WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Проблема кохання як творчої спроможності в українській поезії 90-Х роках XX ст. - Реферат

Проблема кохання як творчої спроможності в українській поезії 90-Х роках XX ст. - Реферат

крок вправо пронизливий вітер

і хаща крил

якби ти хотіла мене обняти

ти прогорнула б ці крила губами

у пошуках смерти

якби ти хотіла жити

леопард зупинився б

Смертоносність кохання загострює трагічність життя, адже повноцінна реалізація людини, яка в О. Чекмишева може відбутися через високу пристрасть, в І. Андрусяка зливається з моментом смерті, і тоді сама смерть набуває еротичного відтінку: „пошли мені/ землю в устах/ візьму/ вустами". Подібне тлумачення фізичного кохання знаходимо також у П. Вольвача („Дай забуття мені. Хай буде це не смерть. ... А смерть – то ти") та інших поетів 90-х років.

Тарас Девдюк [9] в одному зі своїх віршів поєднує тему смертоносного кохання з темою смертоносної творчості:

А хтось вже третій тиждень у запої

кричатиме: „Кохана, повернись!"

Та тільки завертали як колись

поети золотої дорогої.

Не вірте їм. Любили не вони.

Вони лиш повигадували ймення.

Умріяні у весла про човни.

А генії померли від натхнення!

Тобто справжнє кохання, як і справжня творчість, реалізується в смерті.

Для поетичного світу І. Андрусяка також досить характерне розуміння творчості як пристрасті, спорідненої з фізичним потягом, але тлумачення її дещо інакше: „ці тексти як жінки регочуть віддаються/ виношують тремтять від дотику руки". Однак і сексуальний контакт, і творчий акт відзначаються брутальністю, насильством і мають виразний підтекст „волі до влади": „поети повипалювали титули/ на голих грудях відданих жінок". Натомість справжнє, глибоке і щире почуття є лише дитячою мрією, знищеною сучасним світом („про білі вежі я в дитинстві чув/ а котрі з них залишилися цілі"). Тому якщо фізичне кохання і набуває в поетичному світі І. Андрусяка естетичної якості, то переважно як естетизація потворного. Творча спроможність митця в цьому контексті виявляється швидше неспроможністю, оскільки саме „мистецтво – насилля над світом ... і час – лиш перелюб", що нівелює його цінність як таку: „при родах вмерла покритка поезія/ і ліс росте крізь наші імена". Насилля веде до творчої безплідності, смерті та забуття.

Отже, ми переходимо до теми несправжнього кохання, як і до проблеми несправжності в українській поезії 90-х взагалі. Несправжність кохання може виявлятися в декількох аспектах: фізичний потяг, що не передбачає глибшого емоційного та духовного єднання і сприймається самим героєм лише як задоволення статевого інстинкту („Стрімкий юнак, легке дитя ерекцій,/ бере за руку втомлене дівча" С. Жадан [11]); фізичне насильство, ґвалт – переважно з метою приниження та підкорення (що характерно, сам ліричний герой в цьому випадку виступає переважно спостерігачем: „А коридорами їхніми/ ґвалтують Поезію./ чужі ж таки .../ привиди" – Р. Мельників); імітація кохання чи його сублімація, тобто „гра в кохання", споріднена з загальною іронічно-саркастичною тональністю поезії 90-х „Я тебе роздягатиму, наче бабан" – Р. Скиба [3]; „Я викрешу з базальтових сердець/ Блошину дозу щирої любові" – А. Бондар [3]; „І буде у них „любоффь до утра",/ Але ти, Україно, ніц не почуєш." – С. Пантюк [3]).

Привертає увагу пасивна позиція ліричного героя стосовно проблеми фізичного насильства. Його джерелом майже завжди виступає стороння сила, невідомий „хтось", який прийшов і все зіпсував: „тут хтось у лоно випорснув каміння/ а хто він був попробуй докажи" (І. Андрусяк). Ця пасивність стосовно зовнішнього руйнівного чинника відзначає поетичне світовідчуття 90-х загалом, і в основі її лежить усвідомлення героєм власної безсилості, неможливості щось змінити чи виправити. Спотвореність кохання в такому контексті – лише один із наслідків загальної спотвореності світу: „Плодить червами/ Божий сад" (С. Процюк [14]). Тобто будь-які „вічні" цінності чи глибокі почуття в нещирому, бутафорному й штучному світі теж стають бутафорними й штучними: „Рукавичку мерзотнику кинути б,/ а у мене й ненависть роблена..." (С. Процюк). І оскільки ліричний герой нічого не здатний змінити, все, що йому залишається, – це іронічно-саркастична постава невиправного скептика, якому вже і „слова приїлись", і „кохання теж набридло, як стерня" (І. Павлюк [14]).

Звичайно, справжнє кохання може реалізуватися – всупереч абсурдності світу, і навіть врівноважити цю абсурдність, як ми це знаходимо, наприклад, у творах О. Чекмишева чи П. Вольвача, але навіть тоді воно тільки акцентує, увиразнює безглуздя людського буття:

вони жили довго й щасливо

а потім померли –

в один день і в одному

ґетто

Отже, попри загалом традиційне тлумачення теми кохання в поезії 90-х років, привертає увагу мотив трагічного кохання, який поєднує всі проаналізовані вище аспекти і стосується і смертоносності кохання, і його бутафорності, пародійності (несправжності). Це кохання, перебуваючи ніби на периферії, відчутно загострює загалом властиву поезії 90-х трагічність світосприйняття. Адже в абсурдному й зруйнованому світі справжнє кохання від початку приречене на загибель, як і сам митець (якщо його мистецтво – справжнє). Неможливість повноцінної реалізації в коханні співвідноситься з неможливістю реалізації в творчості й ніби завершує коло безцільних блукань сучасного митця уламками зруйнованого українського космосу в пошуках власної ідентичності.

Література

  1. Агєєва В. Чи буде постмодерн золотим віком класики? // Література плюс. – 1998. – № 2. – С.4-5.

  2. Андрусяк І. Отруєння голосом: Тексти. – Київ: Смолоскип, 1996. – 164 с.

  3. Антологія альтернативної української поезії зміни епох. – Харків: Майдан, 2001. – 188 с.

  4. Виноградов В. Про поезію 90-х // Молода нація. – 1999. – № 12. – С. 76-79.

  5. Вольвач П. Бруки і стерні: Поезії. – Київ: Дніпро, 2000. – 96 с.

  6. Габор В. Проза нової генерації: повернення блудних синів додому // Кур'єр Кривбасу. – 1994. – № 10-11. – С. 7-8.

  7. Гудзь Ю. Наприпочатку ста літ самотності // Світо-Вид. – 1995. – № 3(20). – С. 61-65.

  8. Даниленко В. Г. Архетип, монотип, стереотип як формотворчі структури художнього тексту: Автореф. дис. ... канд. філол. наук. – Київ, 1994. – 18 с.

  9. Девдюк Т. Ти, три хвилини тому. – Київ: Смолоскип, 2000. – 132 с.

  10. Кажан О. Дев'яностий: покоління поза грою // Кальміус. – 1999. – № 1. – С. 71-75.

  11. Жадан С. Цитатник. – Київ: Смолоскип, 1995. – 62 с.

  12. МельниківР. Полювання на оленя. – Київ: Смолоскип, 1996. – 66 с.

  13. Окара А Література та метафізика: „Іменник. Антологія дев'яностих" (спроба відстороненого прочитання) // Молода нація. – 1999. – № 12. – С. 55-70.

  14. Позадесятники-2. Поетична антологія. – Львів: Престиж Інформ, 2000. – 88 с.

  15. Старовойт І. Український постмодернізм у критичному та художньому дискурсах кінця XX століття. Дис. ... канд. філол. наук: 10.01.06 – теорія літератури. – Львів, 2001. – 168 с.

Loading...

 
 

Цікаве