WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Типологія різновидів автокомунікації в поетиці постмодерного твору - Реферат

Типологія різновидів автокомунікації в поетиці постмодерного твору - Реферат

„Проси страху.

Прошу тебе, проси страху.

Не проси радості і не проси щастя, бо радість і щастя скороминущі, і єдино страх швидкоплинності пом'якшить для тебе несподіванку біди та розпачу, котрі прийдуть неодмінно.

Не проси біди та розпачу, а проси страху, щоб не спокуситися власними стражданнями і не зазнати ницої розкоші..." [5, с. 66].

Цікавим є вихід із цього проповідницько-сугестивного періоду тексту, який переводить проповідуване вище в площину гумористичну й оголошує читача жертвою авторського розиграшу: „... з третього щабля зістрибни на землю, щоб аж розійшлися поли накинутого на голе тіло кожуха, і не юродствуй більше. Ляж під стіну свого будинку і сховай обличчя в долонях. Спробуй попросити ще раз. Не вийде – живи далі" [5, с. 67].

У деяких випадках періодичні повтори слова або фрази вказують на лейтмотивність означуваного стану або концепту у внутрішньому світі героя-автора. У розмові з Воццеком А. розповідає „про захоплення фотографією, про самотність, про бажання подорожувати і вчитися, про самотність, про улюблену музику, про самотність, про плани на майбутнє, про самотність, про журналістику, про самотність, про..." [5, с. 120].

Перевага в творі Іздрика синтагматичних, спрямованих на творення асоціацій, елементів над елементами семантичними, що несуть певне повідомлення, є очевидною. Якщо виходити з потреби балансу цих елементів у художньому творі, можна сказати, що баланс цей тут порушено. За словами В. Ізера, „... літературний текст повинен бути задуманий так, щоб заанґажувати уяву читача до процесу творення речей, що знаходяться поза ним, заради нього самого, заради читання, яке приємне тільки тоді, коли активне і творче. У цьому процесі творчости текст не повинен заходити ні надто далеко, ні надто близько, бо слід зауважити, що нудьга і перенапруження утворюють межі, за якими читач залишає поле гри" [6, с. 263]. Окремі елементи Іздрикового твору, зокрема, нанизування снів один на один за асоціативним принципом, скрупульозне фіксування настроїв і психічних станів, провокують саме такий вихід з поля гри. Сам автор, здається, співчутливо ставиться до читача, наполягаючи, однак, на необхідності пройти коло всіх запропонованих ним асоціацій: „...головне – не перескакувати ні через п'яте, ні через десяте, а йти за ритмом слів у риму кроків, і перше ніж дійти до Воццекових снів, слід дійти до сну про Воццека, а це ще так нескоро..." [5, с. 54].

Десемантизація тексту, усвідомлення втрати читацької уваги також є об'єктом гри автора, який в кінці довгого ліричного відступу змушує приспаного читача шукати сенсу в несподіваній абракадабрі: „... як тільки загроза втрати я повстане якза гроза смерті яко ї які вартосподі вати сяти сподіваєшся як порятунку якякяк трунку неземного але якось так трапляється щояк тільки ти бачиш вінна ближається тоне знаєш вчинити як" [5, с. 44].

Подібну комунікативну ситуацію переситу художнього тексту різнорідними за значущістю елементами І. Ільїн визнає провідною для твору постмодерного, характеризуючи її як реалізацію принципу нонієрархії, що означає „відмову від умисного відбору (селекції) лінгвістичних (або інших) елементів під час „вироблення тексту". „Для одержувача подібного роду комунікату, якщо він готовий його прочитати (дешифрувати) „посмодерністським способом", цей же принцип... передбачає відмову від будь-яких спроб вибудувати в своїй уяві зв'язну інтерпретацію тексту" [4, с. 160], – стверджує науковець.

Л. Стефанівська наголошує на тому, що у випадку „Воццека" дія принципу нонієрархії не є помилкою або ознакою авторської невправності при написанні твору: „...помиляється той, хто думає, що такий безладний запис різноманітних випробовувань існує тут випадково. Отож метод вільного поєднання відрізків історії Воццека реєструє перш за все сам процес мислення, пов'язування марень і візій сонних, котрі за природою своєю невпорядковані – тому техніка повісті точно пристосована до вимог тематики" [10, с. 197].

Граничним зразком зміщення вектора комунікативності тексту в бік автокомунікації є введення в твір ситуації авторської рефлексії з приводу роботи над твором, змішування процесу творчості з оцінками цього процесу. Такий прийом у літературі не новий – свого часу до нього вдавались, наприклад, У. Теккерей („Ярмарок марнославства"), Ю.-І. Крашевський („Історія кілка в плоті"), М. Йогансен („Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших", „Подорож ученого доктора Леонардо..."). У сучасній літературі частіше натрапляємо на „псевдоавторефлексії" – прийом обрамлення подій твору ситуацією його написання. Головний герой у такому випадку виступає в ролі рефлексуючого автора „твору в творі". Таку побудову мають, наприклад, твори „Хозарський словник" М. Павича, „Острів попереднього дня" У. Еко, „На полі смиренному" та „Стежка в траві" В. Шевчука, „Інопланетянка" О. Забужко, „Писар Східних Воріт Притулку" Г. Пагутяк, „Воццек" Ю. Іздрика тощо. „Твір у творі" є своєрідним різновидом літературного щоденника, але якщо щоденник покликаний підсилювати довіру читача до тексту, то авторська рефлексія, навпаки, дистанціює читача й текст, окреслює штучність і умовність оповіданого, акцентуючи натомість ситуацію творення та внутрішній світ творця.

У „Воццеку" прийом авторської рефлексії з приводу процесу творення граничне акцентований. Особливу цікавість викликає, зокрема, автокоментар з приводу пошуку цілісності, самоідентичності зображуваної в перших сценах твору особи: „Очевидно, десь тут криється фальш. Є щось неправдиве, щоб не сказати – неправедне, в напівпрофесійній зухвалості цих синонімічних вправлянь, в їхній скептичній ритміці і риторичному синтаксисі. Позбавляє довіри до сказаного звучання деяких слів, можливо, надто рано звучало ім'я, може, невиправданим є сусідство імені із марнослівним звертанням до Бога" [5, с. 39]. Цей період тексту повторюється у творі двічі, без змін, що, цілком логічно, зумовлює постановку питання про його функцію та про відмінність смислового навантаження одного й того самого тексту в першому й другому звучанні.

У першому випадку мовне оточення наведеного уривка дає підстави зрозуміти, що тут маємо постановку автором перед самим собою суто постмодерністської проблеми неадекватності суті й засобів її художнього втілення: „...завше натикаєшся на суто технічні обмеження внутрішнього оптичного збільшення, такого собі нейрофізіологічного блоу-ап" [5, с. 39]. Подальша „мандрівка" нутрощами людини в пошуках ядра її особистості є іронічним розвитком цієї проблеми.

У випадку ж другого використання уривка спостерігаємо не тільки декларування проблеми, а й індивідуально-авторське її вирішення: „Однак присутність небесного Бога унаочнює приземлену тотожність усіх трьох – Його, Тебе, Мене, а отже, звільнює від подальших шукань" [5, с. 43].

Отже, якщо перший уривок радше є виявом автокомунікації, апеляції Іздрика до себе як творця, то другий уривок – уже повідомлення типу „Я – ВІН", декларація власного розв'язання типово постмодерністської проблеми цілісності.

Певний герметизм „Воццека", виражений перевагою автокомунікації (або псевдоавтокомунікації) над зовнішньо-епічною авторською позицією типу „Я – ВІН", синтагматичних елементів над семантичними, звісно, не міг бути обмеженим суто комунікаційною, наративно-рефлексивною сферою поетики. Подієвий зміст твору, його проблематика також несуть на собі його відбиток. Проблема герметизму внутрішнього світу героя, овласнення як способу взаємодії з Іншим (коханою людиною) досить поширена в літературі постмодернізму. Згубність прагнення до накопичення, колекціонування й герметизації в людських стосунках яскраво визначено в повісті О. Забужко „Дівчатка": „... насправді нічого живого: ні квітки, ні кроленяти, ні людини, ні країни, – мати якраз і не можна: їх можна тільки знищити, тим єдиним ствердивши факт посідання" [3, с. 403]. Апофеозу ж звучання ця проблема сягає в романі Дж. Фаулза „Колекціонер", де формою вияву почуття героя до коханої дівчини є її ув'язнення в підвалі, свідомість того, що він є її власником, так само, як власником своєї колекції метеликів – мертвих, але повністю підвладних йому. Прикметне, що майже таку саму ситуацію маємо і в „Воццеку" – герой замикає в підвалі свою дружину й дитину. Але тут декларується інший мотив вчинку: Воццек намагається вберегти сім'ю від отруйного впливу довколишнього світу. Проте мотив згубного герметизму, потреби колекціонування наявний і тут, просто декларується він яскравіше на прикладі стосунків Воццека із А.: „Це все нагадує терор. Але я не можу нічого вдіяти. Хочу володіти тобою цілковито" [5, с. 130]. Прагнення Воццека ізолювати все найцінніше для нього від довколишнього світу є своєрідною паралеллю до прагнення автора перенести зміст твору в сферу рефлексії й самоаналізу. Іздрик пропонує читачеві занурення в герметичний, інтровертний світ своїх-Воццекових асоціацій як рецепт щонайглибшого розуміння пропонованого художнього світу.

Література

  1. Дімаров А., Кухарук Р. Про читабельність літератури і не тільки // Кур'єр Кривбасу. – 2000. – Квітень-травень. – № 125-126. – С. 3-9

  2. Єшкілєв В., Лихоманова Н., Бойченко О. Пролегомени до деміурги // Кур'єр Кривбасу. – 2000. – Липень. – № 128; 100-101

  3. Забужко О. Дівчатка // Кур'єр Кривбасу. – 1999. – Листопад-Грудень. – №119-121. –С. 395-419

  4. Ильин И.П. Постмодернизм от истоков до конца столетия: зволюция научного мифа. – Москва: Интрада, 1998. – 256 с.

  5. Іздрик. Воццек & Воццекургія. – Львів: Кальварія, 2002. – 204 с.

  6. Ізер В. Процес читання: феноменологічне наближення // Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. – Львів: Літопис, 1996. – С. 263-277

  7. Лотман Ю. Внутри мыслящих миров // Семиосфера. – С.-Петербург: Искусство, 2000. – С. 150-391

  8. Павлишин М. Передмова // Іздрик. Воццек & Воццекургія. – Львів: Кальварія, 2002. – С. 5-30

  9. Постмодернизм. Энциклопедия. – Минск: Интерпрессервис; Книжный Дом, 2001. – 1040 с.

  10. Стефанівська Л. Післямова // Іздрик Воццек & Воццекургія. – Львів: Кальварія, 2002. – С. 185-199

Loading...

 
 

Цікаве