WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Проблема кохання як творчої спроможності в українській поезії 90-Х роках XX ст. - Реферат

Проблема кохання як творчої спроможності в українській поезії 90-Х роках XX ст. - Реферат

Реферат на тему:

Проблема кохання як творчої спроможності в українській поезії 90-Х роках XX ст.

У переважній більшості критичних відгуків та аналітичних студій сучасної української поезії трапляються теми культурної кризи, руйнування традиційних цінностей, переосмислення культурних канонів, стилістичних пошуків молодих митців тощо, так чи інакше пов'язаних з ідентифікаційними процесами: „духовний стан нового покоління письменників... сильно нагадує митарства блудних синів" [6, с. 7]; „Поет покидає кафедру проповідника" [1, с. 4]; „Поезія в сучасному світі зазнає кризи власної ідентичності (...) змінився соціальний статус поета як такого, змінилося (відверто кажучи, розтануло) його культурне та метафізичне над завдання" [13, с. 56]. Цікаво, що майже всі сучасні критики описують культурну й літературну ситуацію 90-х як кризову, занепадницьку, навіть катастрофічну: „Нова поезія, як мазохістична душа, відкриває нам світ, де вона приречена конати..." (В. Виноградов [4]); „Сто літ самотності української літератури лиш починаються..." (Ю. Гудзь [7]); „Сучасність занурюється у варварство нових темних часів" (І. Старовойт [15]); „Вони (митці 90-х років. – Н. Л.) мусили прийняти на себе печать доби великої депресії, доби руйнування культури" (О. Кажан [10]); „естетика дев'яностиків формувалася в умовах національно-демократичного паралічу" (В. Даниленко [8]) і таке інше. Тобто так чи інакше визнається специфічність тієї культурної ситуації, у якій опинилися поети 90-х, – ситуація „виживання", тривання на межі двох культурних парадигм, необхідність вироблення нових чи оновлення наявних форм осмислення світу: „Вони опинилися далі, ніж позначка зеро, у від'ємній площині, у анти традиції", за визначенням І. Старовойт [16, с. 123], яка сама належить до покоління 90-х і вважає, що це покоління перебуває „всередині епохального літературного зсуву..." [15, с. 141], і це зумовлює особливості його розвитку.

Означена культурна ситуація зумовлює й аналіз сучасної поезії, який зосереджується насамперед на подібних, знакових для митців 90-х років темах і проблемах. Але майже зовсім поза увагою дослідників залишаються „другорядні", маргінальні теми. Однією з них є кохання, точніше його художня рецепція, адже порівняно із серйозними культурними та соціальними зрушеннями в суспільстві, поряд із громадянською лірикою та потребою ґрунтовного переосмислення засад українського національного буття тема кохання ніби відсувається на другий-третій план. Оскільки ж якраз маргінальні теми в літературному творі мають властивість увиразнювати художній світ письменника, ми поставили за мету простежити особливості виявлення кохання як проблеми в українському поетичному світі сьогодні, коли і цей світ, і сам поет у ньому опинилися перед реальною загрозою духовної смерті.

Вибірковий аналіз поетичних творів окремих яскравих представників сучасної української літератури, зокрема т.зв. покоління 90-х років, показує, що тема кохання в їхній творчості так чи інакше присутня. І виглядає вона, на перший погляд, цілком традиційно – кохання поділяється на справжнє (духовне єднання) і несправжнє (суто фізичний потяг, імітоване чи спотворене кохання тощо). До того ж, справжнє кохання набуває суто позитивного звучання, так само як несправжнє трактується однозначно негативно. Зокрема, досить виразно в поезії 90-х представлений образ кохання як уособлення романтичного ідеалу, що протиставляється брутальній примітивній дійсності („Надії сіють/ вздовж/ трамвайних ліній/ закохані поети" – Р. Мельників [12]). У цьому випадку кохання асоціюється з весною як пробудженням природи і життя. Але, що характерно, таке світле, „високе" кохання виявляється лише недосяжною мрією, яка ніколи не зможе здійснитися. Досить яскраво висловив це, наприклад, О. Чекмишев [17]:

Не збагну наздогнати

Здивовану...

Дику...

Дитинну

Твою посмішку...

У наведеному уривку можна відразу спостерегти майже всі ознаки „ідеального" кохання – щирого (здивованого); природного, некерованого, а. отже. справжнього (дикого, тобто первісного); наївного і чистого (дитинного); невловного, наче посмішка, і водночас незбагненного й недосяжного. Подібне почуття, як і належить мрії, здатне врівноважити несправедливість і жорстокість світу:

Господи! Ще б зиму цю – овва! –

Перебуть, бо так душа знекровлена.

І діждатись див. а є дива,

Раз ти все ж за щось мені дарована...

(П. Вольвач [5])

Таке кохання часто сприймається як порятунок, благословення чи навіть істина, сенс життя: „бо без тебе ця балка бездомна/ І душа і хати і зима" (П. Вольвач). Навіть більше, подібне справжнє кохання, виступаючи основою світової гармонії („Жити виходжу в найкращу з епох,/ власне, з нічого тобою ж і створену" – П. Вольвач), здатне подарувати (саме подарувати) звичайній людині надлюдську силу і мудрість:

Уперше моливсь на любов...

І в молитві приниженій

Встав із язичника –

Богом...

(О. Чекмишев)

Близьким до ідеалістичного уявлення про кохання є розуміння його як фізичної пристрасті, природного потягу: „Метелики твоїх жажденних губ/ мене носили в тропіки" (П. Вольвач). Цю пристрасть поет усвідомлює як головний закон природи, зумовлений інстинктом продовження життя, і тому є не тільки нормою поведінки, а й однією з небагатьох справжніх цінностей, що існують завжди („А таїна – за пагорбом, за рогом,/ Зникає й манить. І не промина." – П. Вольвач). Водночас саме вона дає змогу героєві утвердити свою владу над світом і реалізуватися на фізичному – реально відчутному і реально досяжному – рівні:

...Я розпорю твою вузду...

Здурівши...

Дико і черлено...

(О. Чекмишев)

Реалізація в пристрасному коханні для О. Чекмишева тотожна природній реалізації будь-якої живої істоти, недаремно він співвідносить це почуття із образом білих коней („І будуть снитись/ Білі коні,/ Що рвуть роз'ятрену/ Вузду..."). І так вона набуває не просто справжньої цінності, але й справжнього сенсу життя:

В мою пам'ять приходши із майбуття...

В моє „завтра"...

Ідеш від свого „ніколи"...

Страшно...

Страшно за те,

Що сильніше долі

Й життя...

Отже, у художньому світі О. Чекмишева справжнє пристрасне кохання, з присмаком чарівної таємниці, наповнює життя людини і втримує її в цьому житті, врівноважуючи собою несправедливість та абсурдність світу („І від горла –/ Безсила бритва...").

Зовсім інше розуміння фізичного кохання знаходимо в творах І. Андрусяка [2], де воно набуває швидше негативного тлумачення: „Я тобі віддамся як людина./ Пристрітом жертовним поласуй." При тому, що справжньому почуттю (і не лише коханню) в сучасному світі немає місця („довкруж акустики доносів/ хтось тихо виплюне люблю"), фізичний потяг може бути тільки його тимчасовим замінником, сурогатом, чимось другорядним і низьким: „Визволь з домовини цих квартир/ маргінальні пестощі". Тоді як щире пристрасне кохання неминуче несе смерть.

твої тремтіння

непогамовні як леопарди

в полоні здобичі

крок вліво пустеля

Loading...

 
 

Цікаве