WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Типологія різновидів автокомунікації в поетиці постмодерного твору - Реферат

Типологія різновидів автокомунікації в поетиці постмодерного твору - Реферат

Реферат на тему:

Типологія різновидів автокомунікації в поетиці постмодерного твору

Розвиток культури кожної країни є нелінійним, стадйним. Одним із критеріїв розмежування провідних характеристик двох протилежних стадій розвитку є критерій інформаційний, що окреслює специфіку обігу інформації у межах даної культури. Етап здобуття та накопичення якісно нової для людства інформації змінюється етапом глибинного її осмислення, рефлексії – і навпаки. Одним із найбільш адекватних підходів до осягнення природи такої стадійності культури виступає теорія комунікації.

Відповідно до двох основних каналів комунікації – „Я – ВІН" та „Я –Я" – Ю. Лотман виділяє два відповідні типи культур: культури, орієнтовані переважно на одержання інформації, та культури, орієнтовані на автокомунікацію [7]. Повідомлення „Я – ВІН" за своїм напрямом є зовнішнім, оскільки передбачає наявність адресата й адресанта повідомлення, яке має головною метою передати вербальну інформацію адресатові й спонукати його до певної невербальної реакції (вчинок, висновок тощо). Для повідомлення типу „Я – Я" характерне ототожнення особи адресата й адресанта: „... відмінність полягає в тому, що в системі „Я – ВІН" інформація переміщується в просторі, а в системі „Я – Я" – в часі" [7, с. 164]. Другий тип повідомлення характеризує ситуацію передавання суб'єктом інформації самому собі й має назву автокомунікації.

Зовнішнє повідомлення характеризує екстенсивний спосіб світозасвоєння, тоді як ознакою автокомунікації є інтенсивність осмислення навколишніх процесів. На противагу константності повідомлення в ситуації комунікації „Я – ВІН", у випадку автокомунікації динамічними є і саме повідомлення, і його суб'єкт: „... передаючи повідомлення самому собі, він [суб'єкт. – С. Т.] внутрішньо перебудовує свою сутність, оскільки сутність особистості можна трактувати як індивідуальний набір соціально значущих кодів, а набір цей тут, у процесі комунікаційного акту, змінюється" [7, с. 165]. Прикладом автокомунікації в межах повсякдення може бути ведення щоденника – як з функцією мнемонічною, спрямованою на запам'ятовування подій, так і з метою кращого осягнення життєвої ситуації.

Своєрідною комунікативною системою є художня література. Кожен літературний твір насамперед призначений для прочитання. Тому зовнішньою схемою твору як повідомлення завжди залишається схема „Я – ВІН". Але варто врахувати, зокрема, й такий фактор, як родова належність твору. Якщо епічний твір із чітко вираженою сюжетністю безперечно належить до повідомлень типу „Я – ВІН", то ліричний, медитативний за характером вірш можна назвати зразком псевдоавтокомунікації: твір нібито спрямований на внутрішній світ ліричного суб'єкта, і в результаті вербалізації почуттів світ цей зазнає певних змін. Але сам суб'єкт і вербалізована динаміка його почуттів все ж є повідомленням, спрямованим на читача, який девербалізує сприйняте ним і, можливо, теж зазнає при цьому певного емоційного впливу.

Якщо говорити про драму, то тут комунікативна схема ускладнюється в дещо інший спосіб. Основним змістом драматургічного твору є, власне, зовнішня комунікація між персонажами. Можливі в цих межах і моменти автокомунікації – монологи. Але ж обидва ці типи інформаційного метаболізму є елементами єдиного, цілісного повідомлення, адресатом якого є глядач або ж читач. І особа цього адресата, знову ж таки, є можливим об'єктом внутрішніх змін у результаті мистецького комунікативного акту.

Найскладнішим зразком комунікативних процесів у межах художньо-літературної творчості є випадки міжродової та міжжанрової дифузії, коли матриця комунікативних інтенцій певного роду чи жанру не може вичерпати природи рецепції конкретного твору.

Показовим у цьому плані явищем є сучасна українська проза, яка зазнала серйозного впливу дифузійних процесів порівняно з класичними формами епосу. Аналізуючи літературу сучасності, не можна обійти поняття постмодернізму, яке в цій статті розглядатимемо в суто технічному аспекті поетики й стилю, без заглиблення в світоглядно-естетичні проблеми функціонування феномену. Одна із основних ознак поетики постмодернізму – цитатність – в аспекті комунікативному може бути витлумачена як перенесення акцентів з повідомлення на код, адже сама форма повідомлення не є семантично новою. За Ю. Лотманом, це є ознакою автокомунікаційності тексту: „Орієнтована на автокомунікацію література не тільки не буде уникати штампів, а виявить потяг до перетворення текстів на штампи й ототожнення „високого", „гарного" та „істинного" зі „стабільним", „вічним" – тобто зі штампом" [7, с. 174].

Маючи на увазі масовість сучасної культури, Ю. Лотман писав: „Європейська культура нового часу свідомо орієнтована на систему „Я – ВІН". Споживач культури перебуває в позиції ідеального адресата, він отримує інформацію ззовні" [7, с. 175]. Сучасна українська проза досить неоднорідна за критерієм наслідування певних літературних традицій. У найзагальніших рисах її можна поділити на дві школи: західну (Івано-Франківську, або Львівсько-Івано-Франківську, або Станіславську тощо) і східну (Житомирську або Київсько-Житомирську). Для першої характерна орієнтація у творчості на західноєвропейські зразки, для другої – пошук автентичних джерел. В аспекті комунікативному орієнтація на Європу літераторів західного регіону не є одностайним свідченням екстравертності, назовні-спрямованості їх текстів. Адже пошук літературного прецеденту творчості є відбірковим, що наголошує, наприклад, один із представників „Станіславського феномену" В. Єшкілєв: „Галичина орієнтується на Європу, якої нема. Вона придумала собі Європу. Умовно – це Європа європейських інтелектуалів... Все те, що ми вибираємо звідти як дайджест, воно там рясно розкидане... Нам, митцям, не потрібна Європа реальна, вона потрібна бізнесменам, людям речової культури" [2, с. 100 – 101]. Можна сказати, що для обох цих шкіл притаманне домінування автокомунікативності, яке часто намагаються означити як прикмету поганої якості літературної продукції взагалі. Наприклад, Р. Кухарук так відгукується про сучасний стан української прози: „На превеликий жаль, рефлексійна проза в українській літературі чомусь переважає. Тобто герой у цій прозі думає, длубається у собі, у собі блукає, твір переважно без сюжету, діалогів. І це прикро, бо відлякує читача" [1, с. 3]. Можна зазначити, що останнім часом під впливом зародження власне української масової літератури „інтровертність" прози дещо зменшує свою питому вагу.

Цікавим прикладом розмаїття автокомунікаційних технік у межах одного художнього тексту є твір Юрія Іздрика „Воццек".

Мова твору, його архітектоніка дає всі підстави для твердження про безперечну постмодерність його стилю. „Воццек" – це елегантний, суверенний портрет постмодернізму, мальований зсередини автором, який віртуозно володіє його стилем мислення і мовлення" [8, с. 30], – наголошує М. Павлишин у передмові до книги.

У творі знаходимо численні ознаки автокомунікативного тексту: членування на ритмічні фрагменти, подекуди ритмізацію оповіді (навіть ритмізацію графічного її оформлення – наприклад, заключних молитов у обох частинах твору), ослаблення семантичних зв'язків і підкреслювання синтагматичних. Ритмомелодика прозової оповіді іноді переходить у ритмомелодику вірша:

...і як мізерним, нікому не потрібним лантухом лежить в

одному з помешкань

одного з будинків

пересічного міста

невеликої країни

скромного материка

твоє змарніле анемічне тіло [5, с. 43].

Синтагматичні елементи тексту, за Ю. Лотманом, – це ті, що не несуть смислового навантаження, а виступають натомість тлом для семантично наснажених елементів. Їм притаманна певна орнаментальність – ритмічна повторюваність окремих складників (наприклад, звуконаслідувальні повтори в ліриці, що навіюють ефект шуму хвиль або завивання вітру) для впорядкування асоціативного потоку реципієнта. Епічний твір із вжитими в ньому синтагматичними елементами комунікації зазнає ліризації, вага подієво-смислового повідомлення тут знижується: „Ритміко-метричні системи перенесено не з комунікативної системи „Я – ВІН", а зі структури „Я – Я". Поширення принципу повтору на фонологічний та інші рівні природної мови являє собою агресію автокомунікації в чуже їй мовне середовище" [7, с. 172].

Синтагматичне введення у твір численних повторів і переліків у Іздрика тісно переплітається з ігровою функцією художньої мови. Автор свідомий ортодоксальної постмодерності своєї стилістики, і тому, вдаючись до суто постмодерних художніх прийомів, часто іронізує над цими ж прийомами. Так іноді обсяжні переліки в тексті є прямим відсиланням-пародіюванням „патріархів" українського постмодерну, наприклад, Ю. Андруховича (Любанського у творі): „Любанський згадав би про сяйво і морок, тіло і дух, про кір і про бух, про хліб і вино, покуту й вину, про „так" і про „ні", про інь і про янь, про тінь і про день, про ніч і про меч, про ще багато дечого, про цвіт і про тлін..." [5, с. 143] У подібному випадку широкий перелік набуває додаткового до синтагматики семантичного коду – коду алюзійності, натяку. Можна сказати, що загальна художньо-літературна комунікаційна схема „Я – ВІН" діє тут головно за умови обмеження сфери „ВІН" колом утаємничених у факт існування й діяльності „Станіславського феномену".

Іноді перелік може нести в собі додатковий до ігрового код приховування, уникання єдиного „правильного", адекватного сенсу на тлі безлічі штучних – наприклад, перелік гіпотетичних імен А.: „Вже вечір, і час прощатися з тобою, Алкестідо, антигоно, Аріадно, астеніє, Анно Перенно, апатіє, Анабель, алісо..." [5, с. 147]

Переліки в постмодерному творі взагалі й у „Воццеку" зокрема провокують автора (і героя) на спроби класифікації перелічуваного. Власне здатність класифікувати є однією з провідних рис постмодерного автора й героя [9, с. 21]. Для Воццека вона є своєрідним доказом сталості існування: „Завжди лишається класифікація. Ще" [5, с. 36].

Класифікування тут також виступає певною мовною й логічною грою. Наприклад, зразком постмодерної іронії з приводу абсурдності будь-якої класифікації з огляду на апріорну неоднозначність існуючих критеріїв є опис „братів-лісорубів": „Ґустав і Ґустав. Їх троє. Розмахують сокирами. Один – шизофренік, один – купідон, а третій – наймолодший" [5, с. 61].

Як і переліки, повтори в Іздрика переакцентовують увагу зі змісту на форму, з повідомлення на код. І ця переакцентація також поліфункціональна й нерівнозначна. Найчастіше повтори набувають характеру мовної гри. Наприклад, усвідомлюючи сугестивні можливості ритмізованих повторів, Іздрик експериментує над мовою, творячи високопафосний зразок сугестії:

Loading...

 
 

Цікаве