WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Художній переклад: діалог національних культур, історичних епох та мистецьких світів - Реферат

Художній переклад: діалог національних культур, історичних епох та мистецьких світів - Реферат

Реферат на тему:

Художній переклад: діалог національних культур, історичних епох та мистецьких світів

Злам тисячоліть, позначений численними війнами, природними катаклізмами та кризовими ситуаціями виявив інший — значно критичніший злам — людської душі. Прискорений науково-технічний прогрес, поява новітніх технологій докорінно змінили світову карту. Сьогодні людство і кожна особистість виявилися на "перехресті" мов, культур, епох, ситуативних контекстів, реальних і віртуальних вимірів. Світ перебуває у стані глобального нерозуміння — між окремими особистостями, між поколіннями, між статями, між суспільними станами, між націями і народами, між конфесіями, між Заходом і Сходом, між Європою та Новим світом. У науці відчувається тертя між точними та гуманітарними сферами; у мистецтві — непорозуміння між різними стильовими течіями, напрямами, формами мислення.

У комунікативному просторі точиться окреслена Р. Бартом "війна мов", де "ми всі розуміємо один одного, але комунікації між нами нема, — у кращому випадку лише ліберальне використання мови" [1, с. 536]. Таке "ліберальне використання мови" створює ілюзію спілкування, що насправді є одним з двох окреслених Бубером [4, с. 102-108] випадків "несправжнього діалогу": це або механічне передавання інформації, або ж монолог, замаскований під діалог. У багатьох сферах комунікації давно утвердилася думка, що "безперервний діалог між різними культурами не може здійснюватися без внутрішнього тертя. До справжнього сплаву справа тут не доходить, оскільки супротивні сили можуть діяти, лише відстоюючи своє місце одна проти іншої. Навіть коли досягнута досконала гармонія або ж коли вона здається досяжною, зберігається сильна внутрішня напруга" [11, с. 123].

Водночас усе частіше звучить обнадійлива думка, що не слід зосереджуватись лише на проблемі протистояння, "необхідно також побачити можливості його вилікування, його своєрідного "катарсису", "очищення" [11, с. 124]. Такого "катарсису" можна досягти лише через "співпереживання", що походить зі "співрозуміння", із розуміння Іншого: зрозуміти його в його мові, спілкуватися з ним його мовою, перекласти свої думки на його мову, зустрітись з ним у його "домі буття". Сьогодні проблема перекладу перестала бути суто лінгвістичною, вона стала радше проблемою семіотичною, світоглядною. Але оскільки всі коди, з якими доводиться мати справу перекладачеві (код символів, код культури, код історії тощо), заземлені в мові, то мова стала головною відправною точкою в розв'язанні проблеми порозуміння, у пошуках ключа до налагодження справжнього діалогу зі взаємною спрямованістю обох сторін.

У мові історичні перекази та сучасний лад життя становлять єдність світу, в якому ми живемо; крізь мову ми сприймаємо культуру та історичні традиції, природні даності нашого існування, наших світів, — усе це утворює той герменевтичний універсум, у якому ми не замкнені, навпаки: до якого ми відкриті. "Ми є мовленням: можемо одне одного вислухати. Ми є мовленням — а це водночас означає, що це мовлення нас об'єднує. Те, що мовлення є об'єднавчим, полягає у тому, що істотне слово щоразу вказує на Одне і Те Саме — на щось, з огляду на що ми консолідуємося як самості, на основі чого ми є чимось цільним, а, отже, й собою" [7, с. 201]. Оскільки ми не замкнені в мові, якою говоримо, а відкриті, то сама "мова служить для порозуміння... створює можливість самого перебування у відкритості сущого" [7, с. 200].

Такий підхід переводить проблему самопізнання (О. Потебня), "співпереживання самих себе" (А. Берґсон), та саморозуміння, в якому людина "зустрічається сама з собою" (Г. Ґ. Ґадамер), на вищий рівень — взаєморозуміння (В. Дильтей, Ф. Д. Шлейєрмахер), де, за словами М. Гайдеґґера, "мова служить для порозуміння" [7, с.200]. Таке розуміння текстів – це вже не просто "порозуміння з самим собою у своєрідній розмові" [5, с. 120], а розуміння між "Я" і "Ти", де взаєморозуміння відкриває доступ до "чужості чужої душі".

Взаєморозуміння вимагає принаймні двох сторін, між якими ведеться розмова, при якій співрозмовники чують один одного, стежать за ходом думок протилежної сторони, ідуть назустріч один одному.

Стосовно літератури як мистецтва слова в цьому зв'язку не можна оминути увагою теорії діалогізму, що викристалізувалась у руслі праць М. Бубера, М. Бахтіна і полягає в ідеї "нескінченності" людського діалогу. М. Бубер розглядає цю проблему у трьох вимірах — діалог між людиною і Богом, між людиною і людиною, між людиною і світом. У межах літератури два останні типи діалогу модифікуються в спілкування між автором і читачем, між мистецькими індивідуальностями, між творами; відтак — між людиною і твором (мистецьким світом автора, світом окремої епохи, окремої національної літератури). М. Бахтін розглядає твір як ланку в ланцюгу мовленнєвого спілкування, де "побачити і зрозуміти автора твору — означає зрозуміти іншу, чужу свідомість та її світ" [3, с. 320], і де для слова чи людини немає нічого страшнішого, ніж без-відповідальність — відсутність відповіді. М. Бахтін розглядає слово в трьох аспектах щодо мовця: як нейтральне і нікому не належне слово мови, як чуже слово інших людей, повне відзвуків чужих висловлювань, і, нарешті, як моє слово [2, с. 315].

Якщо розглядати теорію М. Бахтіна крізь призму перекладу як діалогу, то розуміємо, що тут слова не можна аналізуватись лише під граматичним кутом зору. Взагалі неможливо говорити про суто мовний сенс граматичної інтерпретації, начебто вона існує без інтерпретації світоглядної, культурологічної, естетичної, психологічної (без експресії, емоційно-оцінного ставлення мовця до висловлюваного). Цей психологічний аспект слова М. Бахтін окреслив як "стилістичний ореол", "обертони смислу, стилю", як експресію, що чужа для слова, але народжується в процесі його вживання в конкретному висловлюванні, що належить не слову мови як такому, а тому жанрові, у якому воно функціонує. Ця експресія є відгомоном цілого, що звучить у слові.

Тут учений впритул підійшов до проблеми контексту та дискурсу, яку М. Гайдеґґер виразив тезою, що слова "надаються для розуміння тільки з того виміру, з якого вони були вимовлені" [8, с. 184]. Згодом Г. Ґ. Ґадамер висловить власну думку з цього приводу: "Перекладач повинен переносити смисл, що підлягає розумінню, до того контексту, в якому живе учасник розмови. Добре відомо, що це зовсім не означатиме, ніби перекладач перекручує той смисл, який має на увазі другий співбесідник. Навпаки: смисл має бути збережений; втім, оскільки він має бути зрозумілий у контексті нового мовного світу, тут він набуває вираження зовсім по-іншому" [6, с. 356].

Важливе значення має не тільки контекст окремого твору, а й контекст творчості автора, епохи, історичний контекст, загальнолітературний контекст окремої національної літератури, мовний дискурс. Кожен контекст у творі виступає додатковим джерелом образотворення, поглиблення думки, коли окреме слово черпає допоміжну інформацію з цілого у формі художньо-поетичних засобів, асоціативних зв'язків, алюзій тощо.

Ще однією рисою "стилістичного ореолу" тексту як діалогічної репліки є його психологічна експресія, що виявляється у смислових акцентах, логічних наголосах, інтонації. Власне ця сторона процесу сприймання чи не найменше досліджена, оскільки вимагає спільної праці психологів, лінгвістів, літераторів. Стосовно перекладу вона спеціально не вивчалась (окремих її аспектів торкались представники Празького лінгвістичного кола, зокрема Я. Мукаржовський, а також російські формалісти), хоча саме ці аспекти можуть створювати значні перешкоди при інтерпретації, адже вони лежать у позатекстовій площині й на письмі ніяк не відображені. Від правильного прочитання перекладачем художнього тексту з авторськими акцентами та інформацією багато в чому залежить відповідність його іншомовної версії. Тут маємо проблему з тим, "як" сказано, а не лише, "що" сказано, але й при вдалому розв'язанні цього завдання немає гарантії, що всі читачі перекладу зможуть "прочитати твір правильно".

Отже, зміст твору не піддається однозначному тлумаченню, він може набувати різного значення для різних читачів. Але ті, що прислухаються до висловленої думки автора, постають в ролі адресата, якого автор твору шукає і передбачає. Як і кожне висловлювання, твір у нескінченному діалозі має теж свого адресата. Він може бути різного характеру, різних ступенів близькості, розуміння тощо. На думку М. Бахтіна, "Питання про концепцію адресата мовлення (як відчуває і уявляє його собі мовець, або той, хто пише) має величезне значення в історії літератури. Для кожної епохи, для кожного літературного напряму та літературно-художнього стилю, для кожного літературного жанру в межах епохи і напряму характерні свої особливості концепції адресата літературного твору, особливе відчуття та розуміння свого читача, слухача, публіки, народу" [2, с. 316]. А в перекладознавстві маємо справу з адресатом, з яким автор спілкується через перекладача. Залучення перекладу подвоює герменевтичний процес, тобто розмову: вона перетворюється на діалог перекладача з другим учасником і на наш діалог з перекладачем.

У другій половині ХХ ст. проблеми рецепції художніх текстів та діалогізму перейшли у вищу площину — їх розглядають не лише з позицій того, як їх сприймають індивідууми, а з огляду абсорбування творів, творчості окремих письменників, стилів та напрямів на рівні національних літератур, тобто діалогу між націями, їх культурами. Цей процес активізувався під впливом постколоніальних студій, що ставлять перед собою проблему прочитання національних (колоніальних) дискурсів, їх специфіки, світоглядну проблему інакшості кожної національної культури та літератури, їх право на існування.

З розвалом у ХХ ст. великих імперій на перший план виступили не досліджувані раніше проблеми нав'язування чужих поглядів з боку колонізаторів, а відтак — збереження національної ідентичності та пов'язане з цим явище підтексту в мистецтві. Пошуки відповідей на ці питання йшли в руслі філософських розмежувань понять "Захід" — "Схід" (відповідно раціональне — ірраціональне). У перекладознавстві все частіше почали говорити про можливості перекладу твору з "мови Сходу" на "мову Заходу" чи навпаки. І хоч часто в орієнтальних дослідженнях Схід у калейдоскопі його релігійних, моральних, етичних та естетичних поглядів "перетворюється у живу картину чудацтва" аж до шизофренічного погляду на Схід [15, с. 551], учені не втрачають надії на його розуміння: "Його чужинність можна перекласти, його значення розшифрувати, його ворожість приборкати" [15, с. 551].

Loading...

 
 

Цікаве