WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Два постколоніалізми: національно-екзистенціальна диференціація - Реферат

Два постколоніалізми: національно-екзистенціальна диференціація - Реферат

Реферат на тему:

Два постколоніалізми: національно-екзистенціальна диференціація

Постімперська культурно-історична ситуація сучасної України закономірно детермінує зацікавлення власною та світовою традицією постколоніальної теорії та практики інтерпретації. Це зацікавлення має подвійно масовий характер. По-перше, воно помітне у всіх сферах культури: від політики чи економіки – до релігії та науки. По-друге, воно так чи інакше виявляється навіть у тих гуманітаріїв, котрі мають іншу методологічну домінанту: класичне літературознавство, онтологічна герменевтика, семіотика, психоаналіз, структуралізм, неоміфологізм, постструктуралізм тощо. Кількість студій у цьому випадку не можна вважати гносеологічним показником якості, оскільки часто вони демонструють контроверсійну природу. Тому, на нашу думку, варто хоча б в основних рисах окреслити пріоритетні теоретичні проблеми новітнього постколоніалізму – з метою його дефініціювання.

Загалом, як зазначають дослідники, однією з концептуальних проблем постколоніальних студій, що розвинулися після Другої світової війни із здобуттям незалежності колоніями європейських держав, є "відсутність загальноприйнятого визначення терміна "постколоніальний" щодо явищ культури"[6, c. 532]. Один із провідних українських фахівців у цій галузі, Марко Павлишин, перелічує як невдалі, бо надто всеохопні і неконкретні, "первісне хронологічне значення" ("після колоніального періоду"), а також значення, яке пробує "об'єднати під поняттям "постколоніальна культура" всі культурні явища, що постали під впливом колонізації" [6, c. 532]. І з цим важко не погодитися, бо такі визначення, виправдані на певному етапі розвитку метадискурсу, зрештою, призводять до термінологічного колапсу, оскільки пробують об'єднати в межах однієї лексеми виразно гетерогенні явища.

Не набагато кращим видається вихід, що його, під впливом низки західних теоретиків, пропонує сам М. Павлишин, витворюючи, до речі, своєрідний канон для послідовників. Дослідник пропонує тлумачити окреслений вище термін "аналогічно до понять "постмодернізм" і "постструктуралізм", де префікс "пост" не заперечує паралельного існування в часі й сигналізує не так заперечення, як діалектне злиття". Отже, "постколоніальне, не відмежовуючись від колоніального, рівночасно вбирає в себе його історичний досвід, а то й співіснує з ним в одному часі, місці і навіть в одному культурному явищі" [6, c. 532]. До того ж колоніалізм (чи імперіалізм) цілком слушно розглядають як "ідеологію, яка впливає на людей і на установи так, що вони приймають імперську структуру домінування за нормальну і своєю поведінкою її зміцнюють" [5, c. 225]. А культурний колоніалізм / імперіалізм постає як "комплекс заходів... у будь-яких видах популярної чи високої культури, спрямований на підтримку політичної та економічної влади – гегемонії" [6, c. 533]. Причому влади інокультурної.

Неважко помітити, що пропонована концепція виразно еклектична і вже через це ущербна, щоб не сказати потенційно хибна. Сумним прикладом цього може бути сучасна українська політична та культурна дійсність, де спостерігаємо дивовижне "діалектне злиття" національних та антинаціональних (російсько-комуністичних, радянських) елементів – від різношерстих свят та назв населених пунктів до "багатовекторної" зовнішньої політики. Перші з них покликані начебто підтримувати проголошений національний статус держави, але чомусь на практиці в межах енкратичного (Р. Барт) дискурсу завжди програють іншим, тим, що виконували в радянський час і виконують досі тотожну функцію: зміцнювати антиукраїнські імперські структури. Більшу самосуперечливість, яка випливає з відсутності національно зорієнтованої ідеології державотворення, важко уявити. З іншого боку, ця концепція суперечить методологічним засадам великої частини інтерпретаційних практик, котрі окреслюють (і самоокреслюються) як постколоніальні.

Враховуючи стан осмислення сутності постколоніалізму, спробуймо дефініціювати його, диференціюючи наведені судження, через верифікацію національно-екзистенціальною методологією. Під останньою розуміємо теорію і практику інтерпретації, основним принципом якої є вивіряння будь-якого феномену національною ідеєю (в українському варіанті – християнською ідеєю та ідеєю свободи народу), тобто ця методологія "зобов'язує до осмислення всіх явищ суспільного життя... в категоріях захисту, утвердження і розвитку нації" [3, c. 9].

Національно-екзистенціальний метод диференціації спонукає розглянути постколоніалізм через теоретичні концепти, котрі червоною ниткою проходять крізь метакритичні та критичні роботи різних авторів, а саме поняття національної культури та імперіальної традиції, і виявити справжнє ставлення до них дослідника. Такий ракурс розгляду проблеми дає змогу зосередитися на системотворчому методологічному рівні й окреслити різні (суперечливі) типи метадискурсу, які нерідко існують у межах одного тексту того самого автора. Якоюсь мірою цей підхід нагадує "метод стратегічного розташування" одного з провідних постколоніальних вчених Едварда Саїда. В "Орієнталізмі" американський дослідник вказує, що цей метод "являє собою спосіб опису авторської позиції в тексті, де викладено орієнтальний матеріал, про який він пише" [8, c. 34].

Загалом різні типи постколоніального метадискурсу можна звести до двох основних. Зразком першого з них можуть бути тексти Марка Павлишина, починаючи від 90-х років. У них автор чітко розрізняє два види протистояння колоніалізмові в культурі: антиколоніальний та постколоніальний. Перший з них, антиколоніалізм, вважають примітивнішим (це "простий опір колоніалізму" [6, c. 533]) і досить виразно ототожнюється із імперіалізмом: "Свою полемічну виразність і політичну заангажованість антиколоніалізм досягає коштом прямого успадкування структур колоніалізму" [6, c. 533]. Науковець 1992 року висловлюється ще конкретніше: "Антиколоніяльні стратегії об'єднує структура заперечення – переставлення з ніг на голову – колишніх колоніяльних аргументів та цінностей. Антиколоніялізм не менш монологічний та ідеологізований, ніж його противник, і в дискурсі антиколоніялізму зустрічається часто підсвідоме бажання далі говорити від імені влади – хоч, правда, влади нової та іншої" [5, c. 227]. Як тут не згадати слушного іронізування з такого типу надінтерпретацій Едварда Саїда: "В той час як антиколоніалізм стає на Сході дедалі впливовішим і по суті об'єднує весь орієнтальний світ, орієнталіст проклинає весь цей процес не тільки як велику прикрість, а й як образу західним демократіям" [8, c. 144].

Щось зовсім інше, на думку автора, пропонує власне постколоніалізм, у якого виявляється інша "природа" [5, c. 227]. Щоправда, у чому полягає "кращість" тієї іншої природи, її відмінність від антиколоніалізму, збагнути не завжди просто, особливо коли дослідник намагається експлікувати в епістемологічних та культурологічних межах. Як, наприклад, розуміти таке висловлювання: "Постколоніальним можна вважати протистояння на рівні не простого заперечення колоніалізму й схвалення протилежного (як звичайно, нації), а на рівні усвідомлення" [6, c. 533]. По-перше, якщо звернутися до української антиколоніальної традиції, добре відомої авторові, до таких імен, як Т. Шевченко, М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, М. Міхновський, В. Липинський, Д. Донцов, Є. Маланюк, Ю. Липа, Є. Коновалець, С. Бандера тощо, то стане очевидним, що у творах цих авторів не знайдемо "простого заперечення колоніалізму". Там розроблено різні, іноді дуже складні, програми національно-культурної емансипації та державного самоутвердження, які аж ніяк не обмежуються "простим запереченням" імперської традиції. По-друге, саме в цих творах дослідник міг би, якби хотів, знайти й виразні приклади протистояння передусім "на рівні усвідомлення" через культивування національної (хоча б у формі "мудрості своєї" Т. Шевченка), а не імперської свідомості та світогляду.

Чіткості й стрункості інтерпретація постколоніалізму в М. Павлишина набуває, коли дослідник переходить з мови наукової на мову політичної ідеології лібералізму, конкретизуючи, за М. Фуко, ідеологічне коріння свого дискурсу. Усе стає зрозумілим, бо виявляється, що "постколоніяльне... вписується в знайому раму постмодерного" [5, c. 227]. Постколоніалізм постає перед нами як дискурс "менш реакційний, більш оригінальний і творчий", він "не так веде боротьбу проти колоніалізму, як обганяє його і стає на "вищі" позиції" [5, c. 227], він "не позбавлений політичної заангажованості", але цю заангажованість дослідник тлумачить (на відміну від антиколоніальної) як правильну, бо "їй притаманна схильність до плюралізму, толерантности, компромісу й іронії" [6, c. 533].

Loading...

 
 

Цікаве