WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Модерна пропозиція поетів київської школи - Реферат

Модерна пропозиція поетів київської школи - Реферат

Реферат на тему:

Модерна пропозиція поетів київської школи

У середині 50 – на початку 60-х років ХХ століття українське суспільство охопив процес часткової демократизації, найяскравішим виявом якого в СРСР стало розвінчання культу Сталіна. Така демократизація так чи інакше охопила всі суспільні форми та інституції й призвела, зокрема, до зменшення тиску ідеологічної цензури в літературі. У поезії, яка першою – швидко й тонко – відчула нову суспільну атмосферу, це зменшення призвело до посилення суб'єктивного авторського начала. Послаблення вульгарно-соціологічного "зашморгу" дало нове, глибше дихання, спричинилося до "третього цвітіння" старших майстрів поетичного слова – М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, М. Бажана та ін. Водночас у надрах української культури ферментується і заявляє про себе рух, який пізніше отримав назву шістдесятництва. Поетичні збірки Л. Костенко, І. Драча, В. Симоненка, М. Вінграновського, В. Коротича, Б. Олійника виявляли нову художню свідомість. Вона, за спостереженням М. Ільницького, "...проголосила своїм кредо правду, своїм героєм – людину, заговорила про складні "парадокси доби", болі народу, спричинені кривдою, несправедливістю, приниженням національної та людської гідності" [1; c. 29]. Слід сказати, що попри таку магістральну етичну скерованість (актуальну в історичному часі), поезія шістдесятників у певних випадках прагнула розглядати емпіричний факт у філософському осмисленні. Не вдаючись у подробиці й не торкаючись усіх нюансів даного явища, зробимо головний висновок – в естетичній перспективі – щодо художньої свідомості поетів-шістдесятників. Ці поети, виступаючи проти культу в літературі, зокрема проти надмірного соціологізму в літературі, використовували цей же соціологізм (уже в розумних межах) з іншою художньою метою. Так той, хто вирушає на війну, незалежно від інтересів, які він обстоює, бере до рук зброю й послуговується певними військовими правилами й принципами. Отож, поети-шістдесятники так чи інакше оперували суспільними поняттями, апелювали до широких народних мас, сприймали владу історичного детермінізму як цілком "природне" явище. Їхня поетика позначена такими рисами, як риторичність, алегоричність, чіткість асоціативних ходів, підвищена емоційність тощо.

У середині 60-х років у Києві виникає група поетів, які виявляють цілковито іншу художню орієнтацію, послуговуються інакшими естетичними критеріями. Ці поети, на думку В. Моренця, не закликають бути вільними (як поети-шістдесятники), а є ними; вони творчо реалізують свою внутрішню свободу. У свідомості представників Київської школи свобода творення цілком органічно перепліталась з естетизмом – вихідною позицією поетичної діяльності. Без голосних маніфестацій, з глибокою внутрішньою переконаністю "кияни" почали невідступно сповідувати принцип соціально незаанґажованого мистецтва; творити в найпрямішому та найповнішому значенні цього слова; "будувати" поезію за її ж внутрішніми законами. Вирішальним моментом, на нашу думку, у виникненні феномену Київської школи була природна схильність її учасників до саме такого типу творчості. Вони відчували силу та красу самобутнього художнього слова, здатного до несподіваного і водночас закономірного асоціативного руху; загалом отримували неабияку творчу втіху від вільної гри уяви. А вже зовнішні впливи (послаблення ідеологічного тиску; ознайомлення з найкращими досягненнями модерної європейської поезії) були додатковими каталізаторами у процесі формування саме такого творчого світогляду. З іншого боку, простежується інша закономірність: виникнення Київської школи зумовлювалось внутрішньою логікою розвитку ("саморухом") українського літературного процесу, який вимагав ін'єкції чистих поетичних форм. Широка поетична ріка потребувала прозорої й чистої течії.

Творчість представників Київської школи – це успішна реалізація модерного проекту, яка в українській поезії має свою "традицію" (молодий П. Тичина, Б.-І. Антонич, В. Свідзинський, представники Нью-Йоркської групи...). У цій "традиції" Київська школа сказала своє, оригінальне слово, яке виразно звучить у зіставленні зі згаданими поетами, а також із поетами-сучасниками модерного (І. Калинець, В. Стус) й традиційного (І. Жиленко, Б. Нечерда) напрямів.

Прикметно, що в 60-х роках "кияни" презентуються лишень добірками поезій у журналах та газетах, повноцінних публікацій книжками вони не мають. У 70-х учасники групи взагалі потрапляють у "чорні" списки недозволених до друку авторів. Але, незважаючи на це, вони імпліцитно перебувають у літературному процесі. "Імпульс" їхньої естетики відчуло покоління вісімдесятників (В. Герасим'юк, І. Римарук, І. Малкович), яке засвоїло й певним чином адаптувало модерні ідеї "киян" у своїй естетичній платформі. Про типологічну спорідненість естетики представників Київської школи та покоління вісімдесятників свідчить такий красномовний факт: Ігор Римарук, як упорядник поетичної антології "Вісімдесятники", вмістив до збірки усіх (окрім М. Григоріва) "киян". Київська школа – це успішне втілення модерного проекту, причому самобутнього та яскраво сучасного. Усвідомлення цього в літературознавстві з часом зростатиме. Як і розуміння того, що цей яскравий поетичний феномен 60-90-х років вплинув на подальший розвиток модерної української поезії. Слід додати, що творчість представників Київської школи триває й дотепер і дає блискучі результати динаміки поетичного мислення.

Саме угруповання виникнуло дещо спонтанно – серед студентів двох гуманітарних факультетів Київського університету (філологічного та філософського). Його основу творило п'ять осіб: Василь Голобородько, Віктор Кордун, Василь Рубан (пізніше відійшов від угруповання), Микола Воробйов, Михайло Григорів. Близькими до естетичних позицій школи були Михайло Саченко, Надія Кир'ян, В. Ілля, С. Вишенський та ін.

До осмислення феномену Київської школи у проекції літературного процесу першими підійшли власне представники самої школи. Спочатку В. Кордун, а згодом В. Голобородько вдалися до ретроспективного обміркування власних естетичних засад; подали "маніфест" свого поетичного угруповання. Серед критиків та літературознавців чимало слушних спостережень належить В. Моренцю. Він, зрештою, увів феномен Київської школи в академічну "Історію української літератури ХХ століття" як факт доконаний, самобутній та вагомий. М. Ільницький, зрештою, також неодноразово звертався до осмислення як самого цього феномену, так і його естетичного "відлуння".

Феномен школи окреслюється спільним естетичним "кодексом", який передбачає й творить: а) певну типологічну єдність текстів учасників школи, з одного боку, та стильову індивідуальність кожного з них – з іншого; б) динамічний рух модерної художньої свідомості, , який знаходить певний варіант індивідуальної поетики.

Що ж об'єднало поетів з різних регіонів України у стінах Київського університету? Що було їхньою спільною естетичною платформою, з якої вони успішно вибудовували свою нову образну дійсність? Самоаналіз представників школи дає чимало підказок:

– свобода поетичного творення (В. Кордун). Така самостійність наснажувалась виразною естетичною домінантою; це була свобода не так від соціологізації, як для поетизації. Абсолютна творча воля породжувала прецедент оптимально довільного моделювання поетичних текстів із посиленим естетичним звучанням. Поезія скидала фартух і зі служниці перетворювалася у повновладну господиню;

– трансформація давнього міфологічного мислення в образах новітньої поезії (В. Кордун). Учасники угруповання давали зразки міфопоезії, яка витворювалася в симбіозі сучасного та прадавнього мислення. Прадавнє мислення давало незвичну – як на теперішній час – увагу до предметності навколишнього світу; специфічну асоціативність, в якій чимало місця відводилося таємничим й незбагненним до кінця силам; можливість творити дифузію довколишньої дійсності, яка в поетичному тексті творила сюрреалістичні видива. Сучасне ж мислення з його розрізненням символу й денотату (того явища довколишньої дійсності, що цим символом позначається) створювало умову власне естетичної насолоди; давало усвідомлення оманливості поетичного світу, в якому емоції набували ілюзорної "правди". Воно ж давало можливість проводити складні аналітичні операції, іноді доволі розгорнені в розвитку й протяжні у триванні. Отож поети Київської школи використовували позитивні моменти обох типів мислення у творенні своїх художніх полотен;

Loading...

 
 

Цікаве