WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Модерна пропозиція поетів київської школи - Реферат

Модерна пропозиція поетів київської школи - Реферат

– повернення у поетичному творенні до лексичних прапервнів (В. Кордун). Слово постає у своїй буттєвій першопочатковості й дає поштовх до розбудови поетичного тексту. Таке "чисте" слово стає, власне, суб'єктом творення, воно певним чином визначає напрямок та межі розгортання художнього образу. Показовим є такий факт: Василь Голобородько одну зі своїх поетичних збірок назвав "Слова у вишиваних сорочках". Через експресивну метафору поет, за власним визнанням, прагнув виразити ту ідею, що поезія – це свято мови. Справді, представники Київської школи творили незвичне, високе, сакральне мовне дійство. Повернення ad fontеs лексики означало й звернення до незамулених джерел своєї культури, до власної – призабутої – традиції. Це виробляло імунітет до різних ідеологічних вірусів тоталітарного суспільства, давало шанс віднайти себе справжнього;

– відсутність дискурсивної мови (В. Кордун). Поетичне висловлювання свідомо будувалося "розпорошено". Образні тексти творили широкі й різноскеровані асоціативні поля, які призводили до різноманітних смислових трактувань;

– творення певної недомовленості, яка розрахована на духовну співтворчість читача (В. Кордун). "Кияни" свідомо культивували "лакуни" (В. Ізер). Такі блокади в течії поетичної оповіді були потрібними з огляду на прагнення активізувати читацьку уяву. Відтак свідомість читача не йшла уторованою стежкою, що її проклала авторська інтенція, не ставала лише пасивним приймачем художнього повідомлення. Ні, вона прагнула подолати смислові урвища тексту завдяки власно витвореній семантиці, заповнювала білі плями твору своїм письмом. Отож, поети навмисно втягали читача в процес смислового "досотворювання" тексту, ставили його nolens-volens перед потребою генерувати смислове й емоційне звучання твору. Читач мимоволі ставав ніби співавтором, другим автором, який довершував те, що залишив зумисне незавершеним властивий автор. Автор-читач отримував усі творчі права; його інтерпретація, загалом, мала свій непохитний естетичний статус, вона не могла бути відкинута першим автором з огляду на якісь причини; її, зрештою, й визнавали за доконечну ціль усієї творчості. Естетика Київської школи була акцентовано плюралістичною, прагла широких усебічних тлумачень. "Кияни" своїми текстами наче випробовували читачів на кмітливість, оригінальність, творчу здібність. Вони пропонували загадки, які передбачали кілька відгадок, але ці відгадки мали бути оригінальними, такого ж рівня, що і загадки;

– активне використання метафори, яка мислилася як самобутнє духовно-мовне утворення, що несе в собі свій внутрішній світ і суттєво автономізує поезію від зовнішньої дійсності (В. Голобородько). Завдяки метафорі поети Київської школи відривалися від навколишнього реального світу й будували свій образний всесвіт. Метафора була для них призмою, яка своєрідно фокусувала й переломлювала певні уявлення автора та проектувала модель нового світу. Цей вид тропу витворював нові аналогії та зіставлення (евристична сила метафори), віднаходив та по-новому розкривав онтологічні цінності (естетичного та етичного характеру). Саме метафора була основним творчим началом твору, основним художнім засобом тексту. Вона давала оптимальні можливості розгорнутись авторському комбінуванню, на свій кшталт розбудувати свій уявний світ. Недарма В. Голобородько стверджує, що метафора для членів угруповання була "богом";

– вибір верлібру як оптимальної форми для поетичної реалізації складного мовного утворення – метафори (В. Голобородько). Верлібр – як вільна художня форма – дає змогу розширити свої "кордони" настільки, наскільки цього вимагає метафорична структура. Тут не треба було втискати метафору в прокрустове ложе ритму та рими. До переваг верлібру можна віднести авторську можливість використовувати різні синтагматичні розміри (малі й великі рядки) й, отже, досягати тої чи тої акцентуації. З верлібром було пов'язане й прагнення творити в новій поетичній формі (яка б більше промовляла до читача), адже силабо-тонічне римоване віршування, на переконання "киян", на час входу їх у літературу було уже "зужитим";

– творення своєрідного метафізичного часопростору, в якому відбувається оптимальна онтологізація явищ та процесів. Тексти поетів Київської школи начебто розгортаються не на землі, де існує чимало випадковостей і де речі не виявляються повністю. Ці тексти постають неначе у прозорому чистому небі ("високому й синьому" за М. Рильським), в ідеалізованому світі Платона, в якому речі набувають абсолютного статусу;

– інтелектуалізм та й мала емоціогенність образних картин. Естетика "киян" не ставила завданням викликати чуттєве зворушення читача. Мистецтво цих поетів схилялося у бік інтелектуальності, логічних мисленнєвих розбудов. Емоційний елемент виникав опосередковано, переважно як втіха від подолання семантичної блокади у поетичній оповіді, радість від співтворення тексту. Питома вага власне емоціогенних ситуацій, як і форм безпосереднього вияву почуттів (вигуків, окликів тощо) у "киян" досить мала.

– примат конструктивних методів над суб'єктивною уявою в образному моделюванні. Представники групи в образному моделюванні не давали повної волі власному "я", вони насамперед брали до уваги асоціативну ауру слова. Київська школа дала вдалий зразок "модерного конструктивного мистецтва" (Т. Адорно);

– складна асоціативність, що організовує як тропи (метафору, епітет, порівняння тощо), так і поетичну оповідь. Асоціації у текстах "киян" виникають, зокрема, на межі свідомого та підсвідомого сприйняття;

– відкидання риторичності (за У. Еко, техніки утворення певних аргументаційних механізмів), як результат впровадження ідеї саморозвитку художнього слова. На відміну від шістдесятників, "кияни" не акцентували на доведенні чогось. Зрозуміла річ, що їхні тексти, врешті-решт, несли свою посутню ідеологію (органічної та природної українськості), виявляли певні ідеї (зокрема, незалежної України). Але це відбувалося на глибокому підтекстовому рівні. Київська школа мала свою філософію, але вона не прагнула переконати читача у власних філософських чи суспільних доктринах. Це, на погляд учасників школи, не збігається із призначенням самої поезії. Відтак теза про суспільне призначення мистецтва відкидалася, натомість сповідувався де-прагматизм.

Література

  1. Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. – Київ, 1995. – Кн. 2. – Ч. 2.

Loading...

 
 

Цікаве