WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Постмодерний текст як знаряддя соціокультурної критики - Реферат

Постмодерний текст як знаряддя соціокультурної критики - Реферат

Реферат на тему:

Постмодерний текст як знаряддя соціокультурної критики

Систематичне вивчення текстів початку нового тисячоліття перебуває нині на маргінесі літературознавчих досліджень. Подібна дослідницька неуважність (або ж недостатня увага) до найновіших зразків нашого письменства зумовлюється близькістю цих текстів до масового мистецтва, що традиційно вважали другосортним, неповноцінним. У цих творах найчастіше вбачалися згубні тенденції, які зведуть літературу (а вона в українській історії завжди була чимось більшим, ніж різновид мистецтва, наприклад, "речником державотворення") на манівці псевдомистецтва.

Здавалося б, сьогодні не варто витрачати зусилля, аби переконати когось у потребі вивчати постмодерний літературний дискурс, проте бібліографія подібних досліджень вочевидь недостатня, навіть тоді, коли йдеться про "класиків" українського постмодерну – літгурт "Бу-Ба-Бу" (за винятком творчості хіба що Ю. Андруховича). Спроби каталогізувати матеріали, присвячені вивченню творчості Олександра Ірванця, підтверджують невтішний висновок про недостатність літературознавчої уваги до цього надзвичайно цікавого і своєрідного явища. Є, звісно, декілька оглядових публікацій про "Бу-Ба-Бу", в яких принагідно висловлено й окремі міркування чи оцінні судження про поезію О. Ірванця. Констатуючи критичну спрямованість постмодерного мистецтва, А. Макаров, наприклад, зауважує: "Добре, що наша поезія вчиться називати неподобство неподобством, а сірість сірістю. Гіркі і сердиті вірші О. Ірванця – один з можливих варіантів "поезії без прикрас" [1, с. 4]. Л. Таран (авторка рецензії на збірку "Тінь великого класика" [2]) наголошує, що "в Олександра Ірванця переважає іронічне побутописання – і тут він найсильніший. А ще він любить висміювати застиглі літературні кліше, формули, поетизми-"фольклоризми": таким чином він полемізує із відгомоном народницьких стереотипів у нашій поезії" [3, с. 19].

Звісно, говорити про повніше дослідження творчості О. Ірванця зарано, адже вона має тенденцію поповнюватися новими текстами. Попри це коментарів вочевидь недостатньо. Вони здатні хіба що задекларувати факт присутності письменника в літературному дискурсі кінця ХХ – початку ХХІ століття. Особливо гостро постає це питання у зв'язку з виходом двох нових не помічених критикою й літературознавством книжок автора – драм та "нібито роману" "Рівне / Ровно".

Вибір теми дослідження невипадковий, адже наскрізна критичність – чи не найвиразніша прикмета постмодернізму і творчості О. Ірванця як одного з варіантів його вияву. У переліку найчастіше застосовуваних постмодерністами прийомів Марко Павлишин називає іронією "підкреслення нестабільності, умовності всіх значень, як у творах, так і в житті, – ігри, цитування, пародії, суміші з попередніх творів..." [4, с. 214]. Важливість означених компонентів зумовлюється природою постмодернізму, який, по-перше, переходить від творення до конструювання тексту з різнорідного літературного матеріалу [5, с. 279], а по-друге, ставиться до використовуваного скептично, піддає джерела критичному переосмисленню або й прямому висміюванню. У підсумку, як зауважує Т. Гундорова, "український постмодернізм з його постколоніальними й посттоталітарними інтенціями виконував роль соціокультурної критики, в такий спосіб поставивши під сумнів емансипацію української культури з-під тиску політичних моделей мислення" [6, с. 165].

Погодимося з твердженням Л. Таран, що іронічність є найхарактернішою прикметою Ірванцевої поезії. Іронія пронизує і всі рівні романної структури "Рівне / Ровно". Вважаємо за доречне зупинитися передусім на мовному оформленні аналізованого тексту. Передусім зауважуємо специфічні принципи добору літературних антропонімів, більшість з яких мають виразно сатиричне забарвлення. Вже ймення головного героя Ецірван, в якому спостережливий читач помітить анаграмоване прізвище Ірванець, наводить на думку про своєрідну містифікацію.

Поряд із носіями нейтральних антропонімів фігурують у романі й представники спілчанської братії з доволі прикметними прізвищами: Олесь Баранюк (комічний ефект виникає при зіставленні автоніма Баранюк з поетичним псевдонімом Фіалко), Андрій, Василь і Микола Гімнюки (автор не обмежуються простим номінуванням, а й коментує: "У рамках боротьби за повернення до першоджерел та прадавніх витоків прізвищу повернено його первісне значення і написання. Прізвище Гімнюк є одним з найпоширеніших у волинсько-поліському регіоні" [7, с. 43]).

Часто, добираючи антропоніми (як і загалом мовленнєво оформляючи текст), Ірванець балансує на межі пристойності, свідомо шокуючи інтелігентного читача, який звик до заміни подібних лексем евфемізмами. Давню знайому Олену Бляшану Ецірван називає Обля. Не менш епатажно звучать абревіатури, утворені від назв держав (Соціалістична Республіка Україна) та технічних пристроїв (думально-уніфікуючий променевий апарат). Щоправда, використання стилістично маркованої лексики – доволі поширене явище в сучасному постмодерному тексті.

Широко застосовує О. Ірванець і контекстуальну іронічність первинно нейтральних фраз та принцип перефразування: "зараз ви отримаєте пропозицію, від якої не зможете відмовитися" [7, с. 141] (відмовитися і справді важко, адже це матиме певні несприятливі наслідки не так для самого Шлойми, як для його рідних), "якщо ворог не здається – його виселяють" [7, с. 146], "справжній письменник не має права на спокій" [7, с. 81] – про особливу увагу до митця компетентних органів тощо. В іронічній інтерпретації О. Ірванця мовний штамп "творити в шухляду" у випадку з романом Степаниди Добромолець трансформується у "творити під себе", викликаючи ефект подвійного трактування (особливо ж, коли дізнаємося, що замість славетної "Поліської саги" Шлойма отримав від Степаниди Добромолець пачку чистого фінського паперу).

Важливим прийомом "соціокультурної критики" в романі "Рівне / Ровно" є пародіювання. Пародія, як відомо, – "літературний жанр, власне гумористичний чи сатиричний твір, в якому імітується творча манера письменника задля осміяння її як невідповідної новим мистецьким запитам" [8, с. 536]. Як своєрідна форма літературної свідомості, пародія набуває особливого резонансу в епохи культурного зламу. Саме така ситуація склалася і в українській літературі межі тисячоліть. На жаль, й досі не втрачає актуальності висловлене п'ять літ тому твердження М. Павлишина про те, що "культуру України сьогодні постмодерною не назвеш. Присутність художніх творів з постмодерними ознаками (кількість яких щороку зростає. – Л. С.) не змінює факту, що в культурі як цілості домінує і далі ідеологізований монолог (як прикмета антиколоніального дискурсу. – Л. С.), пряме заперечення вчорашнього ідеологізованого монологу" [4, с. 220].

"Пародія, – зазначає М. Поляков, – це завжди гра. Гра з ідеєю та матеріалом, з твором та автором, з побутом і літературною формою, з глядачем та актором, гра зі звичними поняттями, усталеними формами та уявленнями про них" [9, с. 210]. Отже, пародіювання мислиться як прийом, компонент структури іншого тексту, що "дозволяє письменникові очистити жанр від омертвілої умовності, від безглуздих застарілих елементів традиції" [10, с. 13].

Звертаючись безпосередньо до тексту аналізованого роману, зазначмо, що О. Ірванець обирає два основні об'єкти пародіювання – художній (прозовий, поетичний) та літературознавчий дискурси. У першому випадку у вірші Олеся Фіалка "Юрба" пародіюється стилістика соцреалістичної поезії. Текст вірша побудовано за принципом нанизування риторичних запитань, вигуків ("Невже це так довіку буде") та ідеологем ("в наш час утвердження добра"). У трьох наведених строфах не знайдемо бодай якогось яскравого епітета чи метафори, текст відзначається граничною формальною примітивністю. Неприхована декларативність та мистецька невибагливість виступають у цьому творі як характерні прикмети соцреалістичного кітчу.

Loading...

 
 

Цікаве