WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Функції іронії як ознаки постмодернізму в сучасній українській поезії. шлях до синдрому іронії постмодерного перенасичення - Реферат

Функції іронії як ознаки постмодернізму в сучасній українській поезії. шлях до синдрому іронії постмодерного перенасичення - Реферат

Реферат на тему:

Функції іронії як ознаки постмодернізму в сучасній українській поезії. шлях до синдрому іронії постмодерного перенасичення

Аналізуючи умови становлення української лірики кінця ХХ століття, В. Моренець зауважив, що в цей час „відбулося гнівне, веселе, іронічно-саркастичне прощання з однією історією" [7, с. 64], а один із ідейних натхненників сучасного літературного процесу Ю. Андрухович іменував теперішню добу найнижчим ступенем ієрархічної тріади: після Епохи Бога, Епохи Короля – Епохою Блазня, коли людство, сміючись, прощається з самим собою [цит. за: 10, с. 35].

Іронічність та блазнювання – головні ознаки сучасного літературного процесу та свідомості сучасної людини взагалі – з'явилися в переломний для суспільства та історії момент і стали одним із способів захисту від різких змін суспільних, соціальних, моральних цінностей та норм, від страху перед тим, що насувалося, – новим, невідомим, бо „новітня сучасність – це рух плюс невизначеність" (Баландьє) [цит. за: 9, с. 255], і тому загрозливим.

„Є багато способів уникнення дійсності, – пише Максим Розумний. – Можна заховатися в цинізм та іронію, можна в елітарну книжність, в тусовочність, або в номенклатурність" [18]. Оскільки іронія, на відміну від книжності, є внутрішньою, психологічною ознакою, то цей сховок – надійніший, дає більший захист, тому й більш використовуваний і дієвий.

Іронія стала неодмінною ознакою нового покоління, яка рятує його від тиску дійсності. Це вже навіть не втеча від реального світу, а таке сприймання реальності, яке захищає особистість від можливих психологічних травм, зумовлених відсутністю того, що віками прагнуло знайти людство: істини, впорядкованості, спокою. „Іронія стає все-значною. ...І якщо сократівська іронічність, хай навіть непевна та амбівалентна, мала все-таки на меті пошук істини, сьогодні іронія заявляє про „енергійне та екстатичне прийняття непевності" [Вілде], стаючи іронією випадковості"(Р. Семків) [22, с. 8].

Сміх, народжений іронією, дає насолоду, котрої шукає сучасна людина. Іронія випадковості – це ще й гра, яка теж приносить задоволення. В іронічній грі панує невизначеність, певна хаотичність, відсутність правил та непередбачуваність результату, але це не викликає страху, що трапилося б у дійсності, реальному житті, бо це – віртуальний світ, народжений в свідомості сучасної людини та художній свідомості зокрема.

Іронія видозмінюється, виступаючи то життєвим кредо, то функціональним засобом у „діалозі людства" (Рорті) [цит. за: 23, с. 580], яке вже не прагне відкрити об'єктивну істину, а просто намагається збагатити дискурс, дати волю розвитку особистості, захистити її. Інколи іронія – єдиний спосіб висловлення правди, можливість завуальовано сказати те, що не сприйметься в іншому ракурсі, може стати рушійною силою. Це „щось" може існувати тільки в одязі іронії, котра служить своєрідним захисним прошарком. Межі між реальністю, прошарком іронії та свідомістю стираються, з'являється новий світ, в якому все – минуле, теперішнє, майбутнє – отримує нове значення, нове існування. Хоча Ричард Рорті говорить, що „кожний іроніст може міряти успіх тільки супроти минулого – не тим, що живе відповідно до його принципів, а тим, що переписує минуле по-своєму, і тому може сказати: „Така моя воля" [19, с. 583], майбутнє теж у владі іронії, вона певною мірою є чинником, котрий творить теперішнє і майбутнє не як продовження минулого, а як щось нове. Недарма іронічність та іронію як провідне начало постмодернізму визначають західні дослідники (І. Хасан, М. Калінеску, Д. Фоккема, У. Еко та ін.) [див.: 2, с. 26], а Л. Лавринович, досліджуючи основні риси постмодернізму в українській літературі, виділяє ще самоіронічність [12, с. 41]. Іронію поряд з батярством, внутрішньою емграфією, постійним невдоволенням і капризуванням М. Розумний називає „інфантильною ознакою перехідності генерації" [18], тобто тієї ж зміни старого на нове.

Можна виділити ще одну функцію іронії – об'єктивізацію явищ. На це звертав увагу Ж.-П. Сартр, коли твердив, пишучи про Жана Жене, що "іронічний погляд об'єктивізує його, що він може стати річчю, яку можна взяти до рук" [21, с. 249]. Т. Денисова в дослідженні про постмодерністську свідомість пише, що „іронічність погляду забезпечує об'єктивність оцінок, не дозволяючи впадати в пафосність, тобто створюючи передумови для наступного вибору" [2, с. 26].

Ці спостереження дали підставу не просто покласти іронію в основу постмодернізму, а й висунути ідею наукового обґрунтованої іронії, хоча „цей критично-філософський стиль є занадто ефемерним, щоб дати чітку методологію" (С. Квіт) [11, с. 150]. Але будь-яке постмодерністське письмо „має відповідати вимогам правдивої карнавальності, допускаючи іронію в усі найтемніші закапелки, штовхаючи в її стихію найшановніші авторитети, розчиняючи в ній будь-яке менторство" [Там само]. Проте тут з'являється підстава говорити про парадокс „іронії постмодерного перенасичення" (Р. Семків), коли „критик, автор, читач в постмодерній ситуації, граючи свою автентичну роль, помноживши засоби вдосконалення цієї ролі, нездатні утримати свою ідентичність і заперечують себе" [22, с. 10].

У сучасній українській поезії цієї крайньої межі іронії ще не досягнуто, хоча постмодерністські пошуки дуже активні. Найяскравішим спалахом карнавальної літератури було угруповання „Бу-Ба-Бу", яке поклало основи постмодерністського іронізму в українській літературі кінця ХХ століття. „Соціальним фундаментом метаісторичного карнавалу в Україні став підсвідомий масовий синдром зламу, що супроводжував розпад імперії і викликав дві метапсихічні частини: суспільну депресію і масову карнавальну сміхову рефлексію на катаклізм системи" [16, с. 35]. Іронія як засіб самозахисту від катаклізмів, які збунтували суспільну свідомість, швидко пустила коріння на літературному ґрунті. З'явилися послідовники „Бу-Ба-Бу" (наприклад, поетичний гурт „Червона фіра"), які не приховували своєї естетичної орієнтації, називаючи себе постбубабістами. Ще рано говорити про масовість іронічно-карнавального естетизму в українській культурі, хоча І. Ільїн, досліджуючи постмодернізм від його джерел до кінця століття, стверджував, що це явище є безпосередньою реакцією на стереотипи масового усвідомлення, а епігонська література легше за все піддається пародіюванню [цит. за: 20, с. 17], проте присутність його елементів в сучасній українській поезії дуже помітна.

Іронія охоплює все: особистість та історію, Бога і смерть, високі почуття і загальновизнані цінності. „Я трішечки поетка, // Я трошки неземна. // За жанром – оперетка, // За відчуттям – струна", – намагається зрозуміти себе Надія Стрем [4, с. 90], зате Роман Здорик досить впевнено заявляє: „і ти ... не зрозуміла // мене // геніального поета // усіх часів" [15 с. 5]. Марко Самовитий бачить себе збоку: „Хто се під лавкою // губамі плямкає // ст'ашно // аж дрожж пробира // ... // Я – силой підступною // замкнений в серці // коханець і трошкі / брунет" [17, с. 245]. Іронія проникає і в мову, вживання суржикових форм слів ніби оживлює, озвучує текст, звільняє його від притаманних будь-якому текстові книжності, статичності.

Іронічна гра словами захоплює Василя Старуна: „рембрнт? чи рмбрандт? // чорний чи темнк? // чи тільки Пан – чи панк? // чи фини атни?"[6, с. 78]. Сюди вплітається насмішка над слововживанням, некомпетентністю в перекладах і транслітерації, співвідношенням слів. Автор іронізує і над риторичністю запитань, безглуздих тому, що на них немає відповіді.

Loading...

 
 

Цікаве