WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Подолання проблеми історіософського міфуу поезії 1980-Х - Реферат

Подолання проблеми історіософського міфуу поезії 1980-Х - Реферат

Реферат на тему:

Подолання проблеми історіософського міфуу поезії 1980-Х

Представники українського вісімдесятництва, що стали яскравими представниками „третьої хвилі" (А. Погрібний) розвитку української літератури, виробили особливу концепцію щодо місця людини і її призначення в історичному просторі. Передусім це стосується лірики І. Римарука, В. Герасим'юка, І. Малковича, а також Т. Федюка, О. Забужко, Н. Білоцерківець та ін.

Перебуваючи в передчутті зміни векторів розвитку суб'єктивно-об'єктивного існування, на кордоні „модерністського та рустикального світоглядів у межах їхньої криптотелуричної літератури" (В. Єшкілєв), з „кпином, іронією, шокуванням" (О. Яровий), „драматичною напруженістю" (В. Моренець), поети спромоглися заговорити про уникнення незмінності і повторюваності української долі попри історичну здатність завжди повторюватись. Ця здатність виросла з великого „пасіонарного заряду" (О. Забужко), що тривалий час чекав на свій естетичний, філософський вибух. Це був бунт проти одноманітності та обмеженої увиразненості, що почало розвіюватись десь на початку 80-х, у роки тотального розпаду соціалістичного реалізму, „кризи радянської історії, коли було поставлено під сумнів верховенство загальносуспільного над особистісним" [9, с. 26].

Так не буде, як сказав Пророк.

Так, як нам написано, не буде!

(В. Герасим'юк)

Варто зауважити, що у 80-х роках змінилися і концепти поезії, що вплинули на її світоглядну парадигму. Загострилося питання про предмет та функції самої поезії. Відкритість, свобода, відсутність диктату поставило питання не того, про що пише поет, а здатності сягнути неопредметнену, але безумовну для реципієнта сутність буття (В. Моренець). Цього можна досягнути, за переконанням поетів, тільки під час медитативного сеансу, що обмежує присутність непотрібного пафосу. Вони досить обережно ставляться до всіх виявів свого духу, залишаючи особливе місце переживанням, що ніколи не закінчуються. Їх сприйняття тільки поширюються і розчиняються у просторі, бо поети-метафористи намагаються увиразнити своє духовне призначення, оберігаючи свій берег, що час від часу переживає розбурханість океану бездуховності та дивної тривоги. Поети намагаються у мозаїчному просторі віднайти відповідники багатьом речам, що формують та увиразнюють світ, перетворюючи його на гармонійну сполуку. Вони утворюють інші закони в іншому, власному часі та просторі.

Для представників вісімдесятництва література попередніх поколінь стала водночас і каноном, і опозицією, бодай на естетичному рівні. Відчутною особливістю стало рафінована концепція світу і власне буття крізь міфологічні, історіософські моделі. Особливого звучання набувала така форма поетичного мислення, як предметність та не-предметність (В. Махно).

Вісімдесятники пробували утворити культ „гри зі словом", „бо гра є текстом" (Р. Барт), „концептуальної гри зі словом" (Я. Голобородько) „філологічну гру експерименту заради експерименту радикально змінити, роль і статус літератури в суспільстві" [10, с. 77], що відразу почало нагадувати літературну ситуацію початку ХХ століття, коли робилися серйозні спроби деконструювати традиційні мистецькі форми. Іронія посіла в цій грі центральне місце, адже світ почав перелицьовуватись через свою штучність норм або того, що ними вважається.

Гра, побудована на полізначності та метафористиці, створює потрібний ґрунт для свідомого і закономірного виникнення різноманітних алюзій, що вкладаються у рамки першооснов буття, серед яких неупереджена характеристика належить розумінню історичного процесу. Попри нашу вмілість декодувати метафористичні конструкції в тексті, здебільшого вони залишаються закритими, цим лише збільшуючи інтерес до них у процесі інтерпретації. Така перспектива гри у текстах поетів-вісімдесятників десакралізує пам'ять, розширюючи таким чином межі й площину сприйняття поезії. Попри іронічне відсторонення самої реальності смислова розщепленість набуває особливих рис, що врешті-решт „дає не подвоєння реального й ірреального, а миготіння Іншого" [3, с. 169].

Невимушена асоціативність залишила вагомий відбиток на історіософській ліриці поетів цього кола, бо змогла перетнути межі підсвідомого передчуття. Асоціативна інтелектуальність виявилася настільки природною, що спромоглася утворити окремі моделі, які й стали основними ознаками поетів, представників яскравої стилістичної течії, – „метафористів". Лірика В. Герасим'юка, І. Римарука, О. Лишеги, що утворює „густі килими метафор" (Б. Рубчак), продемонструвала „алогічність синтаксичної конструкції, умовність образів" [7, с. 3], репрезентуючи умовно-асоціативну течію, сповнену внутрішньої виваженості та образної сконцентрованості.

Однією з вироблених моделей позачасовості є оформлення меж уніфікованої ,,минулосучасності" (Я. Голобородько). У такому неординарному хронологізованому вимірі поети вдаються до вироблення особливої моделі майбутнього, що набуває ознак неповторності в позачасовій абстрагованості. Ця абстрагованість виявилася у XX столітті невипадково, бо місце „лінгвістичного зсуву" (Т. Гундорова) в українській ліриці, як і в літературі загалом, є одним з центральних. Однією з моделей такого письма стає „сфера образотворення на перед- чи безсловесному рівні, через освоєння психосоматичної сфери знакового поля" [2, с. 113]. Поети не стільки пишуть, скільки формулюють, утворюючи мікрообразні величини. Це – не пророцтво в повному розумінні, це – передчуття неминучості майбутніх перетворень.

Явище вісімдесятництва як еталону кінця ХХ століття можна порівнювати і з початком ХХ століття, багатого на свою мистецьку палітру, бо це „явище світоглядне різнорідне, естетично розмаїте, концептуально різновекторне, художньо нерівнозначне і характеризується „стилістичною різноплановістю, жанровою варіативністю, тяжінням до концептуальної ускладненості у своїх найбільш цікавих, викінчених формах, виявами елітарнії спрямованості, знаками художньо-інтелектуального „євроцентризму" (як модифікації канонічного „європеїзму"), багатогранною модерною закцентованістю, цікавою палітрою художньо самодостатніх імен, домінантою особистості" [1, с. 155].

Вісімдесятники цілком усвідомлюють, що минуле не повинно повторитися ніколи. Намагання ліричного героя 80-х розірвати „коло, в якому ти вічно в опалі" і життя, нарешті „по спіралі" (А. Кичинський) свідчить про принцип збереження циклічності часу, але тепер завдяки „ривку" свідомого „Я" [9, с. 464] має набути іншої „траєкторії руху", піднявши життя індивіда на один щабель вище за попередній. Циклічне повторення онтологічного тексту наголошує нашу думку про постійність мрії про повернення до своїх джерел, свого минулого, що обертається в „обережне і важке нав'язання духовних узів з іншою справжньою духовно-культурною історією Вітчизни і світу" [8, с. 64].

Українські вісімдесятники наголошують на своїх поглядах щодо закономірностей розгортання історії і, відповідно, мають особисте ставлення до поняття циклічності часу як такого, утворюючи з цього оригінальну концепцію. „Покоління 80-х продемонструвало ґрунтовну теоретичну і творчу здатність до критичного перегляду стереотипів, до утвердження нових парадигм естетичного пошуку" [10, с. 77]. Часові характеристики дещо видозмінені, адже майбутнє виступає лише як основа минулого і навпаки. Вони наголошують, що без минулого майбутнє неможливе. Тут звертання на рівні „я-ти" вже не має сенсу, адже зв'язок реципієнта відбувається на фоні „сакрального континууму, єдності поколінь (консубстантивності)" (Е. Левінас), що відводить вагоме місце індивідууму у загальній історії всього народу, причому залишає його носієм відповідної етики та естетики.

Вже біла сіль мого німого тіла

На чорнім хлібі свіжої землі

Та знов, і знов, і знову, і навіки –

Loading...

 
 

Цікаве