечення" – перевернення "з ніг на голову" "ієрархії колоніальних вартостей" в антиколоніалізмі. Звучить ніби переконливо. Мабуть, для більшості українців українські Ленін, Сталін чи Гітлер, які винищують інші народи, руйнують їхню мову, культуру тощо, виглядали б не менш відразливо, ніж історичні прототипи. Але ось яке "перевернення" на практиці критикує автор: "Замість русифікаторської освітньої політики антиколоніялізм кінця 1980-х початку 1990-х років вимагав українських шкіл, одержавлення української мови, пожвавлення видавничої діяльності українською мовою, посилення українськомовних засобів масової інформації та інших державних ініціатив у сфері культури" [5, c. 226]. Усі ці, на жаль, не реалізовані ініціативи, мали та й мають на меті одне: відродження української культури в номінально українській державі. Що тут є несприйнятливого, "реакційного"? Де тут "успадкування структур колоніалізму"? Що тут заслуговує на "іронію"? Яку б мову, замість української, пропонував вивчати українським дітям "менш реакційний" постколоніалізм М. Павлишина? Чи не його "плюралістичний" і "толерантний" постколоніалізм якраз і втілений у політичній практиці новітньої русифікації, прихованій пропагуванням потворної двомовності? На жаль, це не абстрактно-теоретичні і не риторичні питання.

Інший приклад стосується глорифікації автором постмодерного деконструювання національної традиції у тогочасних літературних творах: "Так деконструюються, наприклад, у поезії Ірванця сосюрівський патріотизм ("Любіть Оклахому!...") та рідна мова..., а в вододільній повісті "Рекреації" Андруховича (1992) – міт про Великого Поета" [5, c. 234]. Не слід, однак, забувати, що деконструювання сутнісно ідентичне деструкції, тільки це деструкція витонченого, замаскованого типу, оскільки полягає в "рівночасно прихильному та іронічному сприйняття" і стосується виключно "антиколоніальних" "міфів" та символів [5, c. 234]. Іронізувати з українського патріотизму, утвердженого Сосюрою в катастрофічний для нації час – час кривавої бійні періоду другої світової, із майже винищеної "рідної мови", із знакових націотворчих постатей "Великих Поетів", а також пропагувати цю іронію можуть собі дозволити люди, яких насправді не цікавить і яким не болить доля української культури та українського народу, для яких усе високе і шляхетне в національному сенсі є, у кращому разі, байдужим, а загалом ціла система національно-духовних цінностей служить тільки приводом для висміювання, претекстом для естетичної "гри". Таке зрівняння національного та імперського нагадує абсурдне зрівнювання в правах ката та його жертви.

Отже, той постколоніалізм, що його утверджує М. Павлишин, не має націозахисного культурного спрямування і не поборює, а інтегрує у своїй теорії та практиці імперіалістичні концепти. Це дає підстави охарактеризувати його як постмодерний (ліберальний, космополітичний) постколоніалізм. Дуже прикро, що австралійський вчений, пропагуючи "не-колоніяльну" культуру, забув своє висловлювання 1990-го року: "...треба бути обережним, щоб процес переоцінки не став простим накиненням нового канону, породженого західними методами і оцінками, і навантаженого їхніми ж ідеологічними передумовами" [7, c. 197].

Зовсім інший тип постколоніалістичного метадискурсу спостерігаємо, аналізуючи роботи інших учених. Передусім ідеться про інший зарубіжний досвід, який чомусь не став домінантним для українського дослідника. Індійський культуролог Гомі Бгабга, критикуючи "націоналізм" швидше в західному (а не автентичному) його розумінні, насправді сутнісно близький до цього типу суспільного світогляду, коли утверджує концепти "національної свідомості", "національної культури", "націєпростору" тощо і пропонує "вивчення нації через її розповідність" [1, c. 562-564]. Він рішуче критикує постмодерну епістемологію, яка виявляється чужою реальній історичній дійсності й ставить питання виразно "антиколоніально": "Вимоги землі, виживання раси, культурне відродження – усе вимагає зрозуміння і відповідей на самі концепції та структури, які академіки постструктуралізму з'ясовують у мовних іграх, і мало хто з них знає про політичну боротьбу реальних людей поза тими дискурсивними межами" [9, c. 537].

Інший індійський вчений Арун П. Мукгерджі, розглядаючи поняття "культурної сутності" та "імперської текстуальності", виходить на сутнісне розуміння непостмодерного постколоніалізму, який насправді виявляється глибоко заангажованим власною культурною традицією і водночас не зациклюється на перманентному пародіюванні імперіалістичних концептів.

А. П. Мукгерджі критикує постмодерну теорію постколоніалізму в найсуттєвіших контрапунктах: "...Теорія стверджує, що суб'єктивність постколоніальних культур безнадійно прив'язана до їхніх поневолювачів. Теорія висновує, що ми нічого не робимо, тільки займаємось пошуками або оплакуємо втрату нашої передколоніальної автентичності та ідентичності або постійно чинимо опір вторгненню колонізаторів у наш культурний простір. Теоретики стверджують.., що ми не можемо відповідати нашими потребами, а тільки настирливою ідеєю відсутності іншого" [4, c. 563]. Так розкривається імперська сутність цієї постмодерної "теорії", яка залишає постколоніальним ученим тільки одну методику", котра полягає в постійному запитуванні "європейські дискурси про єдиний, особливий спосіб, який принижує і заперечує нашу гуманність". І зауважує: "Я б хотів відповісти, що наша культурна продукція витворюється відповідно до наших потреб, і ми маємо набагато більше потреб, окрім потреби постійного "пародіювання" імперіалістів" [4, c. 563]. Індійський дослідник, солідаризуючись із Аязом Агмадом, прямо утверджує національну самодостатність індійської художньої літератури: "Я погоджуюсь з Аязом Агмадом, що наші (тут я маю на увазі індійські) літератури – це літератури про "нашу класову структуру, нашу родинну ідеологію, наш тілесний та сексуальний менеджмент, наші ідеології та наше мовчання" [4, c. 563-564].

Австралійський постколоніальний інтелектуал Саймон Дюрінг іде ще далі в критиці демоліберального постмодерного проекту. Він реабілітує в сучасній культурології не лише поняття нації як пріоритетне, а й поняття націоналізму: "Я відмовляюся від позиції, яку займає більшість гуманістів, модерністів, марксистів, а саме, що націоналізм є природно загрозливою ідеологічною формацією" [2, c. 565]. С. Дюрінг справедливо розглядає націоналізм "як форму свободи" і окреслює його як "батарею дискурсивної та репрезентативної практики, яка визначає, легітимізує чи вконституйовує вартість специфіки нації-держави чи індивідуумів як членів нації-держави".

Loading...

 
 

Цікаве