WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Швейк і цяпка: між сатирою і пропагандою - Реферат

Швейк і цяпка: між сатирою і пропагандою - Реферат

Реферат на тему:

Швейк і цяпка: між сатирою і пропагандою

Метою цієї невеликої розвідки є не стільки типологічний аналіз двох літературних образів – чеського Швейка, створеного Ярославом Гашеком, та українського Цяпки, найбільше опоетизованого Романом Купчинським, – скільки аналіз подібностей та відмінностей засобів (сатири, гумору, іронії, ґротеску), за допомогою яких вони творяться. Численні дослідники образу Швейка про поетику роману та засоби досягнення в ньому комізму висловлюються по-різному. Загалом наголошується, що "гумористична трактовка персонажа переростає в сатиричну" [3, с. 26], на цьому сходяться більшість дослідників [також 12; 13], проте в інших випадках, навпаки, окреслюється зміщення тональності образу від чисто сатиричного до іронічного [2], а найновіші дослідження взагалі трактують його як суто іронічний [10]. Цяпка в подібних ракурсах взагалі не досліджувався. Пояснюється це, найперше, слабшою олітературненістю цього образу: він присутній в кількох стрілецьких піснях та жартах, а доволі архаїчна жанрово, як на час виникнення, ірої-комічна поема Р. Купчинського "Скоропад" була відома небагатьом і надзвичайно запізнилася з друком (створена 1919 р., надрукована 1965-го на еміґрації). Тим часом, саме типологічне зіставлення обох образів дало б змогу краще розібратися і з механізмами комічного, за допомогою яких вони створені і, врешті, домоглися більш чи менш локального безсмертя.

Спершу розчистимо для наших дослідів термінологічний майданчик. Сатиру визначають як "безжальне, знищувальне переосмислення об'єкта зображення (та критики), що розв'язується сміхом" [8, с. 522]. Сатира, якщо її трактують як окремий жанр або категорію комічного, здатна включати в себе іронію, переорієнтовуючи її на виконання "своїх головних викривальних завдань" [15, с. 25]. Гумор трактують як "особливий вид комічного, таке ставлення свідомості до об'єкта, в якому поєднуються зовнішнє комічне його трактування з внутрішньою серйозністю" [8, с. 521]. Як бачимо, гумор, позірно протилежний іронії, яка найчастіше виступає як стилістичний прийом, "іносказання, що виражає насмішку або лукавство, коли слово чи висловлювання набуває в контексті мовлення значення, протилежне буквальному сенсу, заперечує його чи бере під сумнів" [8, с. 132]. Якщо гумор, насміхаючись, не заперечує, то іронія, начебто не заперечуючи, насправді, насміхається. Сатира може бути іронічною, тобто використовувати іронію як засіб прихованої насмішки, але може бути й прямою, інвективною, коли критичні наміри автора висловлювання не приховуються. З іншого боку, гумор також може ґрунтуватися на використанні іронії, і ми неминуче заплутаємося у цих трьох термінах – така плутанина є досить поширеним явищем, – якщо не візьмемо за основу семіотичне тлумачення іронічного висловлювання як такого, що вказує водночас на два взаємозаперечних референти. Сатирик, послуговуючись іронією, використовує висловлене як ширму або як каталізатор інтенсивності заперечення прихованого, гуморист від початку певен у позитивності прихованого, а висміює його лише позірно і тому – м'яко. Якщо ж він використовує іронію, механізм ускладнюється: висловлене натякає на заперечуване приховане, внаслідок чого виникає насмішка (тут ще діє чиста іронія), проте м'якість цієї насмішки примушує нас вірити, що первинне висловлювання, насправді, не заперечують, а стверджують (вже гумор). Тобто, коли Швейк говорить "наш найясніший цісар", ми розуміємо, що Гашек, насправді, хотів сказати зовсім протилежне – сатирично висміяти образ монарха, а відтак, і його держави. З іншого боку, позірна бундючність ордену Лицарів Залізної Остроги є достатньою мірою комічною, проте десь глибоко всередині вказує на серйозність – адже гумор не знає повного заперечення.

Врешті, існує ще й романтична іронія, дія якої виражається в абсолютному урівноправленні обох референтів. У такому разі ми просто губимо орієнтири і не знатимемо, як насправді ставиться автор до зображуваного предмета. Власне, романтична іронія якраз вказує найперше на неможливість реалізації оцінних, етичних, смакових суджень: в українській літературі початку ХХ ст. найбільш показовим прикладом її реалізації, вочевидь, є Дон Хозе Перейра-Перебийніс Майка Йогансена. Саме розмежування гумору (з його глибинним стверджуванням) та романтичної іронії (в основу якої покладена правдива амбівалентність) засновує суперечку про природу образу Швейка. Автор прямо вказує нам, що Швейк – ідіот, проте діє він часом з невластивою ідіотам логікою і кмітливістю. Якщо ми завдяки авторові повіримо в глибинний позитив Швейка, більше того – його своєрідну мудрість, то перед нами образ гумористичний, використаний задля підкреслення сатиричності решти зображення. Проте, як ми вже бачили, існує тенденція вважати Швейка чисто іронічним, вочевидь, в тому сенсі, що він таки є ідіотом настільки ж, наскільки й свідомим критиком дійсності тогочасної Австро-Угорщини. Втім, зважаючи на позицію самого Гашека, заявлену ним у передмовах до частин 1 та 2 книги, перша гіпотеза щодо комічної природи образу Швейка видається нам більш логічною. А от Цяпка є, без сумніву, суто гумористичним персонажем.

Задля ясності подальшого викладу розрізнятимемо іронію риторичну, тобто таку, яка попри свою двореферентність чітко вказує на істинність приховуваного референта, й власне іронію двозначності (генетично споріднену з романтичною іронією), використання якої ґрунтується на рівноправності можливих референтів. На нашу думку, обидва образи "веселих вояків" є гумористичними у своїй суті, проте Швейк поступово виростає до характеру суто іронічного, двозначного. Своєрідність обох персонажів може пояснити їхнє походження.

Образ Цяпки напряму виростає з народної сміхової, бурлескно-травестійної традиції. Це герой-гуляка, для якого "пригоди з жінками" є куди більш небезпечними за справжню війну. Він дивакуватий, інколи комічно пихатий [7]. Вочевидь, можемо твердити про його генетичний зв'язок з поемою І. Котляревського (в поемі Р. Купчинського Цяпка суміщає образи старшини стрілецького війська, козака та давньогалицького князя, його пригоди розгортаються як повна випробувань мандрівка і увінчуються щасливим шлюбом); проте сам образ комічного воїна має коріння ще у давньоримській традиції (Плавт), поширився Європою як маска Капітана з комедії дель арте [5, с. 9], а в Україні, зокрема в Галичині, реалізувався в кількох персонажах народного вертепу (Козак, Князь, Воїн Ірода). У самого Р. Купчинського Цяпка є носієм виразних рис кабаретової традиції, яка, зі свого боку, теж ґрунтувалася на використанні персонажів європейського лялькового театру [16].

Подібну ґенезу має й образ Швейка. Він генетично пов'язаний з традиційними європейськими образами "мудрих дурнів" [2, с. 58], проте апелює до ще однієї багатої традиції: Швейк це ще й денщик, слуга, а тому вільно вписується до традиції крутійського роману й стоїть поруч з Санчо Пансою, Сґанарелем та Фігаро. Відповідно, образ Швейка більше занурений у європейську традицію сміхової культури, в той час як Цяпка майже всуціль онаціональнеий образ, що більше – це образ суто галицький.

Образи обох персонажів мали реальних прототипів (чет. Страшлипка і власне Цяпка), проте від першого було взято лише звичку безконечно розповідати різні історії та настирне бажання здатися в полон і так уникнути війни, а від другого – постійне вживання слова "евентуально"; інші риси творилися відповідно до нашарувань описаних вище літературних кшталтів та традицій. Головна подібність обох вояків полягає саме в збереженні доброго гумору серед найзапекліших битв світової війни і найнебезпечніших пригод, хоча природа їхнього оптимізму різна: Швейк – начебто ідіот, який начебто не розуміє, що довкола відбувається, а Цяпка тішиться фронту, оскільки в битвах уникає головного свого "ворога" – жіноцтва. Ця риса Цяпки зі стрілецьких пісень перекочовує і в поему Р. Купчинського (на початку якої родовитий князь Цяпка-Скоропад після стрілецьких походів та інших пригод безвиїзно живе у своєму замку, куди вхід жінкам заборонено); в поемі така поведінка Цяпки дістає мотивацію, проте наприкінці змінюється і він знаходить своє щастя у шлюбі.

Покінчивши зі вступними заувагами, можемо перейти до розгляду обох персонажів у координатах сатири та пропаґанди.

У випадку Швейка нам від початку пропонують гротескний образ ідіота, проте через питомий комізм вступного уривку та через зіставлення з назвою роману – "Пригоди бравого вояка Швейка" – ми запідозрюємо, що манера викладу є іронічною, а персонаж, насправді, не є ні ідіотом, ні немічним, ні злим за характером. Швейк одразу ж постає перед нами подвійним, проте суперечність між обома іпостасями його особи узгоджено: він є "бравим вояком" та "ідіотом" одночасно. Справді, для "...всеосяжного викриття деґрадації дійсності ... був необхідний саме такий [недоумкуватий. – Р. С.] герой, бо ж всякий інший за подібних обставин міг бути повішений або розстріляний десятки разів" [13, с. 182].

Взагалі, образ Швейка твориться якраз протилежно до традиційного образу героя, яким ми його бачимо в міфології чи в казках. Швейк у тексті роману пародіює усі міфологічні іпостасі героя – він "войовник", "коханець" ("забаганка" гості поручника Лукаша), "володар" (пор. його "повелівання" служницею), нарешті, "спаситель світу" і "святий" (принаймні, так можемо тлумачити розуміння його образу Гашеком, у вступі) [іпостасі міфологічного героя: 6, с. 315-335]. Швейк є повним антиподом міфологічного героя: всі ролі (а) він втілює в комічному амплуа, (б) виконання його "місій" випадкове – так трапляється, що Швейк мусить стати "войовником", "коханцем" і т.д.

Така ж девальвація "героїчності" відбудеться, якщо порівнюватимемо образ Швейка з героєм чарівної казки: справді, ми могли б сприймати війну як момент "посвячення", ініціації [11] переродження пересічного міщанина, простої людини у воїна, патріота своєї вітчизни (пор. з прикладами української військової повісті – трилогія "Заметіль" Р. Купчинського, "Чотири шаблі" Ю. Яновського і т.д.). Можемо протиставити цілеспрямовані мандри казкового героя до іншого світу ("світу посвячених", ініційованих) та блукання Швейка, котрий аж ніяк не прагне бути "посвяченим" у велику бойню світової війни, а потрапивши туди, намагатиметься якнайшвидше здатися в полон, тобто позбутися будь-якої героїчності. Такими ж пародійними є особи, що мали б ввести Швейка у світ війни – капелан Кац, поручик Лукаш, кадет Біґль, інші – вони зовсім не здатні виконувати функцію "посередника між двома світами" [11, с. 178], якої вимагав би від них героїчний текст казки чи міфу.

Loading...

 
 

Цікаве