WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Подолання проблеми історіософського міфуу поезії 1980-Х - Реферат

Подолання проблеми історіософського міфуу поезії 1980-Х - Реферат

Смерть – пам'ять, пам'ять – рух, і без кінця

Повторюються очі і повіки.

Повторюються лиця і серця.

(Н. Білоцерківець).

У деяких інших вісімдесятників (Т. Федюк) грані між минулим та сучасним зникають, тому часова характеристика стає всепроникливою та загальною. Час – це безперервна та безумовна цілісність, що розгортається в експресивному ключі. „Минувшина постає передісторією сьогодення, й події відбуваються немовби у все часовості" [1, с. 155].

Р. Дж. Колінгвуд, представник гносеологічного напряму в історіософії, стверджував, що „історія є не пам'яттю, а особливим випадком пам'яті. Ось чому історичне знання – це той особливий випадок пам'яті, коли об'єктом думки теперішнього стає думка минулого" [5, с. 280]. Єдиною складністю тут виявляється усвідомлення того, що історіософський час не зміг охарактеризуватись ані часовими, ані суспільними вимогами, ані переходами, тому вся картина цивілізаційного розвитку, починаючи від примітивних форм сприйняття до сучасних, є так чи інакше чимось нерухомим та відмежованим від нас [6, с. 36].

Яскравим підтвердженням присутності змодельованої часової конструкції виступає наявність такої символіки, яка своїм змістом увиразнює образи конкретного світу, без чого людина не усвідомлюється об'єктом космологічного простору. Образ матері, землі, людського коріння, історичної пам'яті як семантичний символ історіософії – у центрі їх уваги.

Золотими слідами швидких неприкаяних літ

Так повільно пройти, як дощі над рудими ярами,

І побачити все, що колись одлетіло з вітрами...

(І. Римарук)

Невимовною щирістю та з тугою за своїм минулим, у якому автор живить свої картини сьогодення, сповнені вірші Н. Поклад. У цій відвертості – екзистенція і самототожність, без чого людина не має права на людську совість жити своєю власною історією життя. Я б, може, боялася/цієї тиші, / цієї теміні, / цієї самоти, / якби не бачила / над ними / далеку хату, / а в ній / маму, що покірно / слухає / свою тишу, / свою темінь, / свою самоту... (Н. Поклад).

Людина за своєю природою приречена, бо перебуває під впливом свого історіософського моноліту (не часу) у пошуках самозаспокоєння, сподіваючись на Бога, – що відповідає морально-філософським засадам свого роду-племені і власним духовним покликам" [9, с. 27]. У передчутті приходу чогось незнайомого, але відомого схрону, наблизитися до якого воліє душа. Ліричний герой сповнений своєю етнічною первинністю, що походить від давньоязичницьких традицій, проте закорінених у „селянській іпостасі" (О. Забужко), тому „часом озирнутись хочеш, немовби хтось тебе наздоганя" (В. Герасим'юк). Усвідомити фатальність свого існування, приреченість власного вибору долі означає залишатися якнайближче до власних етнічних коренів, але з правом на так і не сказане слово. За те, що не зумів сказати / І промовчати не посмів (Т. Федюк). Ця характерна особливість не є чимось раптовим і випадковим, адже особисте „я" виходить на рівень загального, тому самозанурення породжує характерну майстерність передчувати „цілий світ, все людське в людині" [7, с. 15]. Тому недаремно власний голос, не виявляючи себе безпосередньо, з'являється опосередковано, – через інші особи або ж синтаксичні форми.

Вісімдесятники не відчувають на собі провини за несказаність, але попри таку інерцію та незначну варіативність, характерної дистанційованості надає їм можливість не тільки відштовхнутись від реальності, але й витворити за власними законами світ, у якому все виступає суцільною картиною. Попри масштабність такого тла на ньому проступають долі окремих людей, їх життєві моменти, частини їхнього життя, що проростають екзистенційною самотою. Пошуки механізмів та законів свого існування вони віднаходять у відстороненні, що обирає свободу попри ускладненість чіткої послідовності стосунків зі світом. Є плащ, неділя/ І свобода/ Від вічних планів, слів і справ (Т. Федюк).

Поети відчувають прихід нової, ще не знаної, епохи, і тому часто вдаються до віртуалізації. Наприклад, у В. Герасим'юка, очікування „прокажених" є формою вироблення імунітету до захисту первинності свого світу. У поєдинку з ними ліричні герої не претендують на вражаючу перемогу, адже прихована енергія захована в їх свідомій духовній непереможності, тоді як людське приречене заздалегідь на смерть. Беззаперечним фактом існування такої поезії є їх історіософське навантаження, що сповнює емоційної мужності та несказаної іронії, що допомагає сприймати речі, бо „мужність та іронія в культурі – це післядія пасіонарності в історії: наступна фаза" [4, с. 263].

У цьому передчутті є ознаки повторюваності й циклічності історичного процесу, що відбивається на всіх рівнях свідомості. Адже життя саме собою не змінюється, змінюється саме поняття часу і наше ставлення до предмета. Важливим компонентом для ліричного героя неодмінно має стати усвідомлення тяглості часу, динамічного розгортання життєвих колізій. Зв'язок з минулим відбувається не тільки на рівні часовому, але й свідомому. Підсвідоме прагнення перенестись у своє дитинство, світ невигаданих мрій стає тим кроком, що вдосконалює Людину в майбутньому. Вміло справляючись з емоціями, ліричний герой увиразнює своє існування, задумуючись над собою, своїм місцем у циклічному процесі історії.

Самота поволі стає не стільки зовнішньо вираженою, як внутрішньо насиченою та герметизованою. Страх, навіяний самотою, не зупиняє поетичного передчуття, а, навпаки, – підлягає законам, за якими історичні безособистісні факти сприймаються цілком природно. Екзистенційна суть свідомості в них залишається завжди самотньою. Тому їх історіософія підживлюється правічними законами, що знаходять своє тлумачення на суб'єктивному рівні їх переосмислення. Вона роздягла мене,/ як мати,/ і на гори осипалися/ не інопланетні обладунки,/ а земні пелюшки, з яких / розповилось немовля./ І моє крихітне тільце/ затріпотіло на її руках,/ на руках вічної таємниці мого народу (В. Герасим'юк).

Історіософія поетів-вісімдесятників увібрала в себе найскладніші процеси на шляху до вдосконалення завдяки широкій метафориці та багатозначності мови, уміло реалізованої митцем. Одним із виявів такої особливості є володіння „образно-художньою афористикою, що є вираженням стратегічної перспективи естетичного руху до гранично сконденсованого та мультифункціонального слова" [1, с. 159]. Отже, українська лірика 1980-х років доклала багато зусиль до процесу становлення історіософського міфу, що ліг в основу оформлення багатьох проблем філософського осягнення історичної свідомості майже всього століття.

Література

  1. Голобородько Я. „Золото інків" або творча аксіологія Тараса Федюка // Кур'єр Кривбасу.– 2002. – № 157

  2. Гундорова Т. Література і письмо, або місце нового в українській літературі // Світо-вид. – 1997. – № 28.

  3. Гундорова Т. ПроЯвлення слова: Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. – Львів: Літопис, 1997.

  4. Забужко О. Що сказано // Хроніки від Фортінбраса. – Київ, 1999. – 337 с.

  5. Коллингвуд Р. Идея истории. – Москва, 1980.

  6. Лосев А. Античная философия истории. – Москва, 1977.

  7. Мельник Я. Сила вогню і слова. – Київ, 1991. – 228 с.

  8. Моренець В. До теорії аспектів сучасної лірики // Слово і час. – 1995. – № 1.

  9. Моренець В. Слово, що випало з мовчання філософів // Слово і час. – 1997. – № 4.

  10. Нойманн Э. Происхождение и развитие сознания. – Москва: Рефл-бук; Київ: Ваклер, 1998. – 464 с.

  11. Пахльовська О. Укр. шістдесятники: філософія опору // Сучасність. – 2000. – №4.

Loading...

 
 

Цікаве