WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Дзеркало в тексті та текст як дзеркало (На матеріалі інтелектуальної прози В. Домонтовича) - Реферат

Дзеркало в тексті та текст як дзеркало (На матеріалі інтелектуальної прози В. Домонтовича) - Реферат

Музика, яка відтворила всі іпостасі Лариси, стала дзеркалом вражень і переживань композитора, адже мистецтво відображає те, що відбувається у психіці митця. Твір мистецтва як дзеркало його творця чи не найчіткіше постає у "Самотньому мандрівникові...". Ґоґен намалював ван Ґоґа в процесі творення, і той вийшов на картині божевільним. Відтоді ван Ґоґ "більше не належав собі...бо внутрішню істоту його зв'язано з шматком полотна" [12, с. 448]. У зв'язку з цим не можна не згадати "Портрет Доріана Грея" О. Вайлда, де портрет юнака стає дзеркалом самого персонажа, показує його справжню сутність. Ван Ґоґ пізнає себе через присутність Третього, через дзеркало чужої свідомості, в якій переломився його образ, побачив себе таким, як його бачать інші; цей другий образ він сам сприймає як іншого себе: "за дверима Ґоґенової кімнати стояв, чекаючи на нього, збожеволілий, страшний інший" [12, с. 449]. Щоб краще збагнути свою сутність, ван Ґоґ бере дзеркало і малює автопортрет, малює себе кілька разів, але на кожному портреті він інший.

Третім тепер стає вже Автор. Як у Веласкесовій картині "Меніни", де художник показує і своє дзеркальне відображення, текст письменника перетворюється в дзеркало самого автора. "Зрештою, кожна людина, – стверджує Петров, – писавши про інших, пише тільки про себе" [14, с. 242], переносить на іншого самовизнання. Письменник визначає себе на рівні дискурсу, який уможливлює появу іншого себе.

Віктор Петров, який не мав змоги бути собою, якому була знайома "страшна подвоєність життя і творчості", який перевтілювався в Бера і Домонтовича, напевне, розумів, що кожна його іпостась не може існувати окремо від іншої. Тому письменник свідомо чи несвідомо вплітає свої ідеї у тканину художнього твору. Герої Домонтовича є частиною його самого, голосами його свідомості, повноцінними свідомостями тексту. Двозначність, несталість, самотність, безґрунтянство, співвідношення раціоналізму та ірраціоналізму, проблеми мистецтва, науки, почуття, свободи – це не повний перелік ідей, які Петров-Домонтович переносить з твору в твір, повторюючи їх чи модифікуючи, уточнюючи себе самого, намагаючись знайти істину. Уся творчість письменника – це Текст, у якому він переосмислює себе, текст iз безліччю значень, текст, який можна по-різному прочитати в різних його частинах. Отже, текст стає дзеркалом не тільки автора, але й читача, який мусить мати з цим текстом певну "спільну пам'ять", щоб побачити те, що існує "за" текстом, щоб почути і сприйняти контекстуальне художнє слово. Письменник, перетворюючись в об'єкт для читача, намагається звільнитися від внутрішнього конфлікту, подивитися на себе поглядом Іншого, "відбитися у свідомості Інших", "витворити в ній своє існування" [6, с. 331]. Аналізуючи творчість В. Петрова-Домонтовича, ми мусимо розуміти, що маємо змогу простежити щоразу лише феноменологічне "я" автора, а реальне авторське "я" залишиться назавжди недосяжним. Адже щоразу за Домонтовичем-Петровим стоятиме Петров-Домонтович – щоразу інший і щоразу ідентичний. Щоразу він закодовуватиме свої думки, пропонуючи реципієнтові цікаву інтелектуальну гру. Щоразу автор у тексті нагадуватиме славнозвісну усмішку Джоконди Леонардо да Вінчі – відгадай: хто я? Де я-Петров, де я-Бер, де я-Домонтович? Де мій наратор, де мій персонаж, а де справді я?

Що саме хотів сказати письменник? Чи слова, які сам Петров вважав нікчемними і двозначними, дали змогу йому висловити справді те, що думав? Ми можемо лише досліджувати "сліди" автора в тексті, простежувати, як поверхневі і глибинні структури авторської свідомості виявляються в його творах, але це вже тема набагато ширшого і ґрунтовнішого дослідження.

Література

  1. Гундорова Т. Жінка і дзеркало // Ї. Ґендерні студії. – 2000. – № 17. – С. 87-94.

  2. Левин Ю. И. Зеркало как потенциальный семиотический объект //Зеркало. Семиотика зеркальности: Труды по знаковым системам. – Тарту, 1988. – Вып. ХХІІ. – С. 6-24.

  3. Матвієнко С. Ґендерна гра В.Домонтовича // Ґендер і культура: Зб. статей /Упор. В. Агеєва, С. Оксамитна. – Київ: Факт, 2001. – С. 69-80.

  4. Минц З. Г., Обратин Г. В. Символика зеркала в ранней поэзии Вяч. Иванова //Зеркало как потенциальный семиотический объект //Зеркало. Семиотика зеркальности: Труды по знаковым системам. – Тарту, 1988. – Вып. ХХІІ. – С. 59-65.

  5. Павличко С. Роман як інтелектуальна провокація // Павличко С. Теорія літератури. – Київ: Основи, 2002. – С. 641-652.

  6. Сартр Ж.-П. Моя перемога є чисто вербальною...// Антологія світової літературно-критичної думки ХХст. / За ред. М. Зубрицької. – Львів: Літопис, 2002.

  7. Фесенко В. Я та Інший // Критика. – 2000. – № 5. – С. 20-22.

  8. Энциклопедия символов, знаков, эмблем /сост. В. Андреева и др. – Москва: Локид-Миф, 1999.

  9. Encyclopedia of Contemporary Literary Theory. Approaches, Scholars, Terms /Еd. by I. R. Makaryk. – Toronto, 1993.

  10. Домонтович В. Без ґрунту. Повісті. – Київ: Гелікон, 2000. – 520 с.

  11. Домонтович В. Дівчина з ведмедиком. Болотяна Лукроза. – Київ: Критика, 2000. – 416 с.

  12. Домонтович В. Проза: У 3 т. – Мюнхен: Сучасність, 1988. – Т. 3.

  13. Петров В. Особа Сковороди //Філософська і соціологічна думка. – 1995. – № 5 / 6. – С. 183-234.

  14. Петров В. Романи Куліша. Аліна й Костомаров. – Київ: Україна, 1994.

1 Показовим у цьому аспекті є приклад з твору "Самотній мандрівник простує по самотній дорозі": коли йдеться про нужденне життя ван Ґоґа, його сутінкову, замкнену вдачу, то "в нерухомій воді дренажних канав відбивається туманна слизота неба" [12, с. 358]; коли ж іде мова про те, що ван Ґоґ починає вчитися малярства, то в тій самій місцевості "виблискує біле люстро става" [12, с. 384].

2 Проблема правди і правдоподібного постає не лише перед Зиною, – виявляється, це універсальна проблема. Іполіт Миколайович, розмовляючи з жінкою в трамваї, усвідомлює, що та "стверджує шлюб, демаскуючи його" [10, с. 134]; "нещастям" самого Іполіта Миколайовича є те, що він не звик "ставитися серйозно до несерйозних речей" [10, с.139], і навпаки; розмірковуючи над двома житейськими випадками (мати турбується про вагітну доньку, Буцький убиває свою дружину), той самий Варецький заявляє, що "симпатії кожного були б на боці матері", а він "віддає їх убивці" [10, с. 157]; наводяться думки Макіавеллі про те, що любов і жорстокість – умовні поняття, і що "вбити, жаліючи" не є безглуздям [10, с. 161]. Викривлені уявлення про світ з'являються і в Серафікуса, який хоче мати дитину, "не турбуючи" жінки, і у ван Ґоґа, який збирався "смерть ствердити як життя, пітьму як світло, падіння як піднесення, ніч як день [12, с. 392]; подібна проблема постає і в романі-біографії "Аліна й Костомаров" ("кожну банальність можна поставити сторч, розкрити в ній її протилежний сенс" [14, с. 198]) тощо.

3 Двоплановість, двоіпостасність характерна і для П. Куліша ("Романи Куліша"), і для М. Костомарова ("Аліна й Костомаров"), який часто не згоджувався із самим собою, і "те, що він казав сьогодні, не завжди відповідало тому, що він мав сказати завтра" [14, с. 242], і для Марка Вовчка ("Мовчуще божество"), у якій "було дві сторони, дві частини, два береги: один – крутий, уривчастий, неприступний ні для кого, де лише вікові сосни й відбите в воді небо, і другий – відкритий, з прозорою ясною водою" [12, с. 481]; "в глибинні води трюмо" поринає Ростислав Михайлович: "Я вдивляюсь в холодний блиск скла, сумнівний і двозначний, де все повторено в своїй цілковитій тотожності і де все обернено й подвоєно: стривожений я, що стою перед самим собою, стрічка вишиваного коміра на сорочці... горішні півкола високих вечірніх вікон" [10, с. 304] тощо.

4 Тому часто персонажі Домонтовича, шукаючи порозуміння, дивляться один одному в очі: смертельно перелякані, півсонні, сірі, фіалкові, нерухомі, німі, гострі, чужі, чудні, за склом окулярів, із синім полум'ям (тут варто навести образ із "Записника" В. Петрова: "Море спалахувало в глибині її очей синіми свічадами" [10, с. 443], де очі наділені безмежною глибиною і дзеркальними властивостями), – або, навпаки, уникають погляду співрозмовника.

5 "Зворушлива закоханість" на означення "дружби", можливо, пояснюється тим, що дружба часто є фальшивою: "Ви, певно, великі друзі з Серафікусом, що ви говорите про нього з такою уїдливістю?" [10, с. 219].

6 Жінку як Іншого для чоловіка сприймає і П. Куліш ("Пізнаючи щодня, що таке жінка, я разом з тим розумію краще й нашого брата чоловіка" [14, с. 151]), і М. Костомаров ("те, що є в мені, походить від тебе" [14, с. 219]), які, до речі, теж віддають перевагу "коханню до далекої".

Loading...

 
 

Цікаве