WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Дзеркало в тексті та текст як дзеркало (На матеріалі інтелектуальної прози В. Домонтовича) - Реферат

Дзеркало в тексті та текст як дзеркало (На матеріалі інтелектуальної прози В. Домонтовича) - Реферат

Реферат на тему:

Дзеркало в тексті та текст як дзеркало (На матеріалі інтелектуальної прози В. Домонтовича)

Останнім часом літературознавці дедалі частіше відмовляються від пошуку єдино правильного значення, якого текстові надав автор, і намагаються знайти "сліди" значень, сліди несказаного, напівусвідомленого, про що автор міг навіть не здогадуватися. Звичайно, така позиція дає змогу текстові виявити свою багатогранність і зумовити множинність інтерпретацій, що, безумовно, є його найвищою цінністю, однак, на нашу думку, немає підстав повністю заперечувати будь-яку присутність автора у творі, адже окремі аспекти авторської свідомості, глибинного авторського "я", так чи інакше відображені в літературному тексті.

Аналізуючи, наприклад, твори В. Домонтовича, можемо з певністю стверджувати, що поява певних деталей не випадкова: якщо автор і не спеціально вводить ті чи інші образи в текст, то вони принаймні активно функціонують на рівні підсвідомості письменника. Відомо, що улюбленою темою В. Петрова є тема подвійного життя, несталості, двоїстості чи навіть множинності особи. Тому варто припустити, що образ дзеркала – один із ключових у поетиці В. Домонтовича, і якомога повніше простежити особливості його виявлення в тексті.

Дзеркало – полівалентний і суперечливий символ, здатний фіксувати розмаїття світу. Мабуть, саме тому склалися уявлення про те, що дзеркало містить у собі ідею двійника, є символом душі, дверима, через які ця душа потрапляє в інший світ, що в дзеркалі відображається душа померлого тощо. Магічна, не усвідомлена ще й досі до кінця природа дзеркала зумовила присутність цього предмета (чи принаймні його ідеї) у світовій літературі. Дзеркало як модель відображення, видимості й сутності, чужого "задзеркального" світу з'являється ще в міфічних і казкових сюжетах, стає предметом зацікавлення романтиків, з особливими семіотичними потенціями оживає наприкінці ХІХ і в ХХ столітті (О. Кобилянська, О. Вайлд, Х. Л. Борхес та ін.). Від міфу про Нарциса, чарівного дзеркальця з "Казки про мертву царівну..." О. Пушкіна, від повістей-казок Л. Керрола ("У Задзеркаллі" й "Аліса в країні чудес") образ дзеркала переходить у ХХ ст., де існує під знаком психології особистості. Роздвоєння, фраґментарність особи, процес розщеплення людської свідомості стали основою літератури модернізму, що намагався знайти адекватні способи відображення множинності й двозначності людського існування. Віктор Петров-Домонтович опинився на пограниччі контекстуального та особистісного виміру проблеми: з одного боку, епоха й інтелектуальне середовище породили відповідні зацікавлення Петрова, а з іншого, як громадянин тоталітарної держави, він став яскравим прикладом людини, яка не належить собі, людини, яка постійно змінює маски, сума яких не дорівнює автентичності особи. Можливо, саме тому дзеркало як втілення проблеми особистої ідентичності перетворюється в провідний образ Домонтовичевого тексту.

Відображувальна здатність дзеркала породжує його символічну аналогію з зіницями людини, з різними природними явищами – дзеркалами Космосу, – з Іншим як дзеркалом себе, зі словом як дзеркалом внутрішнього світу та ін. Отже, образ дзеркала може розгортатися в екстенсіональній (дзеркальність приписують широкому колу явищ, але вона ґрунтується на одній ознаці – властивості відображати, тобто багатозначність символу виникає завдяки розростанню синтаґматичних, а не семантичних зв'язків: дзеркало зіниць, природи, слова, пам'яті тощо) [4, с. 63] та інтенсіональній (символізуються фізичні властивості дзеркала: криве, мутне, непроникне, скляне, металеве, енантіоморфізм і т.д.) площинах. Насправді, у художніх творах, зокрема В. Домонтовича, ці площини перетинаються (наприклад, вода як природне дзеркало і вода мутна, прозора).

Дзеркало саме собою як звичайний, обов'язковий предмет (неодмінний атрибут помешкання, кімнати готелю, жіночої торбинки), може і не мати особливого навантаження, принаймні, у такому разі його важко незаперечно обґрунтувати. Про невипадковість цього образу в текстах Домонтовича можна говорити вже в тому епізоді (в берлінському ресторані стріляє Зина-повія), коли дзеркало відіграє роль неусвідомленого свідка подвійності особи (Зини); воно ніби все бачить, але мовчить; в нього ніхто не дивиться, але наприкінці цієї драматизованої ситуації воно знову з'являється в полі зору. Дзеркало похитнулося і задзвеніло, ніби "похитнулася" подвійність існування, якої не може витримати людина (у цьому контексті доречно пригадати фольклорні сюжети, в яких розбите дзеркало асоціюється зі смертю персонажа). Отож, цей "звичайний предмет", закорінений у нашій психіці, предмет, який ми щодня використовуємо, стає свідченням онтологічної проблеми людини – власної ідентичності, – адже зрозуміло, що саме наша мінливість, неможливість одержати про себе вичерпне знання, спонукає раз у раз дивитися на своє відображення.

У дзеркалі може відображатися будь-який предмет, навіть інше дзеркало. Така модель породжує ідею безконечності й реалізується в творах Домонтовича в образах двох природних дзеркал видимого світу, які обернені одне до одного і в пошуках гармонії всесвіту прагнуть вийти за межі своєї окремості: "Небо й білі хмари відбиваються в воді. І немає ні неба, ні ріки, нічого, лише димчасті коливання блакиті" [10, с. 388]. Зі споглядання такої безперервної барви народжується спокій і радість. Небо відображається в горизонтальному водному дзеркалі й ніби перетворюється в його глибину. Отже, образ дзеркала, торкаючись замкненої в собі природи, виконує функцію не так подвійності, як таємниці космічної містерії, у якій, як стверджує християнська традиція, весь світ є дзеркалом Божого творіння, і в ньому мусить бути гармонія, адже, якщо сталості немає в "цьому" світі, то вона є там, де "хор янголів благовістив людям про незмінну вічність Божого!.." [12, с. 499]. Повтореним, подвоєним життям у природних дзеркалах живе не тільки небо, а й уся природа. Цікаво, що ці дзеркала постійно змінюють свій колір і характер відображення, набуваючи властивостей різних матеріалів. Роль дзеркала може виконувати асфальт після дощу чи вода, яка забарвлюється щоразу в інший колір (від кольору "срібної риби" і "сонячного коловороту" аж до мутної і скаламучено-матової барви "нежиття"), модифікуючи в такий спосіб образ відображуваного об'єкта і водночас утворюючи для читача відповідний контекст сприймання1. Подібних пейзажів у Домонтовича безліч, і, звичайно, всіх їх неможливо навести в цій роботі, тому обмежимося лише констатуванням факту, що такі образи В. Петров занотовує навіть у своєму "Записнику", що свідчить про їхню невипадковість.

Здійснити контекстуальний відбір значень зобов'язує читача матеріал, з якого "зроблене" дзеркало і який надає цьому образові символічного навантаження: скляне дзеркало крихке, його легко розбити, а отже, розколоти зображення; водне дзеркало руйнується ще легше, навіть від вітру, але воно швидко відновлює свої властивості, до того ж, для нього характерна "глибина". У В. Домонтовича "хмари пірнають у глибинну порожнечу річкового скла" [10, с. 227], а Линник зникає в червоному полум'ї моря, після чого "по дзеркальному склу води неквапливо розходилися кола" [10, с. 335]. Таке поєднання крихкого і глибинного, на яке часто можна натрапити в Домонтовича, наголошує подвійність і двозначність дзеркального відображення, що відверто стверджує сам автор. Він не може втриматися від проведення аналогії з дзеркалами природи і дзеркальністю людського існування: "Мені подобаються дзеркала Венеції, але не подобається подвійність ваших уявлень і слів [Екегарт розмовляє з Гоцці. – М. Г.]" [11, с. 192]; "Великі кам'яниці... та анемічні вербки... повторювались, подвоєні, в застиглій брудній воді... В двоїстому житті міста-привида було щось непевне." [10, с. 332]. На основі цих цитат, у яких природне дзеркало замість колишньої гармонії починає виражати двоїстість, очевидно, можемо з певністю стверджувати, що письменник усвідомлює особливості дзеркальної семантики і що гетерогенна авторська свідомість, оприсутнена в тексті через різні голоси й образи, знаходить відповідний образ для втілення своєї позиції.

Пейзаж відповідає внутрішній сутності тих подій, які відбуваються в тому чи іншому місці. Подвоєне "ніби" існує, але воно непевне, ілюзорне й нетривке. Подвоєна реальність – це ніби-світ, це другий світ, який відрізняється від першого. Саме тому Ірця з "Доктора Серафікуса", "улюбленою схемою слів, думок і вчинків якої є ніби" [10, с. 191] і яка відчуває різницю між ніби і дійсністю, любить дивитися на скляну поверхню води, де відбивається її обличчя, і цікавиться "задзеркальним", іншим світом, у якому, як її переконують, живе водяник. Виникає опозиція дійсності та ілюзії, свого і чужого світу, з якою тісно пов'язаний образ прозорого дзеркала, вікна, що одночасно має здатність відображати, бачити наскрізь і відмежовувати від реальності світ химер та ілюзій.

Дзеркало – це ніби-світ, уявний світ, але, якщо припустити, що реальний світ є тільки подібним на істину, є лише відображенням істинного світу, то, в такому разі, дзеркало відбиває справжню суть відображуваного, воно говорить правду спонтанно і безпристрасно, служить засобом істинного пізнання і, як таке, володіє великою аксіологічною потенцією. Такої позиції дотримується Зина, для якої істиною є парадокси. Експліцитно, дзеркало не присутнє в цьому контексті, однак складається враження, що висновки "дівчини з ведмедиком", яка всі уявлення про світ хоче поставити "з ніг на голову", для якої все "навпаки", вчинки якої – "зворотний бік її розсудливості" [10, с. 125], – це ефект застосування кривого дзеркала: "нема нічого неможливого в цьому світі, де тільки неможливе можливим буває" [10, с. 73]; "треба зненавидіти все правдоподібне, бо воно тільки подібне на правду, але не є правда. Ми ж шукатимемо самої тільки правди, а не її оманних подібностей" [10, с. 95 – 96]2. Криве дзеркало стає знаком епохи, способом бачення світу, і текст Домонтовича намагається відобразити цю проблему, наголошуючи, проте, що криве дзеркало не може показувати істини, навіть якщо неістинними є звичайні дзеркала і реальний світ, тому воно й привело Зину до поразки.

Loading...

 
 

Цікаве